Колишній півзахисник збірної України Едуард Цихмейструк розповів про знакові періоди та епізоди своєї кар’єри.
Едуард Цихмейструк— Едуарде, ваш шлях у великий футбол був зовсім нетиповим: ви не навчалися у футбольній академії чи спеціалізованій ДЮСШ. Як вам вдалося від дворового футболу дійти до професійного рівня?
— Дійсно, моя історія була не зовсім такою, як у більшості. Я не навчався у спеціалізованій футбольній школі чи спортивному інтернаті. Хоча майже в кожному містечку були футбольні секції, куди набирали дітей. Але навіть якщо ти туди не потрапляв, це не означало, що потрібно було забути про футбол. Було достатньо команд, які грали на першість міста й області. Якщо тебе там помічали, поступово починав грати з дорослими, а згодом з’являвся шанс рухатися далі.
Саме таким був і мій шлях. Потім настала армійська служба. На певний час футбол відійшов на другий план. Було навіть відчуття, що далі все може скластися по-різному: або вдасться знову грати, або ні. На щастя, доля дала мені шанс, і я зміг продовжити свій шлях у футболі.
— Як склалося, що ви потрапили до «Борисфена»?
— Після армії я повернувся додому. Спочатку грав за «Антрацит» (Кіровське), а потім — за «Медіту» (Шахтарськ). Саме на базі цієї команди згодом створили донецький «Металург». У той сезон «Медіта» виступала в другій лізі разом із «Борисфеном». У першому колі ми грали з ними в Борисполі на стадіоні «Колос» і поступилися — 0:3. Тоді команду тренував Володимир Безсонов. Мабуть, чимось я йому сподобався, бо вже в другому колі виступав за бориспільську команду («Борисфен» став переможцем другої ліги сезону-1993/94 і здобув путівку до першої ліги, — прим. ред.).
— Володимир Безсонов особисто з вами розмовляв?
— Ні. Після матчу до нас у готель приїхав адміністратор «Борисфена» і запропонував залишитися та спробувати свої сили в команді. Мобільних телефонів тоді не було, тож я пішов на головпоштамт, зателефонував додому й сказав, що, мабуть, залишаюся в Києві.
— Що вплинуло на ваше рішення перейти до «Борисфена»?
— Напевно, усе разом. І умови були кращими, і «Борисфен» був амбітною командою, яка ставила перед собою серйозні завдання. До того ж це був Київ, а запрошували мене такі люди, що другого такого шансу в житті могло вже не бути. Тому довго не думав і погодився.
— Чи можна сказати, що саме Володимир Безсонов відкрив вам шлях у великий футбол?
— Так, я завжди про це кажу. Саме Володимир Безсонов повірив у мене, побачив у мені футболіста й дуже багато допоміг. Його підказки, навіть невеликі, мали для мене величезне значення. Я багато чого в нього навчився. Тому завжди говоритиму: саме він повірив у мене як у футболіста.
— Коли ви прийшли в «Борисфен», якою була ваша перша розмова з Безсоновім? Що найбільше запам’яталося?
— Та яка там розмова? Мені 20 років, переді мною — Безсонов! Тому стояв перед ним просто в шоці й, якщо чесно, не дуже розумів, що він мені говорить. Запам’ятав лише: «Будемо працювати». І все. А потім поїхали на збори.
— Далі у вас була цікава кар’єра. Якщо озирнутися на весь цей шлях, який матч ви назвали б найважливішим для себе?
— Важко сказати, таких матчів було чимало. Але особливо запам’ятався мій дебют у Вищій лізі. Я тоді був на контракті в «Борисфені», але мене віддали в оренду до вінницької «Ниви», яка боролася за виживання. І вже у першому матчі я забив київському «Динамо». Таке, звичайно, не забувається.
— Той гол ви забили у ворота Олександра Шовковського. Пам’ятаєте цей епізод? Розкажіть, як усе відбувалося?
— Цей гол є десь в інтернеті. Там, у принципі, була помилка захисників «Динамо» і самого Шовковського. Вони не розібралися, хто має зіграти по м’ячу. Передача була неточною: воротар вирішив, що зіграє хтось із захисників, а захисники, навпаки, чекали, що зіграє воротар. Я просто скористався їхньою неузгодженістю, пішов до кінця, встиг першим до м’яча і забив.
Нічого особливого в тому голі не було. Але сам факт — перша гра у Вищій лізі й одразу гол у ворота «Динамо» — мабуть, багато в чому вплинув на те, що мене повернули з Вінниці до «Борисфена». Якби я тоді не зіграв більш-менш вдало в тих матчах за «Ниву», можливо, «Борисфен» мене не повернув би (за «Ниву» у Вищій лізі провів 5 ігор, забив 1 гол, — прим. ред.). Хто знає, як би тоді склалася моя кар’єра.
— Хто був найсильнішим футболістом, проти якого вам доводилося виходити на поле?
— Напевно, Зінедін Зідан. Коли граєш проти нього, одразу відчуваєш, що це футболіст іншого рівня. Йому віддають передачу — зручну чи незручну, — а він усе одно приймає м’яч так, ніби це найпростіша річ. Коли перебуваєш поруч із ним на полі, його майстерність відчувається ще сильніше. Зідан досить високий, але при цьому рухався надзвичайно легко. Особливо вражали його пластика і техніка. Для такого габаритного футболіста це було просто неймовірно.
— Матч проти Франції із Зінедіном Зіданом у складі став для вас передостаннім за збірну України. А чи пам’ятаєте день, коли вас уперше викликали до національної збірної?
— Конкретного дня, коли отримав виклик до збірної, вже не пригадаю. Пам’ятаю, що це сталося після однієї з моїх ігор за київський ЦСКА. До цього вже ходили чутки, писали в пресі, що мене можуть викликати. Сезон у мене складався непогано, тому я розумів, що такий момент може настати. А потім одного дня до клубу надійшов факс — мені зателефонували й сказали, що викликають до збірної. Це було влітку 1998 року, на товариський матч із Польщею в Києві.
— Які враження залишилися від першого збору з національною збірною?
— Та, в принципі, я знав усіх хлопців, і мене всі знали, адже я грав за столичну команду. Та й вимоги у збірній були приблизно такі самі, як у нас у клубі. Тренерський штаб ЦСКА, по суті, представляв динамівську школу футболу, тому для мене великої різниці не було. Хіба що у збірній футболісти були трохи вищого рівня — і технічно сильніші, і швидше приймали рішення на полі. А самі вправи, тактика — усе це було для мене знайомим.
— Чи пам’ятаєте свою першу розмову з тренером збірної України? Про що вона була?
— У збірну України мене викликали лише за Йожефа Сабо. Особистих розмов, віч-на-віч, із Йожефом Йожефовичем у мене не було. Більше зі мною контактував Анатолій Кирилович Пузач — міг щось запитати, підказати.
— З ким із партнерів по збірній у вас склалися найближчі стосунки? З ким ділили кімнату і хто допомагав освоїтися в команді?
— Коли я вперше приїхав до збірної, у кімнаті нас було по шестеро-семеро — такі ще радянські умови. Це було на старій динамівській базі. А коли збудували нову базу, вже жили по одному. Не можу сказати, що хтось у збірній був мені особливо близьким чи допомагав адаптуватися. Мені було 25 років, тож я вже не був хлопчиком і не потребував чиєїсь опіки. Приїхав до збірної — працюй, а там буде видно.
— Яка загалом була атмосфера у збірній? Чи всі трималися однією командою, чи були окремі групи?
— Атмосфера у збірній була нормальна, робоча. Звісно, футболісти, які грали разом в одній команді, тісніше трималися один одного. Я у збірній був єдиним представником своєї команди, тому можна сказати, що трохи тримався окремо — не у тренувальному процесі, а більше в побуті. Але міг підійти до будь-кого і поговорити. Коли Калітвінцев і Леоненко перейшли до ЦСКА, ми, звісно, стали набагато ближчими.
— Ви виступали за збірну у відборі до Євро-2000. Чого, на вашу думку, тоді не вистачило команді, щоб пробитися до фінальної частини?
— Не знаю, чесно кажучи, мені важко щось сказати. З Вірменією та Андоррою я відіграв повні матчі, а з Францією та Ісландією виходив на заміну. Загалом усе складалося нормально. На жаль, втратили очки у виїзному матчі з Вірменією — 0:0. Потім була гра в росії, і здавалося, що все має скластися добре. У плей-оф зі Словенією мені досі незрозуміло, чому ми не пройшли далі й не поїхали на Євро-2000. Я в тих матчах участі не брав, не потрапив до заявки, хоча на збори викликався. Але з того, що бачив зі сторони, вважаю, що ми повинні були проходити словенців. За рівнем команди та футболістів ми точно це могли зробити.
— Ви були на стадіоні під час матчу зі Словенією, коли в Києві йшов сильний сніг?
— Ну, звісно. Я був на всіх матчах. Тоді заявку оголошували безпосередньо в день гри, коли ми приїжджали на стадіон. Лише тоді дізнавався, чи вийдеш на поле, чи залишишся на трибуні. Звісно, сподівалися на перемогу — хто ж не хоче потрапити на чемпіонат Європи? Сама гра складалася більш-менш нормально. Але цей сніг… Увечері тренувалися — усе було спокійно. А в день матчу, за кілька годин до стартового свистка, раптом повалив сніг.
Це було настільки несподівано, що навіть не виявилося помаранчевих м’ячів. Тому грати було дуже непросто. (Матч відбувся 17 листопада 1999 року на НСК «Олімпійський». На початку гри температура становила близько −6 °C, а також був сильний вітер, — прим. ред.). Але такі умови були для обох команд. У футболі хтось помиляється, а хтось цією помилкою користується. На жаль, цього разу помилилися ми.
— Розкажіть, будь ласка, про той випадок із літаком, який стався зі збірною України в Єревані після матчу з Вірменією. Що тоді відбулося?
— Літак уже був на злітній смузі й почав розганятися, коли раптом пролунав якийсь хлопок чи вибух — словом, почулися незвичні звуки. Паніки не було, ніхто не розумів, що відбувається, але в салоні почався якийсь рух. Літак зупинився, і нас попросили вийти. Нам сказали: «Усе нормально, зараз прибуде інший літак». Ми переночували там, а вже вранці дізналися, що якби літак встиг злетіти, усе могло закінчитися катастрофою.
Було трохи моторошно, якось не по собі. Добре, що тоді ще не було інтернету і всіляких новин, тому ми не знали всіх деталей того, що сталося (9 червня 1999 року літаком Ту-154 зі збірною України з Єревана до Києва мали повертатися близько 150 осіб: футболісти національної та молодіжної збірних, тренери, керівники Федерації футболу України та журналісти, — прим. ред.).
— Потім у вашій кар’єрі був закордонний період — Болгарія, росія. Наскільки важливим для вас був цей етап?
— Кожен футболіст хоче спробувати себе на вищому рівні. Після розпаду Радянського Союзу «Динамо», «Шахтар», «Спартак» усе одно залишалися клубами топ-рівня. Тому коли тебе не запрошують у «Динамо» чи «Шахтар», але кличуть у «Спартак», це вже крок уперед. Ліга чемпіонів, боротьба за золоті медалі — для мене це була можливість пограти на високому рівні, отримати новий досвід і перевірити свої сили.
— Тобто від провідних українських клубів вам пропозицій не надходило?
— У «Шахтар» і «Динамо» мене ніколи не запрошували. Щоправда, коли мені було 16 років, я був у дублюючому складі «Шахтаря». Але, мабуть, тоді не підійшов команді за своїми якостями.
— Окрім «Спартака», були ще якісь варіанти продовження кар’єри?
— На той момент я був у «Левскі» в оренді, а мій контракт із ЦСКА закінчився. У Болгарії хотіли, щоб я залишився. Водночас «Спартак» запропонував мені перейти до них. Тож я обирав між цими двома варіантами.
— «Спартак» запропонував вам кращі фінансові умови, ніж у «Левскі»?
— Щодо фінансів, не можу сказати, що у «Спартаку» було краще, ніж у «Левскі». Плюс-мінус те саме. Але на користь «Спартака» зіграло ім’я команди. Хотілося вже на цьому етапі кар’єри щось виграти, здобути якісь нагороди. Ну і, звичайно, приваблювала участь «Спартака» в Лізі чемпіонів. Залишатися в Болгарії не дуже хотілося ще й через мовний бар’єр. Ми розуміли, що дитині потрібно йти спочатку в садочок, потім до школи. Тому рішення про переїзд було сімейним.
— Чому, перейшовши до «Спартака», ви перші пів року не грали?
— Тому що в ЦСКА заявили, що в мене ще діє контракт із клубом, про який вони нікому не повідомляли. Федерація футболу України стала на бік армійської команди й сказала, що не видаватиме мені трансферний лист. Тому пів року між клубами тривали перемовини. Вони намагалися вирішити це питання.
— Київський ЦСКА хотів отримати гроші за ваш перехід до «Спартака»?
— Наскільки я розумію, так. Про яку саме суму йшлося, я навіть не знаю, не був у курсі. Знаю лише, що зрештою ЦСКА щось таки отримав за мій перехід.
— Упродовж тих пів року, коли ви не грали, «Спартак» виплачував вам зарплату?
— Звісно. Контракт виконували. Я тренувався з першою командою, а грав за дубль.
— У «Спартаку» ви грали під десятим номером. Як він вам дістався?
— Спочатку я грав під одинадцятим номером. Потім у «Спартак» повернувся з-за кордону Бесчастних. Одинадцятий номер був його, і він запитав, чи можу я віддати його. Звісно, я погодився. Серед перших одинадцяти номерів вільним залишався лише десятий. Думаю, цей номер не дуже хотіли брати, адже він усе-таки відповідальний. Я наважився і взяв десятку.
— Дебют за «Спартак» у вас вийшов феєричним: гольова передача і гол. Що пам’ятаєте з того матчу?
— Так склалося, що я довго не грав через усі ці трансферні питання. Коли нарешті отримав можливість вийти на поле, все вдало склалося. «Спартак» тоді був на ходу. Ми грали вдома, у Лужниках, із новоросійським «Чорноморцем». Легко перемогли — 5:0, оформивши цей результат задовго до фінального свистка.
— На який термін ви підписали контракт зі «Спартаком»?
— Контракт був розрахований на два роки.
— Розставання зі «Спартаком» у вас вийшло не дуже приємним?
— Тоді були трохи інші часи, усе було по-іншому — і коли контракти починалися, і коли закінчувалися. Зараз є агенти, юристи, які допомагають вирішувати такі питання.
— А що саме тоді сталося? Чому виникла ця ситуація?
— Та нічого, в принципі, особливого не було. Просто підходив термін завершення мого контракту, потрібно було здійснити певні виплати, але вони вирішили їх не робити. Запропонували мені два варіанти продовження кар’єри, від яких я відмовився, і на цьому все.
— За свою кар’єру ви попрацювали з багатьма тренерами. Можете назвати трьох, які найбільше вплинули на ваше становлення як футболіста?
— Я не буду називати трьох, можу назвати всіх. Кожен із них щось у мені побачив, щось дав мені, починаючи з першого тренера. Це були різні тренери, різні футбольні школи. У Романцева — спартаківська, у Безсонова — динамівська. Із кожним із них мені було цікаво працювати, і з усіма я знаходив спільну мову.
— Михайла Фоменка часто характеризують як дуже вимогливого і принципового тренера. Яким ви його запам’ятали у роботі?
— Як дуже вимогливого тренера. Якщо потрібно було, міг бути й жорстким. Але багато чого з того, що він у мене заклав, особливо в тактичному плані, залишилося зі мною на все життя. Коли працюєш із таким тренером, іноді здається, що його вимоги надмірні. Та з часом розумієш, навіщо він цього вимагав і до чого тебе готував.
— Що можете розповісти про Миколу Павлова як тренера і як людину?
— Микола Петрович — це, у принципі, теж динамівська школа. Так, він багато чого вимагав, але все було по ділу. Якщо ти сумлінно працюєш на тренуваннях і повністю віддаєшся на полі, з Павловим у тебе ніколи не виникало проблем. Пам’ятаю, коли я вже закінчив кар’єру і певний час не грав, він запросив мене до Полтави.
У нього виникли свої нюанси: один футболіст отримав травму, інший пропускав матчі. Він сказав мені: «Якщо ти у формі, можеш приїхати на три-чотири місяці». Я відповів: «Звичайно, приїду. А там уже подивитеся, підходжу я вам чи ні». Тобто він завжди тримав у полі зору людей, з якими працював, і, якщо була можливість, підтримував їх.
— Футбол був великою частиною вашого життя. А що сьогодні вас із ним пов’язує?
— Зараз я офіційно є головним тренером Національної збірної України серед ветеранів. Раніше ми практично щотижня їздили на матчі, проводили товариські зустрічі, грали з різними командами. Нині таких поїздок стало менше, адже всі розуміють, у якій ситуації ми живемо. Багато що залежить від обставин, і не все в наших руках. Якщо надходить пропозиція зіграти і все складається, збираємося та їдемо. А загалом намагаємося раз-два на тиждень збиратися разом, тренуватися, трохи побігати та поспілкуватися.
— Вас також можна побачити на телебаченні як футбольного експерта?
— Це коли запрошують: кличуть — ходжу, не кличуть — ні.
— Вам подобається така робота?
— Звичайно, подобається. Якби не подобалося, навіщо б я туди ходив?
Олександр Петров
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
