Відомий спортивний журналіст та телеведучий Валентин Шербачов розповів про легендарного тренера «Динамо» Валерія Лобановського.
Валентин Щербачов— А як ви дізналися про катастрофу на Чорнобильській АЕС?
— У мене були знайомі, які працювали там. Пригадую, що я їхав на зйомки і після них збирався вирушати до Ліону. Мав бути борцівський турнір. Вночі приходить мій товариш Володя Дявтян, вірменин, він працював на Чорнобильській АЕС інженером. І каже: «Сталося страшне, дітей на вулицю не випускайте». А я ж знаю, як працює наша пропаганда, тому в офіційні повідомлення не вірив. А мені ж їхати на завтра…
Наші вже сиділи у Москві, я зустрівся з ними в Шереметьєво. Кажу Лобановському, мовляв, так і так. А він відповідає: «Официально нет никаких сообщений». Ну ладно, думаю. Полетіли ми в Париж, в аеропорт Шарль-де-Голь. І там я взяв місцеві газети, і вже там навіть карти зараження радіацією були опубліковані!
— Оце так…
— А Лобановський мені каже: «Ну ти шо, віриш?». А я кажу: «А кому вірити?». На що Лобановський сказав: «Журналисты — твоя забота». Але вони ж питатимуть у нього. А там вже журналісти з мікрофонами та дозиметрами. Команда із Лобановським була на той момент у Москві. А на мені все з Києва — одяг, кросівки… Але минулося.
Летіти треба до Ліону, а у нас ще півдня часу. Було домовлено про тренування на студентському стадіоні. Лобановський мені каже: «Валя, побегай с Блохіним». У нього якраз була травма задньої поверхні стегна. І йому не давали багато навантаження тоді. Французи пішли на хитрість: відправили до Блохіна симпатичних журналісток на шпильках. Але і їм не вдалося нічого випитати.
Поки був час до літака, я знайшов телефонний автомат. Фіг! Радянський Союз в односторонньому порядку відключився від міжнародних телефонних мереж. Ні звідти, ні туди зателефонувати було неможливо. По всій Європі нормально, а тут не можна.
— І що було далі?
— Приїздимо до Ліону. Бачу, пацани вже теж позаводилися, всі хвилюються. День матчу. Лобановський каже: «Поехали в Лион». Я погодився. В центрі тисяч п’ять вболівальників «Атлетіко» (Мадрид). Всі у формі, з прапорами. Мені-то по барабану, а його ж одразу ж впізнають. Каже мені: «Куда деваться будем?». Я кажу: «В кинотеатр». Ну зайшли. Я дивлюсь, якісь старічкі сидять. Напівпорожній зал. Потім дивлюся: а там жорстоке порно! Кажу: «Васильовичу…» — А він: «Сиди, сиди».
40 хвилин ми сиділи. Потім тиша настала. І Лобановський каже: «Выходим». Вийшли, нікого немає. Повернулися до команди і поїхали на стадіон.
— Ви сказали, що гуляли з Лобановським вулицями Ліону у день матчу. А наскільки добре він володів іноземними мовами?
— При ньому завжди був Міша Ошенков. Він не заморочувався з цим. І перекладачі були, і Міша. Для нього це не було проблемою. Тоді номенклатура у нас була така, а він — молодець, бо був професіоналом. Я бачив різних партійних діячів, вони і з перекладачем не могли нічого розумного сказати.
У 1986-му я поїхав до Нідерландів на командний чемпіонат світу з дзюдо. Змагання тривають один день, а засилають за 10 днів. Дали добові, я накупив касет собі.
— Якось Олексій Семененко мені розповідав, що одного разу йому поталанило їхати в одній автівці із Валерієм Васильовичем. Було це перед домашнім матчем з Барселоною, який Олексій Михайлович коментував. І Лобановський настільки круто проаналізував йому суперника, що коментар матчу вийшов найвищого класу. Вам Валерій Васильович розповідав щось так детально про суперників «Динамо»?
— Ні, прям аж таких розмов у нас не було. Він знав, кого і як треба мотивувати. Ми ж з ним як почали працювати: я відмовився робити сюжет на центральне телебачення. Тому що він не давав інтерв’ю. Сказав: та сам напиши текст і розкажеш. Але чи потрібен я глядачу? Якось Бесков виступав у програмі «Время». Тепер глядачам потрібен Лобановський. А хто такий я?
І Валерій Васильович каже: «Так что, не делаешь?». Я сказав, що ні. Наступного ж дня телефонує Чубаров, каже «Васильович чекає». Лобановський зрозумів, що я професійно ставлюся до своєї роботи.
Зазвичай він був обережним в інтерв’ю, відбивався загальними фразами. А коли ж я хотів якийсь інсайд, то, наприклад, за кордоном я ходив з ним бігати.
— Серйозно?
— Так. Взував кросівочки і йшли бігти. Під час пробіжки акуратно розпитував, хто хворий, хто травмований. Ось так 40 хвилин пробіжки і я вже підготований. І знаю, що можу сказати, а не як часто наші коментатори кажуть: «О, що це за гра». А є ж багато обставин, чому гравці грають.
Коли ж я підняв історію із шубами (1995 рік — авт.), його почали налаштовувати, що я не такий дружній. Пізніше мені замовила газета «День» матеріал про спорт. Головред Лариса Івшина каже: «Зроби матеріал, хто може замінити Лобановського у збірній». А він уже тоді хотів відійти від керівництва головною командою країни. Колись я його питав про це, а він сказав: «У меня нет учеников». І все ж, якось мені вдалося витягнути відповідь: «Миша Фоменко может». А я написав в матеріал, що серед кандидатів є Михайло Фоменко та Анатолій Бишовець. Ну а хто ж тоді ще міг?
Матеріал вийшов великий, а коротити його не хотіли. І я вже забув про нього, про цей текст. І через місяць ми з «Динамо» летимо кудись і в аеропорту Бориспіль і хтось із менеджменту «Динамо», чи то Семененко чи ще хтось, згадав про прізвище Бишовця в тому матеріалі. Лобановський підходить і каже мені: «Валя… ну ти ходиш в Гімалаї, то ходи, але на хріна ж ти пишеш, що Бишовець — тренер?».
— І що ви?
— А я кажу: «Васильович, от у тебе бронзова медаль Олімпійських Ігор. А у нього — золота. Це ж історичне досягнення». Але я зрозумів, що є натовп, для якого у цій ситуації треба було зіграти обурення. Ну, побурлили та й перестали.
Помер Лобан, приїхав Толя… Це було, здається, 80 років «Динамо». Я кажу: «Толя, ну людини немає. Ну шо ти хочеш тепер?». А він каже: «Я ему не прощу».
— А на що він образився?
— Ми були приятелі. У нього була травма, він лікується. У 1972 році Лобановський змінив реально крутого тренера, Олександра Севидова. Приходить і говорить: «Толя, ты свободен, ты уже не потянешь». Бишовець відповідає: «Ну откуда ты знаешь? Я ж тренируюсь!». Але Лобановський був переконаний, що Бишовець вже не витягне ті вимоги, які він висуває підопічним.
— Повертаючись до Лобановського. Коли ви востаннє побачились із Валерієм Васильовичем?
— Незадовго до його смерті. Перед його виїздом до Запоріжжя. Я був на «Динамо», мав зустріч із Толею Шепелем, щось ми затівали якісь «Футбольні діалоги». Я хотів, щоб це була постійна програма. Хтось із меценатів обіцяв допомогти. Але ж ти знаєш, вони всі завжди багато обіцяють…
Ну і от Лобановський теж був тоді на стадіоні, ми привіталися, спитали одне в одного як справи…
— Словом, звичайний, як зараз кажуть, small-talk.
— Так. Я бачив, що Васильович вже почувається не дуже добре. Він розв’язував кросівки, у нього отікали ноги… Та й діабет мав місце.
— Всім добре відомо словосполучення «конспекти Лобановського». Але чому ніхто з учнів Лобановського так і не наблизився до його результатів? Він задавив їх авторитетом чи конспекти все ж не мають універсальних конфігурацій?
— Наприклад, у Олексія Михайличенка потенціал був дуже хороший. Колись був момент: Лобановському вже було важко. І наші колеги іноді на пресконференціях ставлять непрофесійні запитання. І коли йому боляче, він просто піднімається і йде. Писали ще, мовляв, це хамська поведінка. В таких випадках, пресконференцію проводив саме Михайличенко.
Одного разу Олексій, коментуючи черговий матч, промовив щось на кшталт: «На мою власну думку…» — ну і далі по грі. Після цього Лобановський йому сказав: «Лесик, ну какое мнение? Ты — второй». І у людини вже породжується певний комплекс. Взагалі ж, він мені чітко сказав: «У меня нет учеников». І дійсно, він брав вже готовий людський матеріал і тут багато в чому заслуга Базилевича та його системи. Це був системний науковець. А ще був Зеленцов і саме з київського «Динамо» пішли ці наукові бригади.
Окремо я би звернув увагу й на селекцію. Бувало таке, що лідери своїх команд потрапляли до київського «Динамо», сиділи на лаві запасних та зникали з футболу. Є такий критик Лобановського на прізвище Остапчук. Він часто про це говорить. Водночас, не можна відкидати й той факт, що Лобановський був Професіоналом. Я часто спілкувався з його донькою, Світланою. Вона каже, що батько жив своєю роботою…
Данило Вереїтін
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар