Відомий журналіст і коментатор Валентин Щербачов згадав в інтерв’ю часопису «Футбол.Війна» про про свій «маленький подвиг» у день фіналу Кубка Кубків-1986.
Валентин Щербачов (фото: armyinform.com.ua)— Мені на П’ятницькій, на Центральному телебаченні, де я отримував документи, сказали: «Ви обережніше з цим, у нас тут без паніки». Тобто, якщо скажеш правду — це вже паніка. Їм просто заспокійливо пояснили, що пожежу погасили. І Лобановський у це вірив. Але коли я почав піднімати це, показувати газети, мені сказали: «Не показуй це хлопцям». А в мене в кімнаті вони все одно лежали — я бачив, що хлопці нервують і все одно прийдуть до мене.
— Це реально впливало?
— Ще й як. У багатьох уже були сім’ї. У Олега — і донька, і дружина. Те саме — у Баля і Балтачі. Хлопці дорослі, з сім’ями. Палити не можна, а я нейтральний, тому вони приходили до мене ввечері, перед відбоєм. Курили — це був такий ритуал, щоб трохи заспокоїтись. Я не курю, але під час цього «перекуру» я відкрив балкон, і всі почали: «А як зв’язатися? Що робити?» Хтось казав: «Буде репортаж?» — «Буду намагатися сказати». Тут Пузач стукає: «Всі на балкон». Заходить: «Кириловичу, що таке?» — «А ти палиш?» — «Ну я нервую страшенно». Там диму було стільки, що навіть один я стільки б не накурив.
Нервували всі, переживали, але залишалися професіоналами й готувалися до матчу. У день гри ми були на екскурсії в Ліоні — місто красиве, нас навіть у зоопарк водили. Це була розрядка. Склад команди був читаючий: увечері більшість із книжками, Яремчук — на більярді… Але всі якось намагалися заспокоїтись. Я розумів, що всім хочеться зв’язатися з домом.
Я навіть робив останню спробу зателефонувати з готелю в Москву, в редакцію, щоб сказати, що я скажу в ефірі. Але зв’язку не було: «Мерсі, не можемо». І в день матчу теж. Я пішов у коментаторську. Матч починався пізно — десь о 23-й за київським часом.
Установку Лобановського не чіпали — це було святе. Але я взяв на себе сміливість і почав репортаж із того, що жодна команда в Європі не виходила на єврокубкові фінали в умовах такої трагедії планетарного масштабу. Лобановський на установці сказав: «Треба виграти будь-що — у країні біда, і перемога може підтримати людей». Я це озвучив у прямому ефірі, розуміючи, що це трансляція наживо.
У мене у вухах був редактор із Москви — Олександр Кузнєцов.
— І що там? Паніка була? Мат? Це ж прямий ефір, без затримки?
— Так, це був прямий ефір, і я цим скористався. Потім це вже записали на наступний день, але вирізати це було неможливо. Один редактор — Кузнєцов — переживав, другий теж був у розгубленості. Друзі боялися навіть виходити на зв’язок: «Що з тобою буде?»
Я відповідав: «По ефіру я цього не скажу. Буду говорити те, що вважаю правильним». Розминка, вихід команди, перші хвилини — я встиг це сказати. Далі був сам матч.
Після гри я розумів, що мені щось «світить». Могли зняти з ефіру, у мене й раніше були заборони. Але цього разу Лобановський домовився, що поїде український коментатор, бо українська команда виходила на великий турнір.
У результаті мені забрали закордонний паспорт і фактично відсторонили. Я страхував коментаторів у Мексиці й паралельно дивився чемпіонат світу. Потім була догана, тиск, розмови про виправдання…
Але після Чорнобильської трагедії все це вже відійшло на другий план. Люди, які вимагали покарань, теж опинилися всередині цієї історії. Тому все, в принципі, обійшлося — могло бути значно гірше для мене.
І головне — після цього ми повернулися в готель, і з’явився зв’язок. У Радянському Союзі зрозуміли, що приховувати це більше неможливо.
Роман Куплевацький, Володимир Куплевацький
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
