Сьогодні 65-річний ювілей святкуватиме Олег Федорчук. Його знають як одного з найбільш медійних та гострих на язик експертів українського футболу. У його тренерському активі — перемоги в Кубку Ліги та другій лізі, а також легендарні матчі, де його команди перемагали «Шахтар» Мірчі Луческу та «Дніпро» Євгена Кучеревського.
Олег Федорчук (фото: sportarena.ua)Але мало хто знає, що до того, як стати грозою авторитетів на тренерському містку, він прожив у футболі кілька дивовижних життів. Він був гравцем, який свідомо відмовляв грандам Вищої ліги СРСР заради власного шляху. Працював таємним скаутом для італійців, відстежуючи юних талантів, які згодом пограли за Мілан, Барселону та київське «Динамо». І навіть був успішним бізнесменом, який у 90-ті власноруч організував виробництво дефіцитної футбольної форми!
Як викинути бутси у вікно готелю, щоб розпочати все з нуля? Чому замість танкової частини Федорчук опинився в закордонному гарнізоні? З якої причини відмовив олімпійському чемпіону? Та як простий дитячий тренер став «очима» Серії А в Україні? Про це та інше — у першій частині інтерв’ю сайту Sport Arena.
— Олеже Вікторовичу, в якому статусі та настрої зустрічаєте ювілей?
— Після творчої відпустки повернувся до тренерської роботи. Працюю з юнацьким складом столичного «Атлета». Це справді творча робота, яка приносить мені величезне задоволення. Це нагадує мені ті часи, коли я завершив кар’єру й свідомо ступив у невідомість.
— Відчуваю за цим красиву історію…
— Так, вийшло кінематографічно. В один день ми з шепетівським «Темпом» поїхали на досить дальній виїзд у Кривий Ріг. Зіграли на важкому полі, витратили всі сили. Так як у той момент відмінили нічні автобусні рейси, нам ще й довелося заночувати в чужому місті. А мені 30 років, уже народилися мої перші діти, і я всією душею хотів би бути в цей момент із ними й дружиною…
Словом, оглянувся я довкола себе на цей провінційний готель, темінь і холод, підійшов до вікна й викинув туди свої бутси в болоті ігрового газону. В той момент я просто озвучив собі те рішення завершити виступи, яке давно зріло в мені. У 30 років я завершив кар’єру футболіста й дуже цього насправді хотів.
— Чому? Зазвичай гравці навпаки хочуть подовше затягнути свою молодість у футболі…
— Тому що всі інші приходили в футбол, бо мріяли грати, а я від самого дитинства мріяв стати тренером. Ще будучи школярем, я завжди очолював свої команди, брався хлопців організовувати, був, як-то кажуть, першим помічником тренера на полі.
Проявляв ці свої якості та бажання навіть в Інституті фізкультури, де був одним із небагатьох, хто не отримував «папірець», граючи в футбол, а навпаки свідомо йшов на стаціонар, щоб отримати знання. Коли мені було 17 років, один із найкращих тренерів УРСР Юхим Школьников при всіх однокурсниках запрошував мене в чернігівську «Десну» — я відповів, що хочу навчатися на стаціонарі Інфізу та стати тренером.
І найбільше щастя для мене було, коли нас, студентів, відправляли в науково-методичну групу легендарного Зеленцова і ми сідали на Республіканському стадіоні й обраховували для нього міжнародні матчі.
Тож аналітичну частину своєї роботи я «прокачував» ще в тих ТТД Лобановського. А що? Прекрасне заняття для студента! Тебе відпускають на футбол, пропускають на стадіон, тоді як дістати тоді білетика було важче, ніж дефіцитний плащ, та ще й ти вчишся аналізувати гру.
— Сторонній погляд на футбольний Коростень виділяє п’ять головних персоналій: захисник «Таврії», «Металіста», «Кошице» та «Нефтчі» Валерій Панчик, нападник Андрій Грищенко, який пограв за низку клубів Польщі, Чехії та Хорватії, нападник дубля «Спартака», «Карпат», «Дніпра» та «Буковини» Василь Бондарчук, дворазовий чемпіон Універсіади форвард Андрій Шевчук, нинішній головний тренер «Оболоні», нападник Олександр Антоненко. Ви ж — напевно, найвідоміший тренер родом із цього історичного міста. Як так вийшло?
— Розваг у місті було небагато, але футбол був надзвичайно популярним. Хоча, вірите чи ні, у моїй дитячо-юнацькій спортивній школі в Коростені взагалі не було секції футболу! Я був дуже спортивним хлопцем: займався всім підряд, де була активність. Але в футбол грав лише за шкільну команду. Був там капітаном, організовував усіх. Якось так вийшло, що найбільше мене цікавило не просто грати, а й керувати, вибудовувати гру.
Пам’ятаю свій перший усвідомлений матч: аматори Коростеня грали проти міліцейської команди. Наші виграли 3:0. Я дивився на гравців як на богів. Особливо вражало, що їм платили добові — 2 карбованці 57 копійок. Для нас, пацанів, це були космічні гроші. Мріяв потрапити в таку команду. Ми подавали м’ячі, ловили кожен рух кумирів… Вони, старші, вміли на полі те, чого не вмів ніхто з нас.
У мене, напевно, щось виходило в юності, тому що запрошували грати й за обласну збірну. З командою Житомира по юнаках ми випередили найбільші міста УРСР і дійшли до всесоюзних фіналів. Поступилися лише московській ФШМ, у складі якої грало кілька майбутніх збірників СРСР, гравців Вищої ліги. Пригадую, той же спартаківець Родіонов нам забивав у Житомирі… В області в нас було непогане покоління. З мого року, наприклад, Сергій Завалко — перший тренер Руслана Малиновського. Ми грали разом.
— От я вище згадав найвідоміших гравців родом із Коростеня, і це переважно футболісти 70-х і 80-х років народження, або ж, як Бондарчук чи Панчик, трішки молодші за вас. А із вашого покоління хто був найкращим?
— У нас була одна зірка — Алефіренко, трішки старший за нас. Це був гравець від Бога, місцевий геній. Те, що він робив на полі, не піддавалося логіці. Але доля в нього склалася трагічно, по-пролетарськи. Величезний талант, який просто потонув у позафутбольних обставинах. Він був для нас кумиром, але водночас і наочним прикладом того, як легко можна профукати свій дар, не реалізувавши й десятої частини того, що мав.
— Як же ви, хлопець без футбольної секції, пробилися в команди майстрів?
— Допоміг Інститут фізкультури. Я грав за збірну Інституту, і там мене помітили. Тоді в Києві та області було повно колективів фізкультури — заводи, радгоспи. Знаєте, я студентом отримував на рівні з батьками (хоча мій тато — робітник із хорошою зарплатою, а мама — заступниця директора деревообробного підприємства). Стипендія плюс «командировочні» за ігри — виходило десь 120 карбованців на місяць.
А потім стався поворотний момент. До мене підійшов легендарний Віктор Степанович Жилін — колишня зірка «Динамо» та «Зеніту». Запросив до себе додому, пригостив пельменями — так я і став гравцем бородянського «Машинобудівника», команди екскаваторного заводу, де грали разом місцеві хлопці — Віктор Юрченко, Володимир Шома, Віталій Мариненко, Іван Іваненко, а біля них — ну, наприклад, такі приїжджі, як Сергій Дзюба. Займався командою Віталій Пилипенко, який провів роботу, щоб вибити в «Борекса» фінансування футболу та запросити такого маститого тренера, як Жилін, який раніше очолював «Металіст», «Полісся», «Зірку», «Кривбас», «Чорноморець», вінницьку «Ниву» та багато інших команд.
Потім, коли Жиліна запросили в нову команду, в я дебютував за свою першу, як тоді казали, команду майстрів — черкаський «Дніпро». Там теж були самобутні футболісти, ну чого вартий Ваня Яремчук, з яким ми ділили номер під час виїздів. Унікум абсолютний — що по життю, що на полі. Я його запитував: Ваня, от як ти можеш носитися по бровці, якщо тренер над вухом кричить? От ти вже граєш за «Динамо», на полі «пиханина»… А він відповідав: «Та я не звертаю уваги, я на грі зосереджуюся». Яремчук був якісним фланговим півзахисником із великою швидкістю та витривалістю, і в підсумку доріс до «Динамо» та чемпіонату світу.
— Яким гравцем був Олег Федорчук? Ви б такого взяли в команду як тренер?
— Високим, фізично міцним. Починав форвардом, потім грав опорника, а закінчив центральним захисником. Мій коник — боротьба, гра «на другому поверсі». Я добре підключався до атак, забивав. Скажу відверто: якби я зараз тренував команду, то такий гравець, як я тодішній, мені б точно не завадив. У мене були бійцівські якості, я не боявся «пхати» партнерам заради справи.
— І от ви закінчуєте інститут, починаєте грати за команду майстрів, і далі — якщо вірити Вікіпедії та Трансфермаркту, у вас пауза в кар’єрі…
— Закликаю не вірити цим даним. Футбол я не залишав. Про мене, на жаль, є багато не верифікованих даних — наприклад, пишуть, що в 1992 році я грав за польську команду «Медзь» (Легниця). Розкажи мені тоді про це — сміявся б як із анекдоту, в той час я вже тренував дітей у Києві та мав власний бізнес із випуску футбольної форми…
Але давайте до 1981-1982 років, переломних у моїй долі. Я щойно захистив диплом. У мене в кишені «корочка» фахівця, а в планах — великий футбол. Тоді вийшло так. Я грав собі за «Дніпро» (Черкаси) й закінчував інститут, а в ті роки футболісти повинні були «відслужити» — і на мене поклали око в СКА (Київ). Напевно, я б прийняв собі присягу й продовжив би грати в цій команді, проте тоді в армійській команді Києва була тренерська метушня — то ветеран ЦСКА Мамикін працював, то легенда «Динамо» — Мунтян, а далі команду прийняв ще один ветеран найкращого клубу України — Фомін…
І от у тій метушні, поки звільняли Мунтяна та призначали нового старшого тренера, про мене забули і призвали в армію на загальних підставах. Визначили мене в танкові війська — а це час війни в Афганістані, все серйозно… Пригадую марші-кидки по 20 км із важким радіообладнанням на плечах — ідеш, ніг під собою не відчуваючи, за спиною — 50 кг… Тільки випадок мене залишив у футболі.
— Що ж сталося?
— Вийшло все по-радянськи стрімко. В СКА намагалися мене повернути, але я вже отримав призначення в танкові війська іншого підпорядкування. Тож я почав доводити в військовій частині, що дійсно є спортсменом, повигравав усі місцеві змагання з легкої атлетики й ледве не виконав норматив майстра спорту з цього виду (не вистачило буквально кількох секунд у результаті). Внаслідок цього, саме як легкоатлет, я потрапив до збірної Збройних Сил і отримав направлення в Північну групу військ СРСР, що дислокувалася в Польщі.
Можливо, так би я й змінив кваліфікацію, проте в легкоатлетичному залі мене побачив гравець СКА (Київ) Серьожа Простімкін, який здивувався, чому це футболіст на бігових доріжках, і комусь потрібному «шепнув» і я опинився в спортроті й відновив виступи вже за футбольну команду СГВ.
Це було схоже на портал в інший світ. Легниця — «Маленький СРСР», як її тоді називали. Величезний військовий гарнізон, де за парканом починалася зовсім інша Європа, а всередині був суворий статут. Мене привезли туди рядовим, але футбол став моїм рятівним квитком.
— Тобто ви не в окопах сиділи, а на футбольних полях гарнізонів?
— Не зовсім так. Я пройшов повну підготовку як танкіст, відчув, що таке гарнізон, навантаження, вже вивчився кермувати танком. І навіть у Польщі у нас були плаци, шикування, чергування. Це була служба в спортивній роті, де конкуренція була вищою, ніж у багатьох командах майстрів, тому що зі всього СРСР призивали в тому числі й спортсменів, і якщо ти давав слабину — тебе могли відправити служити кудись у бойові гарнізони, а на твоє місце брали тих, хто дорожив своїми спортивними навиками більше.
— Поясніть, де грала команда СГВ (Північної групи військ)?
— У таких армійських команд, як СГВ, ГСВГ, ЦГВ, ЮГВ, був особливий статус. Ми грали проти польських професійних клубів, проти інших груп військ. У нас головне змагання було — це всесоюзні армійські змагання, де кожен генерал хотів саме свою збірну команду бачити чемпіоном. Із цих змагань виходили гравці рівня Лужного, Хідіятуліна. Це був жорсткий, «мужицький» футбол.
— І як вам там жилося й гралося?
— Я пам’ятаю ці виїзди: закриті автобуси, перетин кордонів військових містечок. Ти наче в Польщі, але бачиш її через вікно. Дисципліна була залізна: програєш — завтра можеш опинитися на плацу з автоматом. Це тримало в тонусі краще за будь-які преміальні. Я затримався там до 1988 року, фактично провівши в армійському футболі всю свою молодість. Це була золота клітка: ти забезпечений, ти граєш, ти бачиш іншу культуру, але ти — гвинтик величезної військової машини. Коли я нарешті повернувся в Україну, мені було вже 27 — вік, коли багато хто закінчує, а я тільки починав свій справжній шлях у великому футболі СРСР.
— Ви сказали — «ти забезпечений». А на чому заробляли?
— Ну, по-перше, була ставка офіцера. На неї можна було жити. Були спортивні завдання, під які передбачалися преміальні. Ще ми грали в місцевих командах — звісно, під чужими прізвищами, під видом поляків.
— Оце так так! «Підстава»?
— Типово для тодішніх часів. У НДР десятки гравців так грали, і деякі — як Сергій Морозов, царство небесне, навіть добилися права під своїм іменем виступати. В нас теж усі найбільш майстерні футболісти СГВ регулярно грали за польські команди, але командування в Польщі так поставило питання, що треба було більше «шифруватися». Тож частина моїх виступів у Легниці та сусідніх містечках прихована під чужими прізвищами. Всі ті роки я там грав.
— А ще чим заробляли?
— Це важкі 80-ті. У Польщі життя теж було не мед, вони були раді нашим застарілим і позбавленим сучасних функцій телевізорам, фенам, магнітофонам. Ми назад везли одяг, всякі люстри, кухонні прилади. Потім деякі возили цигарки, горілку, ікру. Я вже в ті часи дуже любив читати, тож додому віз цілі короби книг. Одноклубники сміялися: вони тягнули техніку, кришталь, джинси, а я — пачки книг і футбольних журналів. Ну що поробиш, кожному своє…
За одну ходку можна було заробити як за кілька місяців зарплати. Тож я повернувся на батьківщину, маючи змогу купити будинок, машину. Але нас тоді гарно «кинула» радянська система — збереження на ощадкнижках у людей погоріли, хто стояв у чергу на автомобіль «Волга», як я, вніс гроші — й нічого не отримав. Але я не скаржився. Грав, працював, тримався на плаву.
— І от вам 27 років, ви футболіст, який більшість життя грав у армійських турнірах і за кордоном під чужим прізвищем. А як же знаходили собі команди?
— Та взагалі без проблем. Це зараз моє резюме звучить дивно, а на ті часи — це нормальна собі біографія футболіста. Коли повернувся, мав різні варіанти — навіть міг вибирати між «Металургом» і «Торпедо» в Запоріжжі. Погодився перейти в «Суднобудівник» (Миколаїв), там тоді головним тренером працював сучасний і драйвовий тренер — Геннадій Лисенчук, майбутній найкращий тренер в історії футзалу України. Потім, правда, його замінив Іван Балан — теж хороший фахівець, багаторічний помічник Миколи Павлова, що говорить саме за себе.
Миколаїв тоді жив футболом, стадіон був забитий. В воротах — Антон Броварник, грали місцеві легенди — Морозов, Ставка, Бузник. Горячев бомбардував багато. Був навіть один майбутній футболіст «Спарти» (Прага).
«Суднобудівник» — це була команда з характером. Я відіграв там майже тридцять матчів, забив свій перший гол після повернення. Це був той самий «мужицький» футбол другої ліги СРСР, де ніхто не прибирав ніг. Але команда ця йшла в нижній частині таблиці другої ліги СРСР, фінішувала 18-ю серед 27 учасників. А в середині сезону стався поворот, який приніс мені перше «золото».
— Ви перейшли у луцьку «Волинь». 1989 рік для Луцька — це ж легендарна дата?
— Саме так! Це був рік нашого тріумфу. Я прийшов у команду, яка була націлена тільки на перше місце. Молодий Віталій Кварцяний її очолював. Ми виграли нашу шосту зону, стали чемпіонами УРСР, як тоді це називали. Уявіть собі атмосферу: маленький і затишний Луцьк стає футбольним центром республіки!
Я зіграв 11 матчів, забив один м’яч. Це була команда-моноліт. Саме там я відчув смак справжньої перемоги, коли ти піднімаєш кубок, а навколо — тисячі людей, які божеволіють від щастя. Це золото 89-го — одна з найдорожчих сторінок моєї ігрової біографії.
— Очолював команду Кварцяний — улюбленець тих, хто виступає за жорсткий чоловічий футбол. Він уже тоді міг привести вівчарку на тренування чи змусити вас побігати в бронежилетах з піском?
— Віталій Володимирович уже тоді був тренером, у якого ніхто не міг бігати, образно кажучи, «зі спущеними гетрами». Конкретно таких «фішок» у нього ще не було, але його установки та мотивація в перерві — це треба було чути! Кварцяний — це фонтан. Але він правий у своєму методі, тому що в нього виходило «достукатися» до футболістів навіть тоді, коли здавалося, що все закінчено.
Ну інакше ти і не станеш чемпіоном. Та й команда у нас була вольова, з характером. Воротар Бурч бив пенальті — уявіть, який характер треба було мати, щоб подолати всі стереотипи й здобути таке право в радянському футболі, де ініціативи розбивалися зазвичай об слова «не можна, не заведено»! Грали в основі легенди — Дикий, Антонюк, Федюков, Мозолюк, Лайзанс, Зейберліньш, Федецький-старший. Один наш футболіст навіть батюшкою в підсумку став! Толя Раденко, дуже був перспективний футболіст по юнаках. Чемпіон Європи, срібний медаліст мундіалю.
— Яким все ж був тодішній Кварцяний? Ви ж його застали ще до знаменитих прес-конференцій…
— Він був не набагато старшим за нас, футболістів. Дуже емоційний, безкомпромісний у футбольних питаннях. Коли ми ставали з ним пограти в «дир-дир», і «його» команда пропускала — це все… Нам навіть ставало жаль співробітників і співробітниць заміської клубної бази «Волині», яким після нас треба було прибирати, нас годувати, а потім їхати по своїх сусідніх селах на велосипедах. Тож ми, щоб Віталій Володимирович мав настрій, навіть домовлялися пропустити, тому що не в характері Кварцяного було програвати — і в такому випадку могли б грати до пізньої ночі.
Кварцяний вмів захоплюватися. Бувало, мала бути установка, а він на базі на «відику» задивився якийсь матч або кіно — помічники соромляться йому нагадати, всувають голову в двері, а він тільки відмахується — «дай додивитися, установку на стадіон перенесемо».
— Потім було білоцерківське «Динамо», де вам вдалося пограти в легендарного Онищенка.
— У мене якраз народилася донька, і сімейні обставини змушували бути ближче до дому. Біла Церква — неподалік від Києва, хотілося вже бути з родиною.
Сама команда була, як би це точно сказати, такою «тупиковою» для спортивного товариства «Динамо». Колись в Ірпені Лобановський її створив, щоб підтримати друга юності Каневського, якого принижували й затоптували через антисемітизм. І пізніше команду перевели в Білу Церкву.
Завдань особливих не було — котилися собі в серединці першої групи другої ліги. Правда, рівень був там такий, що, наприклад, «Зірка» (Кропивницький) вилітати могла, а за лідерство боролися ті ж Рівне, Житомир, Миколаїв, Запоріжжя. У нас грало кілька більш старших, майстерних гравців — як Вітя Побігаєв, Юра Миколаєнко, Валера Черніков, Ваня Фельде. Але була й група зовсім юних динамівців, як чемпіон світу серед юнаків Макаров, Лобас, Зав’ялов, Бєлкін. Траплялися дивовижні історії — от грав у нас такий один хлопчинка, якого буквально «заносили» в готель в алкогольному угарі, а через кілька років він проти «Барселони» виходив у Лізі чемпіонів.
Для мене робота з Онищенком була цікавою, тому що він легенда. Проте надовго я там не міг залишатися — мені не 20 років було, хотілося серйозних завдань, а пропозиції бували.
— Розкажіть про головні з них і чому не «зрослося».
— Був період, коли за мною активно полювали. Найбільш конкретним було запрошення від московського «Торпедо». Олімпійський чемпіон Валентин Іванов запрошував і давав хорошу зарплату. На той час це була команда-машина, одна з найстабільніших у вищій лізі СРСР. Мене хотіли бачити там як потужного захисника, який вміє і вгорі поборотися, і атаку почати.
— Чому ж ви не поїхали? Москва, вища ліга — це ж була межа мрій для будь-якого гравця.
— Знаєте, я завжди був занадто раціональним для футболіста. У 27-28 років я вже дивився на гру очима майбутнього тренера. Я розумів: перехід у такий клуб, як «Торпедо», — це колосальний тиск і ризик осісти на лавці, якщо ти не впишешся в їхню специфічну модель гри. А мені хотілося грати тут і зараз.
До того ж, я вже бачив, як працюють серйозні команди в Україні — той самий «Суднобудівник», а згодом «Волинь». Наші тренери дуже сильні, з ними було цікаво. Мені було комфортніше бути лідером у команді, яка ставить завдання виходу в Першу лігу, ніж стати «одним із багатьох» у союзній еліті. Можливо, хтось скаже, що я злякався конкуренції, але я просто відчував, що мій шлях — інший. Я хотів здобувати титули як фундамент для майбутньої тренерської кар’єри. Краще бути чемпіоном УРСР у Луцьку, ніж статистом у Москві. І золото 1989 року з «Волинню» лише підтвердило, що я зробив правильний вибір.
Окрім «автозаводців», були розмови з нашими командами вищої ліги, кликали в інші республіки… Наприклад, «Нефтчі». Також сам Жиздик запрошував мене в запорізький «Металург», але, маючи конкурентами таких асів, як Башкіров і Сорокаліт, я зрозумів, що тамтешній головний тренер Надєїн буде розраховувати саме на них.
— Про «Темп» початку 90-х досі ходять легенди. Як ви там опинилися?
— Шепетівка — це був український «Лестер» того часу, тільки з неймовірним грузинським колоритом. Команду тримав Джумбер Нішніанідзе — людина фанатична, яка за свої й «общака» гроші зробила футбольне диво в маленькому місті. У 1991 році ми грали в останньому чемпіонаті СРСР, і паралельно — у Кубку УРСР. Я відіграв за Темп 26 матчів у тому сезоні.
Це був драйв! Ми виграли Кубок України (УРСР) 1991 року, правда, фінальні матчі пропустив — уже завершив виступи на той час. Пам’ятаю, як ми виходили на поле — енергетика була така, що ми могли знести будь-кого. Ми були дебютантами, але грали так, ніби все життя провели у вищих лігах. Цікаве було враження: СРСР розвалювався, а ми в Шепетівці будували щось нове й зухвале.
— Джумбер платив щедро і був схильний до красивих жестів — чого вартий «Феррарі» для Мамуки Джугелі…
— У мої часи ще іномарок не було, але платили добре. Правда, був один курйоз, коли оточення Джумбера хотіло щось «закрисити», але сам Нішніанідзе був справжнім фанатом футболу і про нього в мене хороші спогади.
— І от бутси вже вилетіли в вікно, а ви стали футболістом у відставці. Ваші подальші дії? Чому пішли працювати з дітьми, маючи досвід футболу команд майстрів?
— Навпаки, це було два кроки вперед у плані знань. Я гарно відпочив десь місяць-півтора і пішов у дитячий футбол свідомо. Працював у Локомотиві, потім — у самій Академії «Динамо».
Знаєте, діти — це найкращий детектор фальші. Якщо ти не можеш пояснити дитині елементарний маневр, ти ніколи не поясниш тактику дорослому професіоналу. Ми тоді вигравали першість Києва, я керував молодіжною збірною міста на Других молодіжних іграх, де ми взяли перше місце. Це була перевірка на те, чи можу я не просто «пхати» на полі, а системно будувати гру.
— Академія «Динамо» — вища точка в кар’єрі дитячого тренера. Як там працювали й чому звідти пішли?
— Наведу паралель. Є музиканти, які грають в оркестрі, а є сольні виконавці. От я із таких. В «Динамо» важко було проявляти ініціативу, ти, як молодий фахівець, повинен був 10 разів все доводити, щоб твій голос звучав на фоні великої історії клубу. Пригадую, в мене була талановита команда хлопців 1979-1981 р. н. А мені говорили — це «сміття», на що ти витрачаєш робочий час?
І от так вийшло, що із того «сміття» вийшли В’ячеслав Свідерський, який потім грав у чвертьфіналі чемпіонату світу проти Італії, Віктор Мельник, віце-чемпіон Європи серед юнаків Володимир Бондаренко. В різні через мої руки пройшли Валерій Іващенко, Андрій Корнєв, Андрій Пилявський, Володимир Гоменюк, Олександр Ковпак і багато інших хлопців, у яких не вірили.
Коли Свідерський чи Гоменюк виходили у футболці національної збірної, я згадував тих скептиків. Це найкраща відповідь усім, хто намагається ставити хрест на молодих гравцях. Я завжди кажу: немає поганих гравців, є тренери, які не вміють розгледіти іскру.
Саме тому я пишаюся статусом «кадровика» — тренера, який спеціалізується на розкритті потенціалу. Моє завдання — знайти того, хто хоче гризти землю, і дати йому шанс.
Тож я сам прийняв рішення піти з академії «Динамо», мені ніхто не вірив, що так буває — взяти й піти з «Динамо», куди всі прагнули. Проте я так вирішив і почав працювати в ДЮСШ-15, де під керівництвом ветерана «Динамо» Кочубинського в мене було більше свободи дій. До роботи підходив творчо — наприклад, мені дозволяли шукати спонсорів і наша дитяча команда грала в формі, виготовлені однією з київських комерційних газет із її великим логотипом — все, як у справжніх футбольних клубів. На той час для дитячо-юнацького футболу ми були найбільш впізнаваними, бо ні в кого більше такого не було.
— А потім з’явився «Булат» — перша приватна футбольна школа в Україні. Це звучить як зухвалий стартап для середини 90-х. Як ви виживали?
— Це був справжній «тренерський джаз». У нас не було державних дотацій, своїх стадіонів. Булат був моїм дітищем, де я поєднував ролі головного тренера, менеджера і навіть… виробника екіпірування. Цей досвід навчив мене, що футбольний клуб — це не лише 11 гравців на полі, це складна логістика, де тренер має контролювати все.
— От так от! Розкажіть про цей бізнес часів первісного капіталізму.
— Ну, я, як футбольний тренер, знав, що ринок був пустий: знайти нормальну форму для дітей було неможливо. Тож я організував виробництво. Домовився з кількома фабриками, в тому числі легендарною Рози Люксембург, яка на той час не могла переформатуватися й знайти нові ринки.
Ми самі розробляли дизайн, самі шили. Я знав, що якщо в дитини рветься гетра на першому ж тренуванні — це моя відповідальність. На пам’ять у мене залишилося кілька футболок мого виробництва, і от зараз, після 35 років, на них ні номери, ні емблеми не облізли, не стерлися.
— Ваші тренерські методи тоді вважали новаторськими і після «Динамо» ви могли б, напевно, перейти працювати в якийсь із клубів чемпіонату України. Чому ви так трималися за цей «приватний» формат?
— Бо приватна школа давала право на помилку і право на експеримент. Ми не залежали від чиновників, які вимагали результат «на вчора». Ми вчили грати у футбол. І саме там я почав формувати свій «кадровий» підхід — бачити в пацані не просто матеріал, а особистість. У Булаті ми гартували вовків.
У ті часи для більшості команд навіть Вищої ліги збори за кордоном — це було за щастя, а ми по 3-4 рази на рік могли виїжджати в Італію чи інші країни.
— Як вам це вдавалося?
— Тому що наші вихованці були цікавими європейським клубам. В таких випадках організатори до кількох своїх клубів запрошували сильні іноземні, навіть часто оплачували дорогу й проживання. Я, ще працюючи в «Динамо», кілька разів возив дітей на міжнародні турніри, а коли Булат створив — то зберіг ці зв’язки. Одного разу ми навіть грали проти «Ювентуса» Гасперіні!
— Боже ж ти мій… А це як?
— Це ще з «Динамо» було. Гасперіні ще очолював юнаків Ювентуса. Ми навіть вели в рахунку, і хоча програли — Джан П’єро нам сказав багато добрих слів. Уже тоді був «електростанцією» на бровці: емоції зашкалювали, проте його команда працювала як годинник, особливо в обороні.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
