Екс-футболіст донецького «Шахтаря» Олександр Сопко пригадав, як виступав в цьому клубі
Олександр Сопко. Фото — В. Перегняк— Як би ви самі себе охарактеризували як гравця?
— Я добре розумів гру, бачив усе на кілька кроків уперед. Був добре фізично розвиненим і водночас мав хорошу швидкість — як стартову, так і дистанційну. 30 метрів пробігав за 3,9 секунди, 60 метрів — за 7,1, а 100 метрів — за 11,3 секунди. Вже граючи у великий футбол на рівні Вищої союзної ліги, я не відчував проблем із жодним швидкісним форвардом.
Навіть з Ігорем Бєлановим у мене не було проблем. Бєланов був футболістом, який грав виключно правою ногою. Усі м’ячі він обробляв саме нею, зміщуючись вліво та виходячи у вільну зону, щоб прискоритись. Я одразу все це читав, навіть не зближуючись з ним. Знав, що він зараз правою ногою відкине м’яч вліво, і той відскочить на кілька метрів, тому заздалегідь біг у той напрямок. Я не намагався змагатися з ним у швидкості, а чекав, коли він відпустить м’яч або невдало його обробить.
— Якщо подивитися на статистику середини 80-х, то можна побачити, що саме Бєланов серед форвардів найбільше забивав «Шахтарю». Як ви це поясните?
— Більше за все Бєланов забив нам у 1986 році, коли він сяяв на всіх фронтах. За підсумками того року його було визнано найкращим футболістом в Європі, він отримав «Золотий м’яч». У Києві він забив нам три м’ячі, здається, коли мене вже не було на полі (два м’ячі Бєланов забив у першому таймі на 28-й і 34-й хвилинах, і один у другому. Підсумковий рахунок 4:1 на користь «Динамо», — прим. ред.).
— А як ви себе почували у грі на другому поверсі?
— Гра головою для мене не була проблемою. Я розумів, коли треба вистрибнути, зависнути, тому проблем з високими форвардами у мене не було. Мені навіть легше було грати проти них. Вони покладалися лише на свій зріст, а я вистрибував трохи раніше і зависав, виставляючи руки, щоб вони не могли вистрибнути.
Пам’ятаю, у «Дніпрі» грав високий форвард Володимир Лютий. Коли він тільки починав, то був малорухливим. Партнери постійно навантажували на нього м’ячі, намагаючись використати його зріст. А він раз у раз затримувався зі стрибком. Тому я часто вигравав у нього боротьбу. З низькими і стрибучими форвардами мені було важче грати.
— Проти кого з них вам було найважче?
— У тому ж «Дніпрі» грав Євген Шахов (батько Євгена Шахова, який пограв за «Дніпро», «Зорю», а останній його клуб — казахстанський «Тобол», — прим. ред.). Проти нього було складно діяти, тому що він завжди грав на випередження, догравав епізод до кінця, не стояв на місці. І якщо м’яч потрапляв у штангу, або був якийсь рикошет, то Шахов завжди був першим. Міг точно віддати пас і витягнути тебе з зони. Тому за ним треба було дуже уважно слідкувати.
Якщо говорити про найскладніші протистояння, то це були дуелі проти Заварова та Черенкова.
— Чому?
— Заваров поєднував у собі хитрість та різноманітність. Коли атака тільки починалася, він міг залишатися в тіні, десь у середині поля. Однак, коли вже йшла передача з флангу, Олександр миттєво прискорювався і міг випередити тебе в штрафному майданчику.
Працював Заваров обома ногами, тому загнати його в складне становище було майже неможливо. На перший погляд він здавався слабеньким і маленьким, але щойно отримував м’яч і набирав швидкість, рухався, наче слаломіст. Він міг пробити по воротах з обох ніг, причому сильно, наче з катапульти. Майже ніколи Заваров не бив вище воріт — або влучав в ціль, або м’яч пролітав зовсім поруч. Прорахувати гру Олександра було неможливо. Кожен епізод, єдиноборство — це новий виклик. Щоразу потрібно було знаходити рішення, передбачаючи його наступний крок.
Щодо спартаківця Федора Черенкова, то він був більше орієнтований на передачу, на розіграш м’яча. Він диригував грою команди, робив паузи для пасу на третього. Особливої швидкості у нього не було, але коли Черенков був у формі, то потрібно було миттєво знаходити рішення.
— Чи були фізичні навантаження в «Шахтарі» легшими, ніж в «Динамо»?
— В «Шахтарі» була зовсім інша атмосфера, інші вимоги. Це було цілком зрозуміло, адже завдання перед «Шахтарем» стояли не такі, як в «Динамо» — лише перше місце і Кубок. Тому й навантаження набагато легші. Була своя методика, яка також давала результат.
Але при такому підході великі завдання «Шахтарю», звісно, були не по плечу. Тому в команді під час тренувань було більше пауз, гумору, сміху, менше максимальної навантаження. Десь можна було «профілонити», працюючи з меншими зусиллями. Коли у паузах тренер щось говорив, у відповідь можна було йому щось відповісти, пожартувати, посміятися.
Оскільки інтенсивність на тренуваннях була меншою, то спершу я відчував, що мені не вистачає навантажень як у «Динамо». Якщо у нас якісь бігові вправи, ривки, то я ставав десь позаду, давав партнерам спеціально якусь фору, щоб на фініші наганяти. Кроси я завжди намагався бігти попереду, задаючи темп. І старші за віком жартома казали: «Ей, хлопче, давай трохи повільніше, бо відправимо тебе назад у Київ».
— Наскільки принциповими для вас були матчі проти «Динамо»?
— Проти «Динамо» я завжди грав на максимумі своїх можливостей. Пам’ятаю, в першій своїй гри проти киян у матчі за Суперкубок, я стільки витратив сил на біганину, стрибки і численні підкати, що мене схопила судома. Коли завершилися перші 15 хвилин додаткового часу, я підійшов до Носова і сказав: «Васильович, мене щось судомить, може заміните мене?» Не встиг Носов щось відповісти, як до мене підскочив досвідчений воротар Юрій Дегтярьов (Дегтярьов не брав участі в тому матчі — у воротах стояв «Шахтаря» стояв Віктор Чанов, — прим. ред.), пригорнув до себе і каже: «Саньочок!» (він мене потім весь час так називав) «Не думай навіть залишати поле, ти маєш дограти матч до кінця». Ці його слова якось запали мені в душу. У той момент я відчув що мене цінують і поважають в команді.
— Ви готувалися до «Динамо» якось по-особливому?
— Я починав готуватися до гри з «Динамо» десь за два тижні. Коли залишалося кілька днів до матчу, я відчував таку внутрішню мобілізацію, що був готовий викластися на всі 100%. Я знав, як буде грати «Динамо», їхні сильні та слабкі сторони. Як вони використовують пресинг, як грають у контратаках. Намагався підказати партнерам і обговорював з тренером майбутню гру.
Можу сказати, що всі матчі проти «Динамо», окрім 1982 року, коли у нас фактично не було команди, стали одними з моїх найкращих ігор.
— Ви казали, що коли доходило до післяматчевих пенальті, то у «Зеніта» шансів проти вас не було. Чому проти київського «Динамо» було навпаки?
— Навіть не знаю, так вийшло. Там все вирішувалося в один удар (у 1981 році у фіналі Кубку сезону серія пенальті завершилася з рахунком 5:4, у 1986-му — 3:1, — прим. ред.). Ну, програли ми чемпіону країни. Ніякого жалю від цього не було. Ми перевірили себе на фоні фактично збірної СРСР, показавши, що також можемо грати у футбол. І від цього ми отримали певне задоволення, особливо в 1986 році, коли «Динамо» громило всіх у Європі. Ми грали на рівних з командою, яка через кілька тижнів у фіналі Кубка володарів кубків переграє «Атлетіко» (Мадрид) з рахунком 3:0.
— Заговорили про 1986 рік — не можу не запитати вас щодо домашньої гри з «Динамо» в чемпіонаті. Як ви прокоментуєте заяву судді Савченка, що матч був договірним?
— Я отримав травму і не грав у тому матчі. Навіть на базу не заїжджав і спостерігав за грою збоку. І «Шахтар», і «Динамо» цілком влаштовувала нічия. Всім відомо, що Лобановський підходив до футболу з позиції математики, через систематичність, точність і стратегічне планування. У нього був план набору очок, щоб вибороти чемпіонство: вдома — перемога, на виїзді — нічия (у 1986 році головним тренером «Шахтаря» був Олег Базилевич, — прим. ред.).
Враховуючи, що Лобановський і Базилевич — друзі, вони могли обговорити цю тему. Лобановський часто любив говорити, що у шахістів є гросмейстерські ігри, коли вони вийшли, зробили по 15 ходів і погодилися на нічию. Тому, напевно, вони порахували, що так можна було б зіграти.
— Москва звинувачувала українські клуби, які, нібито за вказівкою зверху, були змушені віддавати «Динамо» очко вдома та два на виїзді. Що ви знаєте про таку систему?
— Таке твердження дещо перебільшене.
— Але якщо переглянути статистику, то за десять років, що ви провели в «Шахтарі», в більшості випадків так і було. Як це можна пояснити?
— Ми і в Києві у «Динамо» вигравали, і внічию там грали.
— У той період «Шахтар» у Києві тричі зіграв внічию і вдома один раз переміг «Динамо».
— Я знаю, що вдома ми завжди намагалися грати з «Динамо» на перемогу. Бувало, що вигравали, а бувало — програвали (у 1986 – 1:0 виграли, у 1985 програли — 1:2, — прим. ред.). Якщо на кону стояло чемпіонство «Динамо», то, коли ми грали в Києві, іноді нас просили не чинити опір і допомогли динамівцям з очками. Казали, що для нас 9 чи 13 місце — це не так важливо, а вони борються за золото.
— Ми знову повертаємося до 1986 року. В останній грі ви в Києві програли «Динамо», і вони згодом стали чемпіонами. Це саме той випадок?
— То була перенесена гра, яку винесли аж на грудень. Ми зіграли з «Чорноморцем», і до гри з «Динамо» був проміжок у три тижні. На цей час ми поїхали до Марокко, де зіграли шість ігор. Поїздка була більше туристичною. В останньому матчі наш воротар Валентин Єлінскас грав у нападі, оскільки нам бракувало виконавців.
У Марокко я не провів жодної гри, оскільки з «Чорноморцем» надірвав м’яз. З Марокко ми прилетіли прямо в Київ. Було 3 грудня, холодно, мороз. У готель до нас приходили знайомі хлопці з «Динамо». Прохали віддати їм цю гру, кажучи, що їм ще потрібно вирішальний матч грати з московським «Динамо», і вони не хочуть ризикувати. Проте ми відповіли їм: «Ні, ми будемо грати».
— А що вам казав тренер — Олег Базилевич?
— Він казав: «Хлопці, грайте, як вийде, ніхто вас за це не сваритиме». Тобто натякав, що нічого страшного не станеться, якщо ми віддамо цю гру. Але ми вийшли битися за результат. Я відіграв перший тайм, але щоб не погіршити травму, яку я тільки-но залікував, попросив заміну.
«Динамо» швидко забило гол, після чого ми просто розсипалися. А вони грали зі злістю проти нас, давали зрозуміти, що, раз ми не захотіли домовитися, вони знищать нас. В результаті, забили нам чотири голи, на що ми спромоглися відповісти лише одним. Можливо, комусь здалося, що ми віддали цю гру, але насправді ми підійшли до неї недостатньо готовими і грали безхарактерно, безвільно, що було не властиво «Шахтарю».
— Вам доводилося персонально грати проти Олега Протасова?
— Звичайно. Чесно скажу, що проти нього дуже складно було грати. Олег був дуже потужним форвардом і грав по всьому фронту атаки. Часом він відходив назад, а потім атакував з глибини. Також міг зіграти й на підігруванні. Якщо Протасов набирав швидкість і рухався до воріт з м’ячем, зупинити його було надзвичайно складно. Добре грав він і головою, здорово відкривався на усі передачі з флангу і працював обома ногами. Він був справжнім голеадором.
Плюс зв’язка з Литовченком у них була дуже ефективною. Вони грали разом ще з дитинства, тому відчували один одного, як ніхто інший на полі, награли багато добре відпрацьованих комбінацій. Бувало, призначали штрафний у центрі поля. Литовченко повільно підходив до м’яча, ставив його на землю. Поки ми, опустивши голови, розверталися, він робив різку передачу. А Протасов уже набирав швидкість і забігав у карний майданчик. Іноді після цих передач він виходив один на один з воротарем.
— Коли Протасов у 1985 році забив 35 м’ячів і побив всесоюзний рекорд, він забивав «Шахтарю» голи в обох матчах. Чи правда, що «Шахтар» сприяв йому в досягненні цього?
— Забити більше 30 м’ячів у ті часи — це було неймовірно важко. Можу сказати, що в тих м’ячах, забитих Протасовим, є невелика частка внеску гравців «Шахтаря».
— Ви маєте на увазі матч на «Метеорі», який закінчився з рахунком 5:4?
— Так, в тому числі й цей.
Олександр Петров
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар