Про незабутні враження від спілкування з Легендою.
Володимир МунтянУ нинішньому році з Володимиром Мунтяном розмовляли як ніколи часто — майже кожного місяця-півтора. З тих пір, як мені стало відомо про стан здоров’я легендарного майстра, якого років п’ять тому не на жарт підкосив Covid-19, час від часу телефонував йому з метою моральної підтримки.
У більшості випадків наші розмови тривали недовго, адже Володимиру Федоровичу було важко довго говорити через проблеми з диханням. Та бували винятки, продиктовані його емоціями — як позитивними, так і негативними. До позитивних відносились ностальгічні спогади про місто Котовськ (нині — Подільськ), у якому він з’явився на світ і яке залишив у ранньому дитинстві, переїхавши з родиною до української столиці. А ще були спогади про своє футбольне минуле, якому міг би позаздрити будь-хто не тільки з нинішнього покоління футболістів, а й тодішньої, «його» пори.
Негативні ж емоції у Мунтяна виникали після чергової безпорадної гри київського «Динамо» зразка нинішнього єврокубкового сезону. Геть забуваючи про свої «постковідні» вади, легенда нашого футболу видавав монолог, у якому було все — і подив, і розчарування, і обурення. Він ніяк не міг второпати, як можна раз по раз так ганьбитися на євроарені — спочатку у Лізі чемпіонів, потім у Лізі Європи, а згодом і у Лізі конференцій.
За останніх вісім місяців я телефонував Володимиру Федоровичу разів шість чи сім як мінімум. Надто вже хотілося відволікти його хоч на короткий час від одноманітності буття, продиктованого незавидним станом здоров’я і підбадьорити добрим словом та побажаннями.
Наприкінці квітня черговий мій дзвінок Мунтяну був пов’язаний із привітанням. Саме тоді на Конгресі УАФ стало відомо про те, що він став одним із трьох лауреатів спеціальної нагороди «Легенда українського футболу». Володимир Федорович із зрозумілих причин не зміг відвідати цей захід і про присудження нагороди дізнався від мене, як кореспондента UA-Футбол. Попервах легендарний футболіст золотого складу київського «Динамо» 70-х років мені не повірив, однак потім був розчулений такою новиною.
— Дякую за добру звістку, — мовив він тоді у коментарі, який я взяв у нього. – Приємно, звичайно ж. Вдячний, що оцінили мої заслуги. Тоді [у 70-х], щоправда, були інші часи.
Подякувавши, Володимир Мунтян зробив побажання усім представникам футбольної спільноти та вболівальникам: «Бажаю перемоги! Однієї на всіх».
Наступні рази наше з ним спілкування торкалося виступів «Динамо» на євроарені та збірної України у відбірковому циклі ЧС-2026. Для нього, як для людини, що повністю віддавала себе служінню футболу у різних ролях, бліда гра і результати цих команд сприймалися болісно. Тому після однієї з публікацій з коментарем (слід зазначити, досить стриманого) наступного разу Мунтян звернувся з проханням більше його у цій справі не задіювати. Пояснювати причину він не став, а я у свою чергу не наважився про неї запитувати. Розумів: негативні теми у його важкому стані протипоказані.
Тому черговий дзвінок з футболом не був пов’язаний: 14 вересня вітав легенду з Днем народження. Побажавши здоров’я, Перемоги та миру, почув у відповідь виснажений хворобою його тихий голос із словами подяки. Такий голос був у Володимира Федоровича і 7 жовтня, коли ми з ним поспілкувалися знову. Цього разу я передав йому привіт від його колишнього одноклубника по «Динамо» і збірній СРСР Валерія Поркуяна. Про те, що та розмова з Мунтяном стане останньою, не міг і уявити. Особи такого масштабу, як зазвичай здається, повинні бути поряд з нами весь час, незважаючи ні на що. Адже вони — Легенди! Однак навіть вони не мають ані гарантій довголіття, ані індульгенцій від смерті.
Володимир Мунтян був і залишиться одним із небагатьох футболістів, які користуються загальною любов’ю з боку вболівальників. Вона пов’язана з незвичайністю його гри. У її хитросплетіннях він був як риба у воді. Пас Мунтяна, зроблений ним з такою м’якістю й точністю, ніби посланий рукою, завжди прямує туди, де супротивник найменше очікує на прорив, саме туди, де його партнер приготувався до атаки. Після таких передач найвимогливіший поціновувач гри мільйонів відчуває справжню етичну насолоду: ти був свідком футбольного таїнства.
На думку величезної когорти футбольних фахівців, півзахисник київського «Динамо» Володимир Мунтян — одна із найяскравіших постатей радянського та європейського футболу кінця 60-х — більшої частини 70-х років. Ось як характеризував свого підопічного Валерій Лобановський у своїй книзі «Нескінченний матч»: «Цей півзахисник, що володів неповторним почерком і своєрідним баченням гри, демонстрував бездоганну техніку, по-котячому м’яке поводження з м’ячем, відмінну координацію, вміння миттєво приймати вірні рішення і разом з тим завдати сильного влучного удару. Йому не заборонялося використовувати свої найкращі індивідуальні якості. Навпаки, його непередбачувані ходи, в яких розбиралися лише партнери, чудово доповнювали командну гру, надавали їй яскравості, елегантності, певного шарму».
Запам’ятався Володимир Мунтян і якісною тренерською роботою. У радянські часи успішно працював у київському СКА і клубі КОСФАП з Мадагаскару, а після переходу нашого футболу на самостійну основу тренував молодіжну та національну збірні України, збірну Гвінеї та низку українських клубів вищої ліги. Мунтян був справжнім натхненником у розвитку ветеранського руху, впродовж двох десятків років працював у керівних органах Асоціації ветеранів футболу України.
Ця людина була безмежно віддана грі мільйонів, відзначалася щирістю, чуйністю, відповідальністю в усіх справах та добрим гумором.
Прощавайте, Легендо…
В’ячеслав Кульчицький
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
