Про минулий і нинішній "стоячий" футбол

В мене вже визиває оскому постійні твердження про стоячість і ніяковість нинішнього сучасного футболу. Нам викладують старі відео з закликом насолоджуватись зразками того, минулого справнього футболу. І ми насолоджуємость. Так, це вірно. Вірно як те, що Дніпро впадає в Чорне море. Але по цим зразкам негативно оцінювати нинішній футбол - дурниця, так як безглуздим є твердження, що в пінгвіни живуть в Сахарі.

Бо я тут же можу знайти кадри того минулого футболу, який би хотілось забути навіки, але не вдається. Наприклад, як грав Інтер (тоді ми вірно називали його Інтернаціонале) під керівництвом Еленіо Еррери в середині 60-их. Той футбол, футболом назвати тяжко, але Еррери катеначо дозволив вигравати двічі підряд Кубок Європейських чемпіонів (в 1964 і 1965 роках). А в тій команді грали світові зірки - Факетті, Бурніч, Маццола, Корсо, які, наступивши на горло власної пісні, співали катеначо…

Якщо Вам ці кадри здадуться непереконливими, то знайдіть відео гри нашої збірної на чемпіонаті світу 1982 року, особливо відео її гра з поляками. На тому чемпіонаті наші найкращі гравці (Бєссонов, Баль, Балтача, Блохін, Дем'яненко, Чівадзе, Гаврилов, Шенгелія і др. ) грали лише з одною думкою - не пропустити і зуміли виграти лише в Нової Зеландії, яку чомусь занесло на той Мундіаль. Коли ж потрібно було забивати, тіж самі гравці (нині для нас еталонні) під орудою не менш еталонних тренерів (Ахалкаці, Бєсков, Лобановський – написав в алфавітному порядку) не знайшли в собі сили перестроїтись і забити хоча б один рятівний для тої збірної тоді гол. Не змогли. Хоч і вміли. Але звикли грати в антифутбол.

Якщо і це Вам не сподобається, то візьміть і подивіться хоча б фінал першості світу 1970 року, коли найкраща команда всіх часів – збірна Бразилії перемогла італійців. Ця гра взірець дототального футболу. Але ж, друзі, зверніть увагу на швидкості гри. З такою швидкістю нині грають посередні європейські клуби, включаючи наших грандів. Подивіться. Придивіться. Оцініть. А паси назад воротарю в руки, нині здаються таким анахронізмом, якого ні за які гроші неможливо допускати в футболі, бо такі паси гальмують гру не менш як на третину (ну може на четвертину).

Два слова про наш тодішній "технічний, швидкісний, результативний і якісний" футбол. На жаль апогей радянського футболу завершився в вересні 1973 року, а точніше 26 вересня, коли радянська збірна вирішила грати проти чілійців в закритих від глядачів Лужніках і відмовилась їхати в Чилі. Після цього начався "апофегей", глибоке падіння в прірву. Так в товариських матчах радянська збірна ще якось барахкалась, а в офіційних матчах перигеєм була розгромна поразка від абсолютно тоді ніяких ірландців – 0:3.

Ми раз за разом стали пропускати як чемпіонати світу, так і чемпіонати Європи. За цей час Горянському, Ніколаєву, Симоняну, Лобановському з Базилевичем не вдавалось вивести збірну команду колишньої нашої країни в фінальну частину або першості світу, або першості Європи. З 1972 по 1986 рік радянська збірна грала лише на одному чемпіонаті світу, в Іспанії 1982 року. І вивів її туди з третьої спроби наш запеклий тренер – суперник Костянтин Бєсков. Вивів, щоб разом з Ахалкаці і Лобановським профукать в Іспанії всі свої заслуги.

До речі, на першість світу 1986 року, давайте не забувати, вивів нашу команду не Лобановський, а Малофєєв, якого ми так любимо затюкувати.

Був звичайно яскравий спалах в 1986…1990 роках, коли наша збірна стала срібним призером першості Європи в 1988 році. Цей успіх ми тоді піднесли до олімпійських вершин, забуваючи, що за точно такі «успіхи» в 1964 і 1972 роках огульно критикували і знімали головних тренерів тих команд - Бєскова і Пономарьова.

Наш футбол, хочемо ми чи ні, був тоді звичайно середнього світового рівня. Клубні команди СРСР лише тричі змогли виграти третій за значенням європейський кубок. Зато ці посередні досянення ми звеличували як перемогу в Другій світовій.

Але досить про радянський футбол.

А для тих, хто хоче оцінити швидкості і техніку нинішнього справжнього сучасного футболу, подивіться гру Барселони Гвардіоли проти Реала Моуріньо в листопаді 2010 року, коли каталонці вщент рознесли мадридців, 5:0. Якщо це був стоячий футбол, то розстріляйте мене перед шеренгою всіх вболівальників Динамо, Шахтаря і Зірки з Кропивницького.

Порівнювати футболи минулого і нинішнього дня може кожний на свій смак і розсуд. Але оцінювати на основі минулого нинішній футбол, на мою думку, безглуздо. У кожного футболу були свої апогеї, перигеї і "апофігеї". Колись нас зводили з розуму Пеле з Гаррінчою, трохи пізніше Марадона з Платіні, а нині Мессі з КР. І хто скаже, що останні повільні й малотехнічні? Грати ж так, як грали колись - абсурд і нонсенс.

Суть в тому, що якість гри інтегровано визначають гравці і тренери. Разом. Не можуть бути суперменами барани під керівництвом лева, так як ніколи не стануть суперменами леви під керівництвом барана. А наші нинішні українські гравці, давайте скажемо чесно, в кращому випадку є гравцями середнього європейського рівня. В кращому. А якщо говорити про основну масу гравців – то вона значно нижче того самого середнього рівня. До речі, як і тренери. В топ - чемпіонатах змогли засвітитись з нинішніх лише два гравці (Зінченко і Маліновський). Може щось вийде й у Миколенко. Надіюсь. І жодного тренера. Жодного...

Нині якість футболіста визначають не тільки ноги (хоч футбол від слова "нога"), а й мізки. А де їх взяти якщо з дитинства, так звані тренери, вчили битись, боротись, набивати тату, але не вчили думати? В магазині ж мізків не купиш.

Тому по грі наших команд, включаючи і Динамо, і Шахтар, оцінювати якість нинішнього всього сучасного футболу і екстраполювати його на футбол минулого дня, на мою думку, якщо і не безглуздість, то десь рядом.

Досить. Багато слів. Стріляйте....

З повагою,
Скіф.