Футбольні фахівці з України працюють у багатьох країнах світу. Є вони і в США, де за останні понад три десятиліття футбол значно зріс у популярності. Перша хвиля підвищеної уваги до гри мільйонів припала на чемпіонат світу 1994-го року, а наступна — на світовий мундіаль 2026-го, який проводився спільно з Канадою та Мексикою. За цей час на американській землі з’явилося чимало наших співвітчизників — як тренерів, футболістів, так і арбітрів.
До першої з цих категорій належить тренер Борис Крайтман, емігрант з Одеси, який разом із дружиною та сином прилетів із Нью-Йорка до Валенсії, щоб підтримати нашу національну команду.
Борис Крайтман— Ще задовго до поїздки до Валенсії у мене була мрія — побачити нашу збірну на світовій першості, що відбулася цього року, наживо. Я розумів, що футбольний форум такого масштабу в США в найближчі десятиліття може більше не відбутися, тому й плекав такі надії. На жаль, мрія так і не здійснилася. Збірна відверто розчарувала. У діях наших футболістів не помітив тих якостей, які вони демонстрували раніше в матчах подібного ґатунку. Тож тепер покладаю надії на краще майбутнє «синьо-жовтих» уже на чемпіонаті Європи.
— Чемпіонат світу, який проходив без участі України, чимось здивував?
— Коли змирився з думкою про відсутність нашої національної команди, нічого іншого не залишалося, як уболівати за збірну США. А ще симпатизував Аргентині, адже з величезною повагою ставлюся до Ліонеля Мессі — геніального футболіста, який просто вражає своєю дивовижною майстерністю. У свої 39 років він, можна сказати, на власних плечах затягнув аргентинську команду у фінал, де вона зустрілася з потужною Іспанією.
У цій зустрічі я вболівав за Мессі, але, на жаль, його збірна програла. На чемпіонаті світу мене приємно здивували вщерть заповнені трибуни стадіонів — причому не лише американських. Аншлаги були на всіх без винятку матчах, і всюди панувала піднесена атмосфера. А от із мінусів відзначив би ціни на квитки. Вони були надто дорогими, а деякі відверто зашкалювали, будучи навіть не космічними, а астрономічними!
— Скільки матчів вдалося подивитися наживо?
— Дев’ять. Побачив поєдинки різних стадій, зокрема вдалося побувати і на фінальному між іспанцями та аргентинцями. Тим паче що він проходив неподалік від Нью-Йорка, на «Метлайф Стедіумі» у сусідньому Нью-Джерсі. Повірте, це той випадок, коли враження на все життя! Таке не забувається.
— З кожним роком дедалі частіше стадіони США стають ареною для проведення матчів різного рівня за участю провідних збірних планети, різних комерційних турнірів і навіть клубного чемпіонату світу.
— Хоча хокей, баскетбол та американський футбол у житті жителів країни посідають особливе місце, європейський футбол, який у США називають «соккером», зробив значний ривок уперед. Проведення матчів серйозного масштабу щороку вже стало нормою. Якось спіймав себе на думці, що гру того ж Мессі бачив наживо сім разів: шість — у складі збірної Аргентини і один раз у складі «Інтера» (Маямі). Це вкотре свідчить про те, що Америка аж ніяк не відстає у світовій футбольній спільноті.
— За грою Ліонеля Мессі у складі «Інтера» стежили наживо, бува, не в програному матчі тритижневої давнини з «Нью-Йорк Ред Буллз»?
— Ні. Це було значно раніше. А що стосується жовтневого поєдинку, то фактор Мессі має великий вплив на цінову політику. Вартість квитків на виїзні матчі «Інтера» порівняно з іншими командами помітно відрізняється. Зрозуміло, у бік збільшення. Причому ціна зростає пропорційно наближенню гри. Якщо спочатку квиток на матч «Нью-Йорк Ред Буллз» — «Інтер» можна було придбати за 180−190 доларів, то перед його початком — за 325 і вище.
— А що скажете про нинішній рівень американської MLS?
— О-о-о, це взагалі окрема тема! До MLS уже багато років переходять відомі зірки світового рівня. Ще на початку 2000-х у клубах США почали з’являтися легендарні футболісти — зокрема німець Лотар Маттеус, болгарин Христо Стоїчков.
Пізніше до MLS один за одним почали приїжджати інші гравці з гучними іменами: Тьєррі Анрі, Девід Бекхем, Кака, Давід Вілья, Андреа Пірло, Френк Лемпард, Стівен Джеррард, Роббі Кін, Рафаель Маркес, Ешлі Коул, Вейн Руні, Златан Ібрагімович, Бастіан Швайнштайгер.
Уявляєте, який це рівень?! Із появою такого золотого розсипу зірок рейтинг MLS став помітно зростати. Клуби не шкодували грошей і надалі, залучаючи до себе знаменитих виконавців, які до цього сяяли у складах європейських грандів. За останні сім-вісім років до США перебралася не менш солідна компанія: Нані, Блез Матюїді, Хав’єр Ернандес (Чічаріто), Марко Ройс, Олів’є Жиру, Уго Льоріс, Сон Хин Мін. Окремо слід сказати про «Інтер» із Маямі. До Гонсало Ігуаїна, який став першою зіркою нового клубу Бекхема, один за одним додалися колишні партнери по «Барселоні» — Ліонель Мессі, Луїс Суарес, Серхіо Бускетс і Жорді Альба. А влітку цього року до них приєднався ще один давній знайомий — ексгравець «Реала» Каземіро. З іспанської Ла Ліги цього року також приїхали до MLS Роберт Левандовський та Антуан Грізманн. Що й казати, американським уболівальникам є на кого подивитися.
— На якому рахунку в MLS українські легіонери?
— Я добре пам’ятаю виступи перших українців, які дебютували в MLS ще наприкінці 90-х — Сергія Даніва в «Даллас Берн» і Дмитра Коваленка в «Чикаго Файр». Другий із них, до речі, згодом став чемпіоном Ліги у складі іншого клубу — «Ді Сі Юнайтед». Це було у 2004-му. Обидва ці футболісти мали схвальні відгуки від експертів, а Коваленка неодноразово включали до збірної найкращих гравців туру. Пам’ятається, його тричі запрошували для участі в «Матчі всіх зірок» MLS, що красномовно свідчить про його високий статус і визнання.
А серед українських легіонерів, які з’явилися у США за останні два-три роки, з найкращого боку себе зарекомендував Сергій Кривцов. Він прийшов до «Інтера» (Маямі) у 2023-му, за пів року до появи в цьому клубі Мессі. Разом з аргентинцем вони стали володарями Кубка Ліги того ж року. Щоправда, Кривцов довго в Маямі не грав, провівши в цьому місті лише два сезони. Зараз у MLS на хорошому рахунку Євген Чеберко, Олександр Сваток та Артем Смоляков. Перший із них три роки тому навіть устиг стати чемпіоном у складі «Коламбус Крю». А ще в Лізі на видноті арбітр Сергій Бойко, який народився в Одеській області. Приємно спостерігати за впевненою роботою земляка, який вирізняється суворим стилем суддівства. Я мав можливість у цьому переконатися не раз у матчах за його участю — як наживо, так і в телетрансляціях.
— Коли вирішили перебратися за океан?
— Спочатку це було рішенням моїх батьків. У 1994 році вони разом із бабусями та молодшим братом вирушили до США, я до цього кроку тоді ще не був готовий. Відверто кажучи, не уявляв собі, як ось так миттєво порвати з усім тим, із чим був пов’язаний багато років — із тренерством, друзями, колегами, рідною домівкою, містом. У мене була улюблена робота, яка захоплювала і від якої я отримував задоволення, а тут потрібно було їхати в невідомість і фактично починати життя спочатку. Довго не наважувався залишати Одесу, але постійні вмовляння батьків зрештою змусили мене здатися. Разом зі своєю сім’єю приєднався до них через рік.
— Важко було спочатку?
— Ще й як! Дуже важко. Дошкуляли невизначеність, невлаштованість. А ще раз по раз накочувалися напади ностальгії, які пробуджували бажання кинути все до біса і повернутися до рідної Одеси. Адже розумів: я більше потрібен там, де залишився мій футбол — підопічні, вихованці, колеги по тренерському цеху.
В Америці ж соккер не всі сприймали всерйоз — і це не давало мені можливості знову бути при улюбленій справі. Хоча справедливості заради слід сказати, що чемпіонат світу 1994 року невеликий поштовх зацікавленості до цієї гри все ж дав. Але не настільки, щоб можна було знайти роботу за покликанням. Тому менш ніж через два роки після еміграції, у липні 1997-го, ніщо не стримало мене від емоційного пориву взяти квиток і прилетіти до Одеси. Було бажання знову зануритися у звичну стихію, відновити роботу з дітьми. Але зрозумів, що мене там ніхто не чекав — і повернувся назад до Нью-Йорка. І знову, будучи позбавленим звичної діяльності, змушений був шукати хоч якийсь заробіток. Мив посуд у ресторані, розклеював оголошення. Одного разу мені це ледь не коштувало життя.
— Що за історія?
— Клеїти листівки з оголошенням де завгодно заборонено, тому доводилося виходити на цю справу пізньої пори, коли на вулиці темно. І хоча я знав, що в нічному Брукліні не надто безпечно, все ж ризикував — гроші ж для сім’ї, де ріс 5-річний син, були вкрай необхідні. Не помітив, як під час розклеювання підкралася група з чотирьох осіб, які підскочили до мене ззаду і повалили на асфальт. За мить відчув біля голови тиск дула пістолета, після чого бруклінські бандити почали проявляти агресію, вимагаючи грошей.
Хто знає, якою саме могла бути загроза моєму життю, якби не їхня здобич у розмірі 55 доларів. У тій ситуації я злякався не на жарт, адже багато чув про банди, які орудують у різних районах Нью-Йорка. Такі заради грошей на алкоголь і наркотики можуть пограбувати, покалічити і навіть убити. Дату цієї пригоди — 19 травня 1998-го — запам’ятав на все життя. Відтоді щороку відзначаю її як другий день народження.
— Як ви і футбол зрештою знайшли одне одного в США?
— Цього щасливого для мене моменту терпляче чекав у Нью-Йорку три роки. Для когось цей період пролітає, як одна мить, але не в моєму випадку. Для мене він видався цілою вічністю. Щоправда, перші пів року після появи у США я допомагав у роботі легендарному ексгравцеві й тренеру Віктору Каневському в його клубі «Soccer Stars».
На щастя, кілька років потому в Брукліні було створено дитячо-юнацький ФК «Чорноморець» (Нью-Йорк), у якому я став одним із співзасновників. Самі розумієте: до роботи взявся, засукавши рукави. Було оголошено набір дітей, велася робота з батьками. Спочатку довелося зіткнутися з певними труднощами, але з часом у цьому процесі з’явилася стабільність.
Працювати було непросто, адже гроші у США заробляються не так легко, як комусь, можливо, здається. Але головне для мене було — знову віддаватися улюбленій справі. Двадцять років роботи у ФК «Чорноморець» стали справжнім випробуванням на міцність, водночас подарувавши чимало позитивних емоцій — зокрема від можливості працювати з легендарною особистістю — Матвієм Черкаським. Ця людина — відома футбольна постать в Україні, тренерську діяльність якої й досі пам’ятають уболівальники зі стажем. Черкаський багато років присвятив служінню одеському футболу в ролі гравця і тренера.
— Про нього не лише в Одесі, а й у багатьох містах України досі ходять легенди…
— Це справді унікальна людина. Він багато зробив для розвитку українського футболу, плідно працюючи не лише в рідній Одесі, а й у Жовтих Водах, Вінниці, Дніпропетровську, Херсоні. А також у Нью-Йорку, де він, попри вік, завжди наполегливо трудився майже чверть століття!
Добре пам’ятаю, як Матвій Леонтійович у ролі тренера «Чорноморця» і клубної СДЮШОР відкрив для футболу, виховав або запросив з інших міст велику кількість відомих у майбутньому майстрів — зокрема Валерія Поркуяна, Леоніда Буряка, Семена Альтмана, Віктора Лисенка, Григорія Сапожникова, Леоніда Гайдаржі, Володимира Фінка та багатьох інших. У роботі нью-йоркської футбольної школи Черкаський був взірцем, беззаперечним авторитетом. Його дотепні жарти, байки та крилаті вислови досі згадуємо з усмішкою. Хто знає, скільки б іще міг принести користі нев’янучий ветеран, якби не наслідки коронавірусу, які зупинили його життєвий шлях на 98-му році…
Як склалася ваша доля після двох десятків років роботи в нью-йоркському «Чорноморці»?
— Слава Богу, у футболі працюю й досі. Після «Чорноморця» накопичений досвід знадобився FA Euro та Академії «Bridge View Soccer», куди мене запросили співзасновники Олег Сарумов і Ельшан Гамбаров. Працювати з юними футболістами хоч і непросто, але цікаво. До кожного хлопця потрібно знайти підхід, щоб він зміг надалі тобі довіряти. А коли є довіра, то набуття майстерності від перших її паростків до подальшого шліфування проходить значно легше.
Серед вихованців, з якими доводилося працювати, є по-справжньому талановиті хлопці. З ними вдалося здобути чемпіонське звання на IMG Cup 2018 у Флориді, стати фіналістами Кубка штату Нью-Йорк у 2021-му і чемпіонами Другого дивізіону юнацького чемпіонату США у 2022-му. Окрім безпосередніх тренерських обов’язків, охоче беру участь в організації традиційних футбольних турнірів, які щороку проводить добре знайомий мені ще з одеського періоду Едуард Лучин, нинішній президент Асоціації ветеранів спорту США. Один із них — Меморіал Валерія Лобановського.
— Скільки років займаєтеся тренерською діяльністю?
— Почав давно. Ще в юнацькому віці в рідній Одесі тренував дітей. Це було на початку 80-х років, коли футбол у місті був на особливому рахунку. Уболівальники зі стажем добре пам’ятають ті славетні часи. У вищій лізі «Чорноморець» був грозою авторитетів, а в першій цікаву гру демонстрував СКА. Добре розвиненим був і масовий футбол — як в області, так і в місті. У ролі тренера почав працювати в жовтні 1983-го, відтоді з невеликою перервою з улюбленою справою досі не пориваю. До еміграції займався тренерською діяльністю в одеських «Автомобілісті», ДЮСШ-6 і «Локомотиві».
— Стати на тренерську стезю майже в 17-річному віці — велика рідкість, навіть якщо працювати в дитячо-юнацькому футболі. До Книги рекордів Гіннесса вас, як наймолодшого тренера, бува, не пропонували включити?
— (Сміється). Ну що ви, яка там Книга Гіннесса! Я ж почав займатися цим не заради рекордів, а через любов до футболу. І, знаєте, досі радію, що вже через півтора року після початку своєї тренерської кар’єри вдалося створити команду, яка в республіканських змаганнях «Шкіряний м’яч», що проводилися в Одесі, посіла друге місце. Це дало право потрапити до всесоюзного фіналу, що проходив у Тюмені. А через рік, у 1986-му, мої підопічні стали чемпіонами Спартакіади України «Юність» із мініфутболу в Тернополі. У рік мого від’їзду до США вихованці потішили мене успіхом на «Шкіряному м’ячі» в Керчі, де фінішували другими.
— Чи багато ваших підопічних потрапили у великий футбол?
— Їх чимало. Мабуть, більше десятка набереться. Серед моїх вихованців найбільших успіхів досяг Юрій Селезньов, який пограв у «Чорноморці», донецьких «Шахтарі» та «Металурзі». На високому рівні виступала й Олена Беляєва, яка входила до складу молодіжної жіночої збірної СРСР, а згодом і національної збірної України. А ще відзначив би Ігоря Павлова, у тривалій професійній кар’єрі якого був клуб першої ліги. У моїй команді проходило становлення Олександра Бредіса та Олексія Стукаса, який наприкінці 90-х грав за бакинський «Нефтчі» та збірну Азербайджану. Він запам’ятався азербайджанським уболівальникам упевненими діями проти Луїша Фігу у відбірковому матчі з Португалією, що завершився сенсаційною нічиєю 1:1. Решта моїх вихованців виступали в командах другої ліги та в мініфутболі.
— Наскільки відомо, вас знають не лише як тренера і шанувальника українського футболу, а й серйозного колекціонера. Що саме збираєте?
— Тем колекціонування в мене багато. Протягом тривалого часу збирав програмки збірної СРСР, єврокубкових матчів радянських команд і фіналів Кубка СРСР, але після нападу росії на Україну ці теми стали для мене байдужими, якщо не сказати більше. Миттєво наче «відрізало»! Збираю й досі програмки фіналів Кубка чемпіонів, Кубка кубків, Кубка УЄФА, Кубка Інтертото, Суперкубка УЄФА, Міжконтинентального кубка, Ліги конференцій і, звісно ж, Кубка та Суперкубка України, єврокубкових матчів українських клубів і збірної України. А ще колекціоную книги про спорт, яких у мене вже близько п’яти тисяч! А якщо точніше, то 4.710. Із них — 2.477 виключно про футбол, решта — про інші види спорту.
В’ячеслав Кульчицький
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
