Інтерв’ю «Футбол 24» з Олександром Гливинським, багаторічним прес-аташе національної збірної України. Знаменитий журналіст і коментатор розповів, як їздив на фінал ЛЧ-1999 і ЧС-2014, коментував із легендарним Махарадзе та запускав програму «Гол». А ще пригадав епічну фразу, сказану під час матчу Україна — Польща. Її пам’ятають досі!
Олександр Гливинський— Олександре, ми з вами зустрілися у Львові. Що відчуваєте, повертаючись до рідного міста? Яких львівських моментів, колориту вам не вистачає у Києві?
— Величезне натхнення завжди відчуваю і просто серце радіє на всі можливі діапазони. Справді велика радість, коли приїжджаєш додому. На певному етапі зауважив момент, коли в мене було 50 на 50 життєвого часу. Тепер уже на кілька років прожив у Києві більше, ніж у Львові, але це в моєму сприйнятті не робить мене меншим львів’янином.
Звичайно, мені бракує львівського духу, львівських вуличок. Багато чого набув у Києві, що змінило мене. Але кожній нагоді побувати у рідному місті я дуже радію. Це саме той момент, який спонукає будь-що спланувати, коли бачиш перспективу поїхати знову до Львова.
— Виявляється, ваш батько був футболістом, але розвинути кар’єру завадила травма…
— Таке було. Він грав у львівському СКА, був перспективним нападником. Переміг зі збірною Львівської області на республіканському турнірі «Надія» — у фіналі обіграли команду Києва. Став найкращим бомбардиром того турніру і мав запрошення до юнацької збірної Союзу.
Але так сталося, що моя бабуся, отримавши відпустку, взяла його та молодшого сина до родичів у Крим. Мобільних телефонів не було, а тим часом до львівського помешкання приходили представники федерації — нікого не знайшли. Батько потім шкодував, що не скористався шансом поїхати у збірну.
Невдовзі отримав травму — розрив меніска. Стрибнули йому обома ногами прямо в коліно. Вибув на довгий час, а після операції вже не зміг повернутися до колишніх кондицій. Відчував, що з коліна вискакує суглоб. Довелося завершити. Ван Бастен теж був змушений припинити кар’єру через цю травму. Ми ж говоримо про 70-ті — зовсім не той рівень, коли могли б якісь «світила» робити операцію.
— На який матч вас уперше повів батько? Це були «Карпати»?
— СКА «Карпати». На той час дві команди об’єднали. СКА «Карпати» приймали «Динамо» Брянськ у Першій союзній лізі і впевнено перемогли 2:0 або 3:0, з цього у моїй дитячій уяві сформувалося, що в нас потужна команда, яка розтоптує суперників, а тим більше москалів.
Сприйняття москалів у нас завжди було таким у Львові, що вони — москалі (усміхається). Тому те, що «Карпати» перемогли російську команду, стало приємним моментом. Мій дідусь і мій дядько (рідний брат батька) — таке було середовище, де жоден матч чи спортивна подія не проходили повз. Жваві дискусії, обговорення.
Звичайно, на першому плані було київське «Динамо». СКА «Карпати» грали в Першій лізі, тому інтереси не перетиналися. Всі інші українські клуби теж у будь-якому разі перебували в пошані. Після наших вже йшли грузинські та литовські команди. У нас була чітка градація, що москалі нам не друзі (усміхається).
— Яке місце у вашому серці «Карпати» посідають зараз?
— Місце особливе, звичайно. Я виріс у середовищі, де всі обожнювали «Динамо», тому воно теж посідає вагоме місце. Думаю, що навпіл можу спокійно розділити. Коли грають між собою — це завжди 50 на 50. Враховуєш тоді, кому ця перемога більше потрібна.
Мрію, щоб «Карпати» знову виграли Кубок. Бо ті два фінали (у 1993 і 1999 роках — ред.) закінчилися прикрими поразками від «Динамо».
— А 7:3 між ними у чемпіонаті України пам’ятаєте?
— Такий хокейний рахунок. Було, було… Тому «Карпати» — рідний клуб однозначно. Правду кажуть, що твій клуб найрідніший там, де ти виріс.
— Я вчасно зрозумів, що видатним гравцем мені не стати, тому вступив на журналістику, щоб і надалі перебувати у футбольному світі. Ви також?
— Напевно, бажання стати футболістом десь у школі було. Бігали в шкільний футбол, ходили навіть з товаришем записуватися у секцію. Але цілеспрямованості та дисципліни спортивної я не мав. Натомість спонукало бажання стати футбольним коментатором. Я дивився трансляції, занотовував склади з номерами, вів зошити, голи записував. Це була моя перша статистика.
Коли трохи підріс, зацікавився не лише футбольною (спортивною) журналістикою, а журналістикою загалом як явищем. У Львові була школа юних журналістів — спільний проект товариства «Просвіта» і Центру дітей та творчості Галичини на Погулянці (місцевість Личаківського району міста — ред.). Ми на обласному радіо робили програму «Дебют» — готували історії, монтували, були ведучими. Тож коли поступав, у мене точно було бажання стати серйозним журналістом (сміється).
Спочатку працював у новинах на обласному радіо. Потім на радіо «Незалежність» — там у мене була посада програмного директора. На «Люксі» новини вів. Фактично переїхав я до Києва, бо мав запрошення від розмовного радіо «Лідер» у FM-форматі. Попрацював там місяць-півтора, тому що ті хлопці були ще й продюсерами на Першому національному і шукали ведучого для програми «Футбол від УТН». Запропонував їм себе. І коли перспектива зосередитися на футболі переді мною замайоріла, схопився за неї.
Ще коли працював у «глобальній журналістиці», завжди ініціював якісь спортивні інтерв’ю, проекти. Спортивна журналістика стала для мене моментом, який взагалі не вважав за роботу, це було мені в кайф. Зрештою, уся журналістика приносила задоволення.
— Львів 90-х кишів кримінальними угрупованнями, легендарний «Завіня» жив на Левандівці. Що пригадується? Чи потрапляли в пригоди на вулицях вечірнього міста?
— Мене напевно оминуло все це. Велелюдний похорон «Завіні» пам’ятаю. Я тоді мешкав на вулиці Широкій, 100, і бачив здалеку. Центр, скажімо так, Левандівки — багато людей, машини їхали. Слава Богу, так здалеку і 90-ті мене минули, хоча я жив у них (усміхається). Не мав нічого дотичного до бізнесів, батьки теж таким не займалися, тому просто жив активним студентським життям. Студентство, робота — завжди пізно повертався тролейбусом додому, потім ще пішки йшов.
Слава Богу, не мав якихось таких друзів, які могли б мене в «підворотню» затягнути. Повністю концентрувався над роботою на радіо — для мене це був цілий світ. Коли вступив на факультет, прийшов і запропонував свої послуги. Десь може це смішно виглядало, бо не мав такого досвіду, але мене пам’ятали ще зі школи, а тут якраз звільнилися двоє журналістів-чоловіків із відділу інформації. Я з радістю схопився за цей шанс. Готував репортажики, а за якийсь час мені запропонували перший робочий контракт на обласному радіо.
— Вашим хорошим товаришем є відомий журналіст та громадський діяч Євген Глібовицький. Мабуть, і з Георгієм Гонгадзе були знайомі?
— Так, були знайомі. До речі, якраз Гєник у 1998 році запросив мене на радіо «Лідер». Я не хотів їхати зі Львова. Жив гарним богемним життям, з музикою багато стикався — «Територія А», кафе «Вавилон», де можна було побачити Вакарчука і «Скрябін» часто приїжджав, а я запрошував його на ефіри.
«Є така пропозиція, — сказав Гєник. — А тобі обирати: залишатися маргіналом, чи йти на великі центральні ниви» (усміхається). Я сумнівався, що він мені щось добре пропонує. Живу собі чудовим життям — і богемним, і журналістським, усе класно. Я поважав Київ завжди, але навіщо переїжджати до далекого, некомфортного, незнаного мені міста?
Якось Гєник сказав фразу, мовляв, кого йому приємно чути — це мене. На емоційному рівні, авантюрно, я подумав: «А що я втрачаю? Можна спробувати». Ще не був одруженим, не мав сім’ї. Коли відповів йому згодою, мені було 23.
А от Гію пам’ятаю ще у Львові. У нас був семінар, організований ВВС, десь рік 1996-й або й раніше. Одним словом, приїжджав міністр оборони США Вільям Перрі, навчання «Щит миру», і мені вдалося його записати для обласного радіо. Це для мене завжди був челендж — приїжджає якась людина і треба хоча б кілька запитань їй поставити. Після цього Гія мені сказав: «Ну ти, звичайно, й відхопив такого фрукта!» Розпитував мене, що розповів цей міністр. Працював уже тоді на «Вікнах», СТБ.
Потім ми перетинались час від часу, бачилися в Києві на вулицях, і в ефірі були на радіо «Континент». Коли його викрали, я перебував на Олімпіаді в Сіднеї. Це був для мене тривожний момент, але я сподівався, що Гія живий. Тривожний момент став трагічним.
— Ваша зірка дуже швидко загорілася в столиці. «Футбол від УТН» був, мабуть, єдиним таким джерелом інформації для вболівальників, відповідно ваше обличчя одразу стало впізнаваним. Романтична епоха відеофрагментів поганої якості, старих стадіонів тощо. Як вам тоді працювалося? Курйозів не бракувало?
— Було чимало, головне — згадати (усміхається). Для мене все так само сталося миттєво. Я переїхав до Києва у проект, який вважав авантюрною справою, але місточок проклався на телебачення у футбольну програму. Тоді «Футбол від УТН» був єдиною футбольною програмою. Несподівано все склалося.
А у перше відрядження мене відправили буквально на чвертьфінал «Динамо» на Сантьяго Бернабеу. То взагалі реалізація найпотаємніших мрій! Адже до «Реала» в мене пієтет з 1985 року, коли вони виграли Кубок УЄФА. На польському телебаченні бачив фрагменти їхнього матчу з Кельном.
Тоді, звичайно, було зовсім інше телебачення. Великим викликом вважалося передати відзняте відео на новини УТН. Наприклад, йде вечірнє тренування, 15 хвилин відкриті, ми щось швидко знімаємо. І одразу потрібно мчати до якогось телеканалу чи телестудії, де була домовленість, щоб вставити касету і перегнати відео. Замовлялося 15 хвилин перегону, належало встигнути.
Навігаторів тоді не існувало, тож брали таксі, називали адресу. Як правило, люди там англійської не знали. Забігаєш на студію: «Трансмішин, трансмішин!» Потрапляєш в апаратну, вставляєш касету, на перемотці обираєш кадри. Ось такі постійні гонки. Можна було лише уявити такий космос, як зараз. Коли просто з телефона пересилаєш відео і нема питань. Було щось, напевно, і під час коментування…
— Ну, матч Україна — Польща ми всі пам’ятаємо…
— А, ось із тих курйозів? Ну, так (сміється). Мені тоді скільки було років? Напевно, 26. Оце я ляпнув (Jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć musi — ред.). Цей жарт у Львові ходив у такому сенсі про Польщу. Зараз би, звичайно, я такого не сказав. Тоді ж, не до кінця усвідомлюючи, яка аудиторія дивилася, сказати таке про національні команди — це ляп. Тепер думаю про те, щоб не повторити цю фразу і не виникло конфлікту (усміхається).
Звісно, це було сказано жартома. Малася на увазі смерть футбольна. Такий непродуманий жарт.
— Кучма стільки старався, з Кваснєвським вибудовував стосунки — і тут ви.
— Сподіваюся, що коментатор — не такий руйнівник усіх домовленостей на найвищому рівні своєю фразою (сміється). Тим паче, вона була сказана в такому неагресивному ключі.
— Проект «Гол» на Новому каналі — інша культова програма, яку згадує не одне покоління. То вже набагато якісніший продукт, нові формати. Та й чемпіонат наш змінився на той момент — «Шахтар» вирівняв конкуренцію з «Динамо». Від якого клубу відчували більше ревнощів? У кого було більше претензій до сюжетів програми «Гол»?
— Класно було те, що ми могли собі дозволити бути незалежними. Адже часто траплялося, що якийсь із футбольних клубів виділяв кошти на існування проекту. Це одразу впливало на продукт і ставало залежністю. Ми ж знайшли спонсора.
На Новому каналі була група людей — зокрема Ліда Таран, Василь Самохвалов — які хотіли робити футбольну програму. Але розуміли, що їхніх сил недостатньо і потрібно людей з боку. Тож ми об’єднали зусилля. Ткаченко, керівник каналу, нам сказав: «Пацани, знайдіть спонсора і будете робити програму». Окей.
Перше пиво, яке ми знайшли, — «Сармат». Воно було донецьким і потребувало виходу на широкий ринок. Тому вважалося, що ми продонецька програма. До речі, «Сармат» у нас був не так довго. Потім ми знайшли «Оболонь». Я їздив на зустріч із паном Слободяном. Вони стали нашим спонсором на тривалий час, майже до закриття програми.
Стосовно ревнощів. Важливо вибудовувати свою позицію так, щоб тобі було майже байдуже, що говорять. Тоді що критичнішим буде матеріал, то більше поваги буде до журналіста. Але, звичайно, важливо давати ту інформацію, яка перевірена і об’єктивна.
Більше ревнощів було, може, від «Динамо», від Суркісів. Але щоб прямо щось аж таке — не можу згадати, не виринає в пам’яті. Був конфлікт, пам’ятаю, з Колесниковим, віце-президентом «Шахтаря». Він якось дав інтерв’ю стосовно того, що будуть знімати Суркіса з посади президента федерації. Виглядало так, ніби директивно знімати — донецький клан тоді підріс.
У нас вийшов з цього приводу матеріал, моя ідея. Оскільки Колесников був новою людиною у футболі, ми порівняли здобутки Суркіса і Колесникова на терезах. Звичайно, «Шахтарю» це не сподобалося і Колесникову. Тоді то був такий гарячий епізод, відповідно «Шахтар» міг вважати, що «Гол» — продинамівська команда (усміхається). Але це був журналістський проект. Реакція на заяву Колесникова. У нього була фраза «Суркіс нічого не зробив», тож ми вирішили порівняти. Зараз би, може, по-іншому зробили. Тому що завжди треба думати, як сприйматимуть твої матеріали люди — читачі, глядачі.
— Паралельно з цією роботою ви продовжували коментувати матчі. Мені запам’яталась ваша фраза, що коментатор повинен вміти «ганяти м’яч». Вам це вдавалося. Серед сучасних колег бачите таких майстрів?
— Є чимало хлопців непоганих. Фактично треба тримати динаміку — «ганяти м’яч» — я це мав на увазі. Хоча з того часу, як це сказав, може десь і підкорегувалося моє бачення, але динаміка справді важлива. Яскравим прикладом були польські коментатори, які це класно вміли робити. У Львові завжди була можливість їх дивитися, ловлячи на дециметрову антену — цікава така історія з 80-90-х (усміхається).
Володимир Звєров подобається, як коментує. Насправді зараз багато голосів в ефірі. Для мене важливо, щоб було і журналістське відчуття теми. Коментатор — така творча професія, де не обов’язково журналіст може бути, а актор, наприклад. Хоча я більше за журналіста — крім емоцій треба мати розуміння теми, розуміння гри. Якщо не заважає коментатор, то ти може й не запам’ятовуєш прізвищ.
Крім Звєрова мені подобався Олександр Михайлюк, чомусь зараз його не чую. У нього манера цікава, непогана, в міру динамічний. Вітя Вацко також добре коментує футбол, коли не перегинає (сміється). У нього бували такі моменти, коли він трошки перегинав. Або на фальцет зривався. Мені не подобалося, коли гол забивають — і в нього трошки спотворені голосові емоції.
— Ще Дмитра Джулая ви колись виділяли.
— Так, Дмитра теж виділю. Давно його не чув. Він на Сетанті досі мабуть коментує. Багато голосів, багато хорошого продукту, не все встигаєш дивитися або дивишся вже потім в оглядах.
— У період Євро-2012 до нас запрошували «світил» з-за порєбріка. І ці коментатори вчили наших хлопців, як потрібно працювати. На вашу думку, це правильне рішення, чи камінець у свій же город?
— Це однозначно камінець. Спочатку спробував СТБ під час якогось чемпіонату Європи чи світу, а вже потім був телеканал «Футбол». Мене це також зачіпало реально. Можна погодитися об’єктивно, що у них в той момент були якісніші коментатори — це правда. Але запрошувати саме москалів, щоб вони нас вчили — це міг хіба канал «Футбол» так зробити з баченням їхнього керівництва, яке дивилося знизу вгору на російське телебачення.
— Так, у них (росіян — ред.) непогано виходило. У них завжди було більше бабла. Українські співаки повелися на це і навіть залишилися там, тому що їм аудиторія російська подобалася. Їх там як гівна багато живе. Вирішили взяти собі ту гівняну мову, той «язик», і говорити.
— Якби це залежало від мене, я б запрошував коментаторів із Заходу, щоб вчитися. Бо те, що було, це реально приниження самих себе. Я прожив певний час у Радянському Союзі і дивився центральне телебачення — ті коментатори були якісні, безумовно. Пройшли коментаторську школу, мали якісні підвалини. Очевидно, що це передалося НТВ.
У нас же потрібно аналізувати якісь періоди, коли було достатнє фінансування якісної журналістики. Є такий бізнес-підхід, що все повинно окуплятися. А відрядження занадто дорогі, ексклюзив не розглядається як варіант — можна підписати фотоагентство, а в інтернеті знайти все що хочеш. Що, журналістом не можеш бути? Ось маєш відео — працюй.
І через такий меншовартісний підхід вийшло, що вони запрошували росіян. Це показник недостатнього професіоналізму керівництва і відсутність правильного бачення глобального світогляду. Кажу — я б запрошував із Заходу. Не думаю, що це обійшлося б дорожче — москалі завжди просто так не їхали. Їм вдома платили багато, тому сюди вони вирушали за ще більші гроші, навіть якщо це тимчасово… Комусь відкрилися очі, що це неправильно, тільки після трагедії, яку ми зараз переживаємо. Тоді вже стало їм зрозуміло.
— Ви теж мали досвід взаємодії зі «світилом» совєтського коментаторського цеху. Але до нього претензій жодних — це легендарний Коте Махарадзе. Яким вам пригадується матч «Динамо» — «Баварія» у березні 2000-го? Забили грузини в той вечір.
— Унікальний такий збіг обставин!
— Як вам енергетика, яку випромінював Коте? Наскільки з ним було легко? Чи випили коньячку або вина грузинського перед ефіром? Бо пам’ятаю, що Махарадзе дуже так творчо коментував той матч.
— Це була велика подія для мене. Тому що він коментував у 80-х, зокрема чемпіонат світу-1986, коли збірна, складена в основному з гравців «Динамо», вийшла до 1/8, де сталася болюча поразка від бельгійців. У сім’ї ми вважали його фартовим коментатором саме збірної. Бо матчі «Динамо» у єврокубках коментував Щербачов.
Фантастичні речі відбувалися! Я перейшов на «Футбол від УТН», потрапив на Сантьяго Бернабеу, потім фінал Ліги чемпіонів МЮ — «Баварія», пощастило на ньому побувати. І от продюсер запитав: «Ти би хотів коментувати з Коте Махарадзе?» — «Та це взагалі мрія!» — «А ми вже з ним контактували, хочемо його запросити».
Він, звісно, був уже старшим, ніж я його бачив у Союзі на «Футбольном обозрении». До матчу я не пригадую, щоб ми щось випили (усміхається). Його приймали як зірку — зустріли в аеропорту, привезли. До поїздки на стадіон він приїхав на Перший національний. Хіба щось випив з кимось іншим — я цього не знаю (усміхається).
Відчувалась така легкість, бо скільки ж матчів він пережив. Виглядав натхненним: знову в Києві, знову його запросили коментувати гру «Динамо». Це для Махарадзе були дуже приємні моменти. Оригінальний стиль подачі: він пожартував, що в мене «очень опасная фамилия Глевински» — як Моніка Левінскі (сміється).
Фантастично, що два грузини саме в той вечір забили. Коте жартував: «Не забил Деметрадзе — забил Каладзе». А потім і Деметрадзе відзначився. Але паралельно «Реал» все-таки забив Русенборгу і повна казка, на жаль, не відбулася. Маленький шанс «Динамо» вийти до наступного раунду не здійснився.
— А сезоном раніше «Динамо» дійшло до півфіналу. Коли настав момент неповернення для киян — після голу Тарната, Еффенберга, Янкера чи шедевру Баслера?
— Я б сказав, що це завершення другого матчу. Гол Баслера був крутий, звичайно, але ж Шевченко мав цей вихід, який ми порівнювали з тим, як Блохін обіграв двох чи трьох гравців і забив «Баварії». У «Динамо» були й інші моменти, тож воно мало шанси. Ясно, що коли забив Баслер, то вже доводилося відповідати двома за тією старою системою, яка існувала тривалий час. У всякому разі я мав відчуття, що «Динамо» спроможне відігратися. Із Лобановським вони не мали сильного розчарування — гра була все ж таки близька.
— Через місяць ви опинилися на фіналі Ліги чемпіонів. Вболівали проти «Баварії»?
— Якось у мене так було завжди: та команда, яка перемагала наших — я до неї симпатії не мав. Можу згадати, як «Стяуа» перемогла «Динамо» в матчі за Суперкубок УЄФА. Чи, наприклад, «Порту», який обіграв «Динамо» у півфіналі Кубка чемпіонів. Об’єктивно це була рівна гра, португальцям пощастило більше, але я вважав, що незаслужено. Так само і з «Баварією».
З іншого боку, «Манчестер Юнайтед» — мій улюблений англійський клуб. Те, що трапилося на останніх хвилинах фіналу, просто феєрія. Пам’ятаю, ложа преси була заповненою. Як часто трапляється на таких матчах, крім акредитації тобі видають медіаквитки на конкретне місце в ложі. Реально я знаю, хто з керівництва Першого національного забрав наші два квитки (усміхається). Тож ми блукали туди-сюди, час від часу нас відганяли: «Де ваші квитки?»
Одним словом, на останніх хвилинах ми стояли внизу ложі преси. Там був такий прохід, тераска, балкончик. А поруч — багато вболівальників МЮ. Коли Сульшер забив другий гол, я якось опинився посеред них. Вони мене обіймали, такі нормальні здорові пивні хлопці. Протрусили ударами радості так, що я аж спіймав ту манчестерську glory (сміється).
— Лобановського ви бачили неодноразово і зблизька, спілкувалися з ним. Чи помітили ви у ньому для себе щось особливе, чого не бачили інші? Погляд, жест, міміку, фразу…
— Для мене такою ознакою була його суворість. Видавався неприступною людиною. Хоча Франков скільки з ним спілкувався — і в цьому, мабуть, рецепт. Спілкуйся більше, знаючи тему, звичайно, і ти більше розкриєш. Лобановський для мене — постать ще з того дитячого сприйняття футболу, коли був тренером «Динамо» 80-х.
Пам’ятаю, коли він повернувся до Києва, а потім коли його призначали на посаду головного тренера збірної України. Звичайно, впадало у вічі, що після відрядження набрав у вазі. Казали, що в нього була хвороба. Для мене залишався людиною дистанційною та неприступною, тому не пощастило ближче поспілкуватися. Вважаю, що я, мабуть, недостатньо зусиль до цього доклав. Хоча кілька коротких інтерв’ю я таки з ним робив. Зокрема про його призначення на посаду головного тренера збірної.
Після зимових товариських матчів «Динамо» з «Міланом», коли Шевченко вже був «россонері», я Лобановського запитав стосовно збірної. «Чи ви не хотіли б очолити збірну України?» — «Так мене ж ніхто не запрошує, не запитує». «А ви готові були б?» — продовжував я. Він відповів щось у стилі: «То нехай запитають». Тоді навіть телефонували хлопці з української служби ВВС після цього мого інтерв’ю і розпитували, що він сказав. Для всіх то була тема, усім було цікаво.
Також відзначив би вміння Лобановського пожартувати і, звісно, глибинне розуміння футболу. Він давав цілі лекції журналістам на прес-конференціях, і то було дуже цікаво слухати. Радію, що в заключний етап його кар’єри я був у Києві на матчах, слухав його прес-конференції, часом щось навіть запитував. Був тоді всередині якийсь не острах, але пересторога, щоб не ляпнути чогось такого і не здатися в його очах футбольним дилетантом (усміхається).
— Найтриваліше ваша трудова книжка зберігалася в УАФ — цілих 14 років. За цей період можемо виділити дві команди, де було найкраще з мікрокліматом і результатом — команда Блохіна і команда Шевченка. Обидва — амбіційні, обидва — володарі «Золотого м’яча». А от в чому між ними полягала кардинальна різниця?
— Важко відповісти, коли деякі колеги запитують: «Блохін чи Шевченко?» Вони насправді різні. Шевченко сформував команду з іноземних спеціалістів, які допомагали йому робити результат. У Блохіна була своя команда. Кожен із них, очевидно, має харизму, що важливо у будь-якому проекті, а у збірній — особливо. Часу мало, потрібно всіх змотивувати, налаштувати, щоб вони виходили і гризли землю. Блохін, мабуть, емоційніший. Шевченко намагався більш розважливо. Різниць багато, характери різні.
А об’єднує їх те, що вони не досягли б успіху, якби не були такими сфокусованими і не дотримувалися своєї системи внутрішньої, якихось цінностей. Кожен із них — непроста особистість. Кожен дистанційно веде себе. І Блохін, і Шевченко підходили до гравців і намагалися по-товариськи щось розказати, щоб ті звернули увагу на якісь моменти у своїй грі. Обоє працювали з Лобановським і щось бачили. У Блохіна, як відомо, з Лобановським були не найкращі стосунки, тому, мабуть, заперечить, що взяв дещо від нього. Шевченко — навпаки, завжди публічно говорив, що вдячний Лобановському.
Різні люди, різні характери, але два великих футболісти. Ну і тренери, які поки досягли найбільшого зі збірною.
— Виявляється, ви юного Шеву записали ще в 1994-му. Згадував потім цей епізод, працюючи разом із вами у збірній?
— Я йому якось нагадував, але не знаю, чи відклалося. У його кар’єрі вистачало цікавих епізодів і різних журналістів. Коли я брав інтерв’ю в Кларенса Зеєдорфа, нагадав йому про той матч 1994-го у Львові — 2:2 закінчили. За Нідерланди грали Клюйверт (Кляйферт, як правильно) і Зеєдорф (Сідорф, у всякому разі Шевченко його так називав). Я попросив адміністратора, щоб вивів мені Шевченка, бо ще не знав їх в обличчя — юнацька команда. Пам’ятаю впевненість, з якою Андрій казав після 2:2: «Ми їдемо вигравати».
Нагадував і йому, і Зеєдорфу про такий епізод у їхніх кар’єрах. Але думаю, це більш пам’ятний момент для мене, ніж для них. Сам Шевченко ніколи не згадував про те інтерв’ю. Та й воно було вже не першим для нього. Є ж це відео, коли вони ще зовсім діти на турнірі в Італії — місцевий журналіст брав у них інтерв’ю.
— Тепер національну збірну очолив Андреа Мальдера, колишній помічник Андрія Миколайовича. Що ви можете сказати про нього?
— Я вважаю, що він справді висококласний фахівець. І він не просто аналітик, як дехто говорить. Він саме асистент-аналітик, тобто активно брав участь у тренуваннях та підготовці. Саме з ним у Шевченка було багато дискусій стосовно, наприклад, моделі гри чи як слід діяти проти певного суперника. У плані побудови гри, тренування, аналітики це дуже сильний спеціаліст.
Для нього зараз справжній виклик. Можливо, він усе своє життя чекав, що йому запропонують очолити команду самому. Напевно, кожен асистент чекає такого моменту. Мені здається, що для Мальдери це очікувана пропозиція. Набив собі татуювання тризуба, тож мав і має сентименти до України. Тепер побачимо, як йому вдасться налагодити гру нашої команди.
— Багато хто з уболівальників очікував побачити на цій посаді Мирона Богдановича Маркевича…
— Я теж очікував. Вважаю, що Мирон Богданович заслужив, і це також була б абсолютно логічна пропозиція та робота для нього. Він у нормальних, чудових кондиціях зараз. Незважаючи на солідний вік, постійно бігає у футбол, у хорошому фізичному стані. Це важливо для мозку в будь-якому віці, а тим більше в такому.
Пам’ятаю, це були, на жаль, лише чотири матчі, коли Маркевич очолював збірну — як тоді команда грала. Звичайно, преміальні були високими, але справа не тільки в преміальних.
— Ви не приховуєте, що вам було важко з Ребровим. У чому проявлялася ця складність?
— Він закрита людина, і я вважаю, що він не поважає людей, з якими працює, — у мене склалося таке враження. І щодо роботи зі штабом. Тобто я вважаю, що це брак поваги до інших людей і така закритість. Адже у своїй роботі я насправді не побачив, що він її розуміє, поважає чи взагалі вважає потрібною. І коли є такий момент, насправді розумієш, що тоді втрачається цінність того, що ти виконуєш свою роботу, бо в якісь моменти починаєш думати, що ти якийсь непотрібний гвинтик механізму. Для чого тоді прес-секретар?
Звичайно, може, я це трохи перебільшую, бо робота все одно залишається рутинною, але це дуже важливий момент. І багато тренерів справді цього недооцінюють. Я вже казав це й в інших інтерв’ю, що вони думають, ніби знають усе на світі. Насправді вони нічого не знають. І насправді хочеться ще раз сказати, що вони мають смішний вигляд, хоча вони самі думають, що можуть усіх надурити: мовляв, ми вийшли, щось сказали чи написали. І вони думають, що люди потім будуть про них добре думати. Але так не буде.
Насправді треба бути щирим, відкритим і відвертим. Усе, що приховується, відчувається. Зрозуміло, що вони звикли десь недоговорювати. Якщо не сказати всю правду, то вони, напевно, вважають, що це не означає збрехати — просто не сказати всю правду. Але я вважаю, що це брехня. Ніхто ж не каже їм говорити про якесь особисте життя.
Приклади Гвардіоли чи інших сучасних тренерів, які багато спілкуються. Навіть того ж Лобановського. Зрозуміло, що він говорив про футбол, але як говорив. Це також означає розвиток самого наставника — вміти говорити, формулювати, пояснювати. Бо якщо вони вважають, що гра — це лише результат, і що вони сказали для відчіпки кілька фраз про те, чому команда програла чи виграла, аби, як вони думають, не дай Боже, не розкрити якихось таємниць, то насправді саме тому й залишаються питання та виникає несприйняття у вболівальників.
Зрозуміло, що мірилом є результат. Це також їх стримує, бо вони думають: що б я не наговорив, але якщо ми програємо, мене все одно будуть хейтити і журналісти, які прийшли на прес-конференцію, і вболівальники, і всі інші. Це зрозуміло.
Але у будь-якому разі ми живемо, щоб комунікувати один з одним. У будь-якому середовищі ми маємо комунікувати, а тренеру не слід забувати, що він не тренер власної приватної контори. Він очолює клуб, а тим більше — національну команду. А це команда усіх цих людей — українців або, наприклад, уболівальників клубу, які витрачають свій час. Так, вони кайфують, приходять, п’ють пиво, ще щось роблять, але саме на цьому формується вся культура, яку й ти полюбив, коли став футболістом, а потім тренером.
Тому треба відчувати цю відповідальність: ти відповідаєш за те, що робиш, і ти підзвітний. І тому найкращий вибір — це вміти комунікувати. Ти все одно колись програєш, усе одно отримаєш свою порцію критики. Але принаймні ти був відкритим, і люди розуміли, що ти хочеш сказати, а не так, коли питають про контракт, а ти: «Чому вас так цікавить питання мого контракту?»
Цікавить, бо ти відповідальний. Скажи: «Я беру на себе відповідальність, я йду у відставку». І тоді буде повага до тебе як до людини.
— Упродовж своєї кар’єри ви, мабуть, об’їздили пів світу. Незакриті гештальти ще є?
— Звичайно, що є. Хочеться їздити. Всі ці відрядження були цікавими. Мені б дуже хотілось побувати у Новій Зеландії, наприклад. Я б ще раз поїхав до Австралії, де був лише раз — на Олімпіаді-2000. Ніколи не був у Канаді, хоча люблю хокей. Так само хотів би відвідати південь Аргентини — ближче до Антарктиди.
— Патагонія?
— Так-так. Там є Ушуая, де гірськолижники з літа починають тренуватися. А якщо вже мріяти на повну, то хочеться їздити і знімати якісь такі туристичні програми. Зараз не на часі це, бо війна. Але мріємо і віримо, що вона закінчиться. Хочеться з одного боку собі мандрувати і кайфувати, але з іншого — коли опиняєшся у таких місцях, хочеться знімати, розповідати, дізнаватися. Це уже журналістська професія у нас під шкірою (усміхається). Без цього нецікаво.
— У 2014-му ви були на чемпіонаті світу в Бразилії. Там доволі небезпечно навіть вдень. Не намагались вас пограбувати чи щось таке?
— Це, мабуть, мене так само пронесло, як із дев’яностими у Львові (усміхається). Насправді там було багато поліції. Я мав зі собою фотоапарат, на який знімав і фото, і відео. Знав ті історії про Копакабану — що в тебе могли забрати все і тим більше фотоапарат. Це вважалося принадою, яка точно потрібна місцевим. Але мав зі собою акредитацію. Думаю, місцевих попереджали: можуть бути серйозні проблеми, якщо офіційні особи постраждають.
Пам’ятаю місто Сальвадор — там відбувалося щось схоже на карнавал, народ танцював, яскраві костюми. Я це знімав, аж жіночка, яка сиділа в будці з написом «Інформація для туристів», підійшла і каже: «Ви краще сховайте фотоапарат, бо це небезпечно тут». Я швендяв навіть о першій-другій ночі, але все минулося. Була акредитація на мені, тож не пограбували.
Хоча ні! Був один пограбунок. На автозаправній станції мені потрібно було купити хліба. Ми зібралися з іншими українськими журналістами — Микола Васильков, Олександр Терновий, Володимир Мула — і вирішили зробити собі вечерю. Їм бракувало хліба. Я зайшов на АЗС і розплатився карткою, хоча готівкою було б краще, але вирішив приберегти її для таксі. Мені цю картку очевидно зчитали, тому що зняли звідти три тисячі доларів, які залишалися на решту відрядження.
Я потім дивився — зняли кількома трансакціями по 500 доларів «за прокат відеокасет» десь там у фавелах. Одним словом, гроші пропали. Я мав замовлені готелі і куплені авіаквитки, але попросив друга, який мені переказав кошти. Приємно, що коли я повернувся, наш український банк повернув мені вкрадену суму. Тож це був пограбунок зі щасливим кінцем (усміхається).
Все це сталося, бо я втратив пильність. Попереджали: не можна знімати кошти з банкомату, який не в приміщенні банку, а десь на вулиці. У нас є відчуття безпеки, коли ми на заправку заходимо. Мабуть, це спрацювало і тоді. Зовсім не міг подумати, що така привітна жінка старшого віку, яка простягнула мені термінал, куди я ввів код, може мене «жухнути».
— Фінальний бліц. Улюблене кіно?
— Кіно я час від часу дивлюся. Люблю, коли є щось гостросюжетне — трилер, історичний фільм. Усе залежить від настрою. Може іноді бути і драма. Але щоб якийсь фільм вразив — не знаю. Напевно, вже забагато цинізму всередині. Не так давно дивився на Netflix «Верхівковий хижак» із Шарліз Терон. Вона хащами ходить, а здичавілий маніяк намагається її вбити. Свого часу мені сподобався якийсь сезон «Гострих картузів».
Люблю також фантастичні фільми — «Стар Трек», дивився з донькою «Загублені у космосі». О, ще ми з нею класно переглянули «Дивні дива». Це моя молодша донька, їй 13 років. У старшої доньки трохи інші інтереси, в дружини — ще інші.
— Музика. «Океан Ельзи»?
— Так, звичайно, люблю «Океан Ельзи», як і «Скрябіна». З ними — від юних років. Особливо бачив, як відбувалося становлення «Океану» тут у Львові, був на їхньому першому концерті у залі на площі Петрушевича. Це те, що ти вмикаєш — і завжди на тій хвилі.
— «Реал» чи «Інтер»?
— «Реал». Я насправді в Мілані люблю «Мілан», а не «Інтер». Маю три улюблені іноземні клуби — «Реал», «Мілан» і «Манчестер Юнайтед».
Насправді кажуть, що найбільший глоріхантер серед усіх глоріхантерів той, хто вболіває за «Реал». Тоді, у 1985-86 роках, вони двічі поспіль грали у фіналах Кубка УЄФА. Я дивився на польських телеканалах — біла форма, Уго Санчес, Еміліо Бутрагеньйо, Мічел. То були для мене люди з іншої планети. Це перший іноземний клуб, яким я так захопився. Вже потім прочитав, що «Реал» брав перші Кубки чемпіонів. Ну, глоріхантер, але з 1985-го (сміється).
— Про який ваш талант ми ще не знаємо?
— Кожен сподівається, що в нього є якийсь талант. Може, я про нього теж не знаю… Мені завжди подобалось кіно, і, напевно, я мріяв стати актором. Про цей талант не знають кінематографісти. Думаю, я міг бути хорошим актором (сміється). Але то лише думка. Бо насправді це довгий шлях і не так просто, як може здаватися. Важливо грати правдиво. Робити це в різних характерах. Тоді буде твоя акторська цінність.
— Що вам не подобається у собі?
— Багато чого. Є за що до себе присікуватися. Десь брак режиму, десь брак дисципліни, який не зробив з мене спортсмена. Думаю, це найбільші мої вади. Емоційність, запальність. Та є недоліки, але що робити? Якось живу.
— Найкраща порада, яку ви отримували у своєму житті?
— Були поради, звичайно. Виокремити якусь одну важко, тому краще скажу, що порадив би собі сам. Треба видихати, бути собою, не спалахувати. Варто бути виваженим. І, звичайно, любити те, що ти робиш. Завжди, як у журналістиці, йти до кінця, до чогось докопуючись. Одним словом, треба не лінуватися. Працювати, але не запрацьовуватися. Накидав усе в один казан. Подивимося, який бограч із цього вийде (усміхається).
Олег Бабій
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
