Головний тренер ФК «Кудрівка» Сергій Даценко розповів про свій перехід у київське «Динамо» під час своєї кар’єри футболіста.
Сергій Даценко— Ви розпочинали займатися футболом у Чернігові.
— Так, я вихованець відомої школи «Юність» у Чернігові. Потім я перейшов у «Десну», було мені тоді 16−17 років. Головним тренером чернігівської команди тоді був Андрій Процко, Жилін йому допомагав. Вони запросили мене на перегляд, після чого я потім підписав свій перший професійний контракт.
— Ви пограли за «Десну» десь два роки, а потім перейшли в «Динамо». Як вам це вдалося?
— Коли мені виповнилося 18 років у грудні, то мене вже вітав з днем народження Володимир Онищенко на стадіоні «Динамо». Він був на той час головним тренером резервного складу київської команди. Тоді цей колектив — «Динамо-2» — грав у першій лізі.
У ті часи ми були неодноразовими чемпіонами Першої ліги, але підвищення у класі неможливо було, бо основне «Динамо» було у вищій лізі, регламент цього не дозволяв.
Повернуся до розмови про «Десну». Я потрапив у чернігівську команду, потім мене викликали збірну України до 18 років на відбіркові матчі. Я грав в основному складі команди, був нападником. Мене помітили і запросили до київського «Динамо».
— Ви перейшли в топ-клуб України, звичайно, і заробітки стали інші.
— Я вже не пам’ятаю, чи дуже я радів щодо зарплати, але я чудово пам’ятаю першу зустріч з Григорієм Михайловичем Суркісом. Він мене запитав: «Чи хочеш ти грати в „Динамо“?». У мене це була дитяча мрія — грати за «Динамо», я слідкував за цією командою, вболівав, багато гравців виступали за збірну, потім я їх багатьох вже бачив, коли грав за «Динамо-2», тому я, звісно, відповів Суркісу, що хочу тут грати.
Про гроші я тоді взагалі не думав. Звичайно, гроші мають певну вагу, але тоді вони для мене не стояли на першому місці. Скільки би тобі не було років і де б ти не грав, завжди треба думати про те, щоб рухатися вперед, прогресувати, думати про те, чи будеш ти грати краще. Якщо ти поставиш ціль більше заробляти, то це не завжди може бути правильний вибір.
Тоді для мене «Динамо» було дві чи навіть три сходинки руху вперед. Якщо сказати просто, то які б мені гроші тоді запропонували, я б за такі і грав.
— За «Динамо-2» грало дуже багато талановитих футболістів. Хто вам найбільше запам’ятався?
— Я вам розкажу про тих, кого я найбільше пам’ятаю. Це Богдан Єсип, Валентин Слюсар, Олег Венглинський, Тарас Луценко.
Андрій Гусін? Коли я приходив, він був в оренді в київському ЦСКА. Він грав у них центрального нападника, а коли повернувся Валерій Лобановський, він зробив з нього дивовижного опорного півзахисника.
Ще був Олександр Собкович, дуже багато інших талановитих хлопців. Всіх вже не назву, не хочу нікого образити, але всі футболісти, які грали за «Динамо-2», то потім дехто переходив у основний склад «Динамо», інші йшли на підвищення в оренди або підписували повноцінні контракти з клубами вищої ліги.
— Але потрібно розуміти, що багато гравців і не розкрилися по різних причинах. Наприклад, Сергій Богатирьов був дуже талановитим футболістом, але через травми завершив кар’єру рано.
— Так, у Богатирьова був талант. Травматизм у футболі має певну вагу у твоїй кар’єрі. Наприклад, Андрій Ярмоленко дуже талановитий, сильний футболіст і своєю грою доказав, що він — топ-гравець. Були моменти у його кар’єрі з травмами, але у нього повірили у «Динамо» і дали йому шанс, яким він скористався. Це велика праця і його, і тренерів. На молодих гравців потрібно дивитися, давати їм шанс.
Повертаючись до Богатирьова, я його пам’ятаю, у нього була травма така ж, як і у мене. У Лобановського також були плани на мене, але я отримав дуже неприємну травму — розрив чотирьохголової поверхні стегна і я дуже довго відновлювався. Коли молодому футболісту дають час, то його дуже обмаль.
У мене не було цього часу, тому мені потрібно було відразу показувати, що я можу, але травмований футболіст не може показати все, на що здатний.
— Медицина була іншою?
— Я скажу, що в «Динамо» медицина була на топовому рівні, тому що команда постійно грала у Лізі чемпіонів. База нова була, лікарі дуже фахові. Легендарний лікар Володимир Малюта поставив мене на ноги. Після цієї травми я думав, що можу закінчити кар’єру. У мене не було можливості навіть бігати в повну силу.
На тренування у мене були неприємні відчуття. Це був рубець, який сформувався на місці розриву, але Малюта мені допоміг відновитися і продовжити грати у футбол. Малюта не одного футболіста поставив на ноги.
— А з легендарним Віктором Леоненко не перетиналися в «Динамо»?
— Звичайно, перетиналися. Він завжди був веселий — і на полі, і поза полем, і на телебаченні. У нього завжди була і є своя думка, яку висловлює.
Віктор був дуже сильним футболістом. Далеко ходити не потрібно, можна подивитися його матч проти московського «Спартака» (3:2) у Лізі чемпіонів, якому забив два м’ячі. На той момент він був номер один.
— Ви вже декілька разів згадували ім’я легендарного Валерія Лобановського. Довелося вам з ним мати розмову?
— Було у мене одне-два спілкування з Валерієм Васильовичем. На той час «Динамо» грало зимовий турнір між собою — були сформовані команди з основи і дубля. Я повернувся з оренди із «Кривбасу» й відбулася коротенька розмова. Він запитав, чи готовий я працювати і чи є бажання? Відповісти щось інше, крім того, що я хочу і все зроблю, не могло бути й мови.
— Потім ви перейшли в донецький «Металург». Певно, покликав Онищенко, який вас знав по «Динамо-2».
— Так. Я десь півтора року пограв за «Динамо-2», навіть зіграв одну гру за основу «Динамо», коли тренером був Йожеф Сабо. Лобановський ще був за кордоном. Я вийшов в основному складі разом з Олегом Лужним, Віктором Леоненком, Сергієм Шматоваленком та іншими.
Віталій Косовський був травмований і мене викликали в «Динамо», щоб я зіграв на лівому фланзі півзахисту. Потім я поїхав з «Динамо-2» на Закарпаття і там отримав травму розриву зв’язок гомілкостопного суглоба та вибув десь на місяць. Прикра травма, яка не дала мені змоги зачепитися за основу.
— І потім ви переїхали в Донецьк.
— Володимир Іванович Онищенко отримав пропозицію від донецького «Металурга», який вийшов із першої ліги до Вищої і на перегляд поїхало декілька футболістів, в тому числі, і я. В підсумку я залишився, підписавши орендний договір на один рік.
З донецької команди я потрапив у молодіжну збірну України, яку тоді тренував Віктор Колотов.
— Наступна ваша зупинка — «Кривбас».
— Я повернувся у «Динамо», надійшла пропозиція від «Кривбасу». Мене запитали, чи я не проти? Я відповів, що згоден, що хочу спробувати і ми з Кривбасом стали бронзовими призерами чемпіонату України. Головним тренером був Олег Таран, помічник — Геннадій Литовченко.
— Тоді був футбольний бум у Кривому Розі.
— Я думаю, що і зараз буде щось схоже у Кривому Розі. «Кривбас» — дуже гарна і перспективна команда. Скажу, що багато часу втратили, коли вони не грали серед професіоналів, були у них якісь моменти і якісь причини, але зараз ми бачимо становлення клубу і команди. Ця команда повинна грати в УПЛ.
— Далі була росія. Також оренда?
— Ні. Я повернуся з «Кривбасу» в «Динамо», тоді вже київську команду очолював Лобановський, але я отримав ту прикру травму. Пробув там пів року, після чого отримав дві пропозиції після відновлення. Перша — від московського Торпедо, а друга — «Ростсільмаш» із Ростова-на-Дону.
В підсумку домовилися про оренду на пів року з «Ростсільмашем». На той момент я також обрав цей клуб, і я не жалкую, що тоді грав у цій команді.
— Тоді багато українців там виступало.
— Так. Воротарем був Ілля Близнюк, також були Володимир Микитин, Юрій Максимов, Владислав Прудіус, Володимир Савченко, Анатолій Безсмертний, з яким я пограв за «Динамо-2» на правому фланзі.
Відіграв я там пів року, після чого клуби домовилися про те, що «Динамо» мене відпустить. Це був мій перший повноцінний контракт після київського клубу.
— Завершували ви кар’єру в Україні.
— Я п’ять років пробув в «Ростсільмаші», потім рік — у «Тереку», хоча там я майже не грав. У мене була травма поясниці, яка мені заважала.
Після невдалих спроб залишитися в Зорі та київському ЦСКА, я повернувся у «Десну». Ми розмовляли з президентом клубу, з мером Чернігова. Майже про все домовилися, але в підсумку не вийшло. Я вже не пам’ятаю деталей тієї ситуації. Був якийсь невеликий конфлікт з головним тренером «Десни» Олександром Томахом, ми не зрозуміли один одного, і так вийшло, що я не залишився, хоча дуже хотів завершити кар’єру у цьому клубі.
Потім я грав на аматорському рівні, це був чемпіонат області, це був чемпіонат серед аматорів. Тоді моєю командою був «Авангард» із Корюківки.
Павло Клименко
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар