Прошу пробачити, колеги, можливо не на часі, можливо не там і не про те, але хочу поділитися з Вами (поки ще не остаточно затулили рота..): за свій вже не маленький, дякуючи Богу, вік, дуже мало було випадків, коли дійсно буття здавалось беспросвітним і несправедливим. Це сумнозвісний ранок 18 серпня 1991 року - ГКЧП, і, вибачайте за таке порівняння - 15 червня 1986 року: вкрадена у нашої блискучої сбірної перемога в 1/8 ЧС.
Але в 1991 році у "товаришів" не склалося.... Підождали до 16.01.2014....Кажуть, історія повторюється двічі, і другий раз в вигляді фарсу! Але який це фарс? Це нещастя! Нещастя народу... І страшно те, що надії майже немає. Майже...?
Дивні ми люди: на протязі століть вибирали собі поводирів які завше вагались в собі і в народі, шукали собі прихисток у чужих, були такими собі сіренькими мишками. І Богдан, відійшов від Речі Посполитої, але прибився до Московії, і кабінетний історик Грушевський, професійний ідеолог-теоретик Кравчук(до слова, не найгірший як демократ), заводський парторг та червоний директор Кучма, бухгалтер-месія Ющенко... Нічого видатного, не Валенса, не Аденауер, не Бен-Гуріон, не Рейган і не Тетчер. Так і жили в сірій зоні. Але на зміну сірості завжди приходять чорні. Завжди і всюди! А ми що? Ми хворієм. Хворієм на національний інфантилізм та аутизм. Тому і прийшли на думку рядки тяжко хворої Лесі:
---Так, я буду крізь сльози сміятись, ---Серед лиха співати пісні, ---Без надії таки сподіватись, ---Буду жити! Геть, думи сумні!
---02.05.1890р Леся Українка
P.S. Але ж Леся все таки видужала! Чи ні?
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости