З письменницького зошита

Зробити фото

Кожна людина... ну, хоч трохи – художник! Ну, хоч трохи прагне відтворити той світ, що вирує навколо. І можливості для цього нині – все більші і більші! Колись, щоб зробити фото, треба було володіти цілою низкою знань і умінь. Сучасні технології змогли дуже полегшити цю справу. Бо інколи трапляються такі ситуації, що ніби просяться… аби їх сфотографували.

Згадуються ще шкільні роки. Проходячи повз невеликий продуктовий магазин, бачу у його вітрині, можна сказати, цікаву картинку.

Технологія торгівлі була тоді дещо іншою, ніж тепер. Спочатку продавчиня біля прилавка зважувала потрібний вам товар, потім треба було його оплатити і вибити чек у касирки. І йти з чеком одержувати товар.

Справа йшла вже до закриття. Касирка розташовувалась неподалік від невеликої вітрини, де можна було спостерігати увімкнуту електроплитку. На електроплитці – невелика каструлька, де варилася сарделька. Неподалік трохи збуджений кіт, що протягує лапку у напрямку сардельки. Але оскільки вода вже добре нагрілася, котик далі простягати лапку усе ж побоюється.

Ось така яскрава, соковита картинка, що так і просилася на фото.

Щодо гарячого напою

Згадується анекдот, почутий ще у часи Союзу. Анекдот на філологічну тему. Отож приходить філолог у буфет, а там черга. Вибір невеликий, тому, стоячи у черзі, наш герой і чує, як відвідувачі один за одним замовляють:

– Одно кофе...

Це, звичайно ж, філолога дуже дратує, бо треба ж казати російською – один кофе... І вже коли бідолашний знавець мови остаточно розчарувався щодо рівня філологічних знань людей, що його оточують, він раптом чує, як хтось мовить буфетниці:

– Один кофе...

Почувши таке, філолог відразу ж поспішив до прилавка, щоб краще роздивитися на того, хто спромігся, нарешті, висловитись правильно щодо гарячого напою.

Та не встиг знавець мови зробити і кроку, як почув продовження замовлення:

– ...и один булка!

Життя І... афоризми

Отож 18 грудня 2019 року. У Черкасах, у Симоненківці (обласна юнацька бібліотека імені Василя Симоненка) проходить ювілейний вечір черкаської поетеси Наталі Горішної. У процесі проведення вечора використовувалися відеоматеріали, де і авторитетні літературні критики, і відомі письменники схвально відгукувались про її поетичну творчість.

Коли ж випала нагода і автору цих рядків сказати про написане ювіляркою, то хотілося висловити своє бачення цього питання... ну, якось хоч трохи оригінально. Це вдалося, дещо перефразувавши власний афоризм. І в результаті сказане прозвучало приблизно так – мовляв, є і така думка, що бармен клієнтам пива не доливає, а літературний критик... поетів не дохвалює. Але цього разу і літературні критики, і літературні авторитети загалом віддали належне таланту поетеси.

Після вечора пройшов і невеликий фуршет, влаштований ювіляркою. Треба сказати, що черкаські письменники досить стримані щодо вживання градусних напоїв. В усякому разі надмірностей не спостерігалося. Але питання у процесі фуршету усе ж виникло. Дехто з майстрів красного письменства терзався у сумнівах. А що ж вживати – вино чи горілку... І тут перефразований афоризм... ну, ніби одержав продовження. Автор цих рядків усе ж висловив думку стосовно того – що ж пити. І після цього талановитий прозаїк (прозаїкиня чи прозаїчка... ну, якось не звучить! Погодьтесь...) Наталя Лапіна раптом вигукнула:

– Та це ж афоризм!

І справді ж, коли автор цих рядків уже удома згадав сказане і трішечки підредагував, то і вийшов ось такий афоризм, теж до певної міри створений на основі переосмислення відомого вислову:

– Ну, хто хоче відкрити істину – хай п’є вино! А хто вже її для себе відкрив, то може пити і… горілку.

Серйозність серйозної справи

Бува, що люди зайняті якоюсь дуже серйозною справою. І вдумливо ставляться до цієї справи. Але коли подивитися збоку – важко утриматися від посмішки! Отож бо згадується такий епізод.

У самодіяльному народнопісенному колективі «Червона калина», у якому я свого часу брав участь, крім хору була і танцювальна група. У танцювальної групи під час концерту були самостійні номери. А були і композиції, коли зусилля хору і танцювальної групи поєднувалися. Одного разу у хорі мала відбутися репетиція. А перед нею я міг спостерігати таку картину. Проходила репетиція у танцювальній групі. Група готувала елементи нової вокально-хореографічної композиції. Допомагав їй у цьому досвідчений фахівець, людина у літах, що немало літ пропрацювала у професійному колективі. Саме з такою метою, для постановки танцювальної частини композиції, цього чоловіка і запросили.

А чоловік був одягнений у строгий, синій у смужечку костюм, у білу (але не найбілішу!) сорочку. І, певна річ, відповідний галстук теж у наявності. Але на ногах не черевики, а щось значно ближче до балетно-танцювальної дійсності. А навколо нього хлопці і дівчата з танцювальної групи, одягнені в українське народне вбрання. І на них приємно дивитись – стрункі, підтягнуті… Жодного граму зайвої ваги. Бо і як було щось, то мабуть… витанцювалось.

Отож знавець танцювальної справи всерйоз розповідає, а танцюристи всерйоз вслухаються у кожне почуте ними слово. Потім знавець починає всерйоз показувати, як саме мають танцювати хлопці. А хлопці і дівчата з танцювальної групи не менш серйозно придивляються до того, що бачать. Далі знавець абсолютно серйозно… у строгому костюмі, білій сорочці і галстуку… показує, як мають танцювати дівчата. А його підопічні з підкресленою увагою буквально вбирають поглядами те, що їм показують.

У автора цих рядків, що випадково став свідком такої мальовничої ситуації, занадто уважно сприймати те, що показує знавець, потреби не було. Оскільки я мав не танцювати, а співати у складі хору. Отож і сприйняття було більш розкуте. І така украй серйозна ситуація не могла не викликати легкої посмішки.

Отож посмішку можуть викликати і серйозні люди, зайняті серйозною справою.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости