Колишній гравець київського «Динамо» та збірної України Микола Морозюк розповів про медіалігу та відповів на питання різноманітної тематики.
Микола Морозюк«Медіафутбол — це вже зовсім не про клоунаду чи розвагу»
— Ви — одна з найвпізнаваніших фігур у сучасному українському футболі. Хочеться зрозуміти, яким був ваш шлях у медіалігу. Що вас переконало приєднатися саме до цього формату, продовжити грати й розвиватися вже в новому вимірі?
— Важко якось описати двома словами, бо для мене це частково, можна сказати, продовження футбольної кар’єри. Але саме частково — бо це вже інший вимір, інший формат.
Після завершення професійного футболу було багато думок — у якому напрямку рухатися, як розвиватися далі. Були певні ідеї й плани, але, на жаль, через деякі обставини, навіть коли я пробував щось конкретне, розумів: це не моє.
Мене завжди тягнуло до медійного простору. І коли я повернувся в Україну, якраз почав активно розвиватися медіафутбол. У мене були свої ідеї, але водночас я познайомився з людьми, які були зацікавлені саме в розвитку цього формату. Зараз це — невід’ємна частина мого життя. І я дуже радий, що в результаті зробив правильний вибір.
— Наскільки важливою для вас сьогодні є публічність? Це вже частина особистого бренду, чи радше історія про «Профан» — більше як фан, ніж конкретний вплив?
— Думаю, якщо бути відвертим, то це — два в одному. Звісно, я планую й хочу розвивати свій особистий бренд, але для мене дуже важливим є бренд «Профан». Це проєкт, який активно розвивається, і ми багато над ним працюємо. За останні два місяці, я вважаю, ми зробили велику роботу й величезний прогрес — це не може не тішити. Тому — так, два в одному. Не можу сказати, що все обертається навколо «Профана». Я займаюся собою, а «Профан» — це частина мене. Якось так.
— Ви були капітаном, чимало зіграли в УПЛ і за кордоном, зокрема в Лізі чемпіонів, мали серйозну відповідальність. Сьогодні — розважальний формат, інша енергія, нова аудиторія. Що найбільше вас у цьому процесі захоплює, і що вам справді заходить у порівнянні з класичним футболом?
— Є велика різниця між рівнем відповідальності у медіалізі та, наприклад, у Лізі чемпіонів і загалом у професійному футболі. Але хочу сказати, що за останній рік медіафутбол суттєво виріс. Тут теж уже з’являється непередбачуваність, спортивний принцип, конкуренція, емоції. Ще рік тому я грав за команду Рух Медіа, і ми були однозначними лідерами — мені було частково нецікаво, бо не було суперників, які могли нав’язати боротьбу.
Але зараз усе змінилося: команди підсилюються, стають більш зрілими, продуктивними, ефективними. З’являються нові обличчя — як серед медійників, так і серед експрофесіоналів, які мають серйозний футбольний бекграунд. Тому медіафутбол — це вже зовсім не про клоунаду чи розвагу. Він, звісно, відрізняється від професійного багатьма правилами та нюансами, але зараз він справді вже має непоганий футбольний рівень. І я відчуваю, що повертаюся до чогось добре знайомого зі своєї профкар’єри.
«Ми, напевно, одна з небагатьох — а, можливо, і єдина — команда, яка диктує медіафутбольну моду в багатьох речах»
— Ви казали, що медіафутбол має чимало своїх нюансів. Є щось таке ключове, що стало для вас найбільш неочікуваним після занурення в цей формат?
— Коли я прийшов у медійний футбол, то, чесно кажучи, для мене це взагалі був такий собі футбольний цирк. Але з плином часу всі правила почали змінюватися. Ми їх поступово вдосконалювали, щоб зробити гру динамічнішою, ефективнішою. Наприклад, те, що матч починається «один в один», те, що є «президентські буліти», гол за два, секретні картки — усе це створює інтригу. Ти ніколи не знаєш наперед, що тебе чекає. Іноді недостатньо просто добре грати у футбол — вирішальним може стати фарт, карта або дія, яка взагалі не залежить від тебе.
Це цікаво. Це додає перчинки. І, чесно, зараз мені вже важко відійти від цього — я за два роки повністю втягнувся у формат, звик до правил, до ритму. Медіафутбол став частиною мого життя. Таке враження, що я все життя грав саме в нього. Тому я вже не дивуюсь нічому — я в процесі.
— Турецькі фанати — шалені. Але й у медіалізі емоції часто зашкалюють. Де, на вашу думку, більше вогню — на трибунах турецької Суперліги чи в коментарях під YouTube-трансляціями?
— На жаль, сьогодні ми ще не можемо зібрати ту кількість глядачів на трибунах, яку хотілося б бачити. Але ми живемо, розвиваємось і рухаємося вперед. Поки що складно сказати, але те, що я бачу зараз під час матчів — особливо офіційних, як-от UA Steel Cup, який проводить медіаліга — це те, що жодна з команд не хоче програвати. Є емоції, є суперечки, бувають скандальні моменти. Це доводить: медіафутбол — це вже не просто «прийшов і побігав». Кожен хоче перемогти.
У коментарях — емоцій також вистачає. Але, чесно кажучи, хотілося б більше людей на трибунах. Впливає і локація — не всім зручно добиратися. Та я впевнений, що з часом це зміниться кардинально.
— Ви завжди мали власне бачення стилю — як у грі, так і поза полем. Що наразі для вас є способом виразити себе, враховуючи поточну діяльність?
— Чесно, я зараз надзвичайно щасливий тим, що маю змогу брати участь у розвитку такого проєкту, як «Профан». Мені дуже приємно і радісно, що саме в нашій команді — починаючи з президента й закінчуючи кожним гравцем, керівником, креативником — зібрались футбольні та креативні люди, які дотримуються певного стилю. Ми робимо акцент на багатьох фішках, трендах, стараємось — щось вдається краще, щось не так. Ми аналізуємо.
Я зараз максимально у своїй тарілці, бо мені завжди подобалося гарно виглядати й відповідати якимось сучасним тенденціям. Ми, напевно, одна з небагатьох — а, можливо, і єдина — команда, яка диктує медіафутбольну моду в багатьох речах. Від побутових моментів, роликів, фотосесій і до стилю одягу, форми — мене це надзвичайно приваблює.
І, як головний тренер, я намагаюся виховувати хлопців у такому ж дусі — контроль м’яча, комбінаційний і розумний футбол. Це складно. Але за короткий час ми вже маємо свої награвання, розуміння на полі й стиль. Мої футбольні друзі це помічають, телефонують, відзначають — і це мене тішить. Моя команда прогресує і у футболі, і в усьому іншому. Тому «Профан» — це команда стилю. І для мене це справді важливо.
«Так, офіційно ми розлучені, але вже тривалий час живемо разом»
— Ви загалом себе транслюєте без фільтрів, за що публіка вас і цінує. Але все ж: чи є речі, які ви принципово не показуєте? Де проходить межа особистого — і чи вона взагалі існує наразі?
— Чесно кажучи, в мене немає меж. Я дуже відкрита людина й намагаюся транслювати себе таким, яким я є насправді. Можливо, навіть хотілося б ще більше щось показувати. Думаю, згодом у мене буде змога робити це яскравіше, якісніше, зрозуміліше для публіки — і передавати те, що для мене справді важливо.
Щодо табу… Як таких, заборонених тем у мене немає. Я маю на увазі: в адекватному розумінні, звісно. Є речі надто особисті або інтимні, які не для трансляції. Але все інше, що стосується повсякденного життя — абсолютно нормально, без обмежень.
— Ви берете участь у різних рекламних кампаніях і колабораціях. За якими критеріями загалом погоджуєтесь на співпрацю? Є формати, за які принципово не взялись би, навіть за великі кошти?
— Чесно, є певна фільтрація. Завжди відбувається спілкування з брендом: що саме, як це буде виглядати, навіщо це мені. Я ніколи не погоджуюсь одразу. Має бути діалог і узгодження нюансів. Я завжди роблю конкретний розбір і аналіз — що я даю бренду, що отримую, і як це виглядатиме в результаті.
Що стосується відмов — є моменти. Наприклад, онлайн-казино чи щось подібне. Або теми, в яких я не розбираюсь і які мені не близькі по духу — я навіть не розглядаю такі варіанти.
— Ваше особисте життя — не за зачиненими дверима. Воно на виду: у соцмережах, в заголовках новин, іноді навіть у коментарях. Це свідомий вибір, чи просто стиль життя, в якому кордони давно стерлися?
— Ми проходимо цей шлях разом. Як і всі люди — змінюємося, припускаємось помилок, аналізуємо. Є різні емоційні моменти. Ми з дружиною багато років разом, у нас чудові діти — син і донька. Так, офіційно ми розлучені, але вже тривалий час живемо разом. Ми щасливі, у нас усе класно.
Життя покаже, до чого ми прийдемо. Найголовніше для мене — щоб були щасливі батьки, а, отже, й діти. Щоб вони не лише бачили усмішки, а й відчували любов. Це пріоритет. Я не загадую наперед, живу сьогоднішнім днем. І кожен день для мене — це мотивація зробити свою родину щасливішою: і дружину, і дітей.
Усі ми змінюємось, і це нормально. Головне — не нашкодити близьким і вчасно аналізувати.
— Ваш стиль життя сповнений уваги та медійності. Здається, це мало би втомлювати. Хоч із ваших відповідей і не скажеш. Але все ж: були моменти, коли хотілося натиснути паузу — зникнути зі соцмереж і просто відпочити?
— Звичайно, були. Думаю, це нормально. Особливо з того моменту, як десь у 17−18 років твоє ім’я починає ставати впізнаваним. А потім з’являються соцмережі — і ти вже повністю «на слуху».
Час від часу виникає бажання просто поїхати в ліс, закритися в будиночку й провести там два тижні — без телефона, без зв’язку, без розмов. Просто подихати свіжим повітрям, подивитися на озеро, на ліс. І такі думки виникали не раз.
Це нормально, коли людина втомлюється. Буває емоційне вигорання. Інколи заходиш у ресторан і бачиш, як люди реагують на тебе: хтось просить фото, хтось автограф, а хтось просто говорить про тебе дві години поспіль. І ти ловиш ці погляди. Чесно, оце, напевно, мені найменше подобається — хочеться просто спокійно посидіти, щоб ніхто не розглядав.
Але з часом до цього звикаєш. Навчаєшся реагувати спокійно, адекватно. Частково мені це навіть подобається, частково — ні. Інколи виснажує. Але це мій шлях. Це шлях людей, які мають певну впізнаваність, популярність. Хтось більше, хтось менше, а хтось — зовсім на космічному рівні. Але одне можу сказати точно: це життя — не з легких.
«Це не зовсім конкурент професійному футболу, але точно — повноцінна додаткова платформа»
— Усе ж таки… Що вам допомагає тримати баланс у такому непростому й емоційно насиченому житті? Є якісь звички чи ритуали, які стабілізують?
— Ніяких особливих звичок чи ритуалів немає. Просто потрібно залишатися собою. Бути людиною — у всіх сенсах. Для мене це про повагу: поважати інших, незалежно від того, як вони до тебе ставляться.
Люди різні. Хтось підходить з максимальною приємністю, хтось — із агресією, хтось просто надто наполегливий. Але я намагаюся з усіма бути в нормальному контакті. Я спокійна людина, не конфліктна. Мене складно вивести з себе. Але якщо вже вивели — тоді, звісно, важко зупинити. (Усміхається).
А загалом — треба приймати людей і життя такими, як вони є. Усі ми різні: у словах, у підходах, у бажаннях. І це теж норма.
— Якщо уявити: ні футболу, ні медіаліги. Чим би тоді наповнилось ваше життя? Ви взагалі можете уявити його без футболу?
— Важко сказати, але, якщо чесно, уявити життя без футболу я можу. Особливо зараз. Мені вже не так цікавий професійний футбол, як раніше. І, мабуть, якби не медіафутбол, який з’явився у потрібний момент — у мій перехідний період, коли я стояв на роздоріжжі — то я цілком міг би піти в інший бік і більше не пов’язувати себе з футболом.
Мені хотілося б зробити щось корисне для країни, для людей. Не знаю точно, яка саме це мала би бути сфера. Можливо, щось пов’язане з розвитком, покращенням. Політика? Це складно. Це специфічний шлях, непростий і з безліччю нюансів. Там багато людей із дуже різними намірами: хтось приходить із добром, хтось — винятково зі своїми інтересами. Але мені б дуже хотілося мати якийсь позитивний вплив на щось важливе. Просто робити хороші речі. А що саме — поки не знаю.
— У медіалізі, здається, можна і розвиватися, і зростати, і навіть завершити карʼєру красиво — не за класичним футбольним сценарієм. Але все ж, як ви гадаєте: у цьому форматі є якась стеля?
— Наразі про стелю важко сказати. Я впевнений, що медіафутбол і надалі розвиватиметься та вийде на дуже цікавий рівень. Як на мене, це не зовсім конкурент професійному футболу, але точно — повноцінна додаткова платформа. Тут можна втілювати мрії, досягати цілей, стати пізнаваним, реалізованим, фінансово стабільним. У професійному футболі хтось заробляє більше, хтось менше — залежить від рівня, клубу, країни. А в медіафутболі, я вважаю, простору для розвитку ще більше.
Це платформа, яка дає додаткові можливості: і через впізнаваність, і через роботу з брендами, і через вміння працювати з аудиторією. Тут можна навіть досягти більшого, ніж у класичному футболі. Тому я вірю, що медіафутбол стане потужним проєктом — зі своїм майбутнім, впливом і потенціалом.
«Коли no-name перетворюється на зірку — для мене це, знову таки, успіх»
— Що для вас, навскидку, можна вважати справжнім успіхом у цьому напрямі?
— Я навіть не говоритиму про себе. Для мене успіх — це коли людина, яка завжди мріяла стати футболістом, але через обставини — травму, брак підтримки, сімейні чи фінансові труднощі — не змогла реалізуватися в класичному футболі, все одно знаходить свій шлях у медіафутболі. Наприклад, працює на не зовсім перспективній роботі, але потрапляє в медіапростір, розвивається і досягає справжнього «вау»-успіху.
Коли людина, яку ніхто не знав, стає впізнаваною, кумиром для молоді, прикладом для наслідування, частково навіть брендом у медіафутболі — оце справжній успіх. Оце мене надихає. Коли no-name перетворюється на зірку — для мене це, знову таки, успіх.
— Ви якось згадували про реакцію дітей, коли тільки долучилися до медіафутболу. Що вас найбільше здивувало у сприйнятті вас молодшим поколінням? І як змінювалося це сприйняття з часом?
— Коли я тільки прийшов у медіафутбол, ми базувалися у Львові, у Винниках, у готелі, де жило багато дітей різного віку. Я був приємно здивований, наскільки багато уваги вони проявляли — але не до мене. Більшість тоді навіть не знала, хто я такий. Вони більше знали блогерів, які вже були в команді кілька місяців, і до мене майже ніхто не підходив. З часом, після 2−3 матчів, вони почали цікавитися: «А правда, що ви грали за Динамо? За збірну? Були капітаном?» Я казав, що правда, але вони ще не одразу вірили — мовляв, нам казали, але ми не впевнені.
Це було дещо дивно, але коли я проаналізував ситуацію, зрозумів, що дітям було 8−10 років. А я ж пішов з Динамо у 2019-му. Тобто вони просто не могли мене пам’ятати в ті роки.
Власне, саме завдяки медіафутболу я й знайшов контакт із цією молодшою аудиторією. Якщо подивитись навіть на мій Instagram, то основна аудиторія — це 18+, до 35 років, і вже далі — 45+. Але зараз у нас з’явилась ще й ця молода ініціативна хвиля, і я точно знаю, що це завдяки саме медіалізі. Це — світ молоді.
— А як щодо ваших дітей? Син, який з’являється в кадрі доволі часто, виглядає дуже природно. Він сам хоче бути частиною цього футбольного медійного світу, чи радше просто підтримує тата?
— Зараз у мене син повністю у футболі. Він ним живе, захоплюється. Звичайно, що він дивиться на батька, на маму. Йому дуже цікаво вести свої соціальні мережі — він увесь у цьому, має купу власних ідей і проєктів. Буває, приходить з 15−20 пропозиціями, що саме хоче реалізувати. Нас це радує, бо він у сучасному світі, добре орієнтується в ньому.
Те, що я гравець у медіафутболі, йому також дуже подобається. Що я залишаюсь у футбольній тусовці, продовжую свою кар’єру, впізнаваний — він це помічає й переймається. Наприклад, останній ролик, який ми зняли перед грою з нашим суперником, його страшенно порадував. Він був у захваті, що взяв участь у зйомці, і вже питає, коли буде наступного разу.
«Гармаш — це взагалі суцільна комедія»
— З вами цікаво говорити розгорнуто — і про шлях, і про цінності. Але на завершення пропонуємо пройти невеличкий бліц. Коротко, щиро і з усмішкою.
— Чи був контент, за який вам було соромно або шкодували, що він з’явився?
— Думаю, що був. Але, якщо чесно, конкретно не згадаю.
— Якби на футболці було написано ваш життєвий девіз — що б це було?
— Одне слово — любов.
— Коли востаннє гуглили себе — що саме шукали й що знайшли?
— Це було, до речі, нещодавно. Син спитав, скільки я забив голів за кар’єру. Мене часто це питають, а я ніколи точно не знав. Тож відкрив Вікіпедію і почав дивитися, що там написано.
— Що найдивніше чи найкумедніше вам писали в дірект?
— Перше, що згадується, — пропозиція типу «чоловічого ескорту». Якеcь агентство пропонувало полетіти в Дубай, зустріти когось, провести вечір, сходити на вечірку тощо. Супроводжувати когось. Було дуже смішно.
— Є бренди чи формати, у яких би точно хотіли з’явитися? Із ким би хотіли колабу?
— Мені б хотілося щось масштабне, на міжнародному рівні. Найімовірніше, це буде пов’язано зі стилем і одягом. Люблю стильні речі. Конкретно не скажу — але щось дуже велике.
— Кому зі своїх колег ви точно не довірили б плейлист перед грою?
— У переважній більшості — нікому. Смаки мало з ким збігаються. Можу послухати одну пісню з 90-х, але точно не регулярно — особливо якщо це шансон чи щось таке.
— З ким би не ризикнули грати в мафію, бо надто добре блефує?
— Напевно, з Коноплянкою.
— Хто з гравців медіаліги найчастіше краде у вас кадр?
— Муха.
— Якби син прийшов із татуюванням, що ви б йому перше сказали?
— «Красунчик».
— Яку річ ви найчастіше губите або забуваєте?
— Окуляри. Це стабільно.
— З ким би з футболістів могли знятися в комедії? Назвіть тріо.
— Гармаш — однозначно, під нього навіть сценарій писати не треба. І ще В’ячеслава Шевчука. Ці двоє — ідеальне комедійне комбо.
— Наостанок: можливо, вам згадується якийсь футбольний фейл або кумедна ситуація за участю когось із цього дуету?
— Та ситуацій — море. Якщо говорити про Дениса і Славу, то справді — комедія. У Слави класний гумор, він особливо любив жартувати над тренерським штабом. Пам’ятаю, як підколював Фоменка — царство йому небесне, Онищенка і Заварова. Жарти були дуже влучні, згадував їхні часи як гравців — і це завжди було дотепно.
А з Гармашем — це взагалі суцільна комедія. Кожен день із ним — як окрема серія та свято водночас. Там навіть не потрібно вигадувати — достатньо просто бути поруч.
Катерина Бондаренко
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар