Один із найкращих бомбардирів в історії українського футболу Сергій Чуйченко розповів про свою реакцію щодо катастрофічної ситуації у «Ворсклі».
Сергій Чуйченко— Як сприйняли новину про можливе зникнення полтавської команди з футбольної мапи України?
— Чесно кажучи, я був здивований, що клуб може взагалі пропасти і больше не існувати. Адже попервах думав, що у зв’язку з важким фінансовим становищем «Ворскла» робитиме ставку на молодь, яка буде награватися у Першій лізі, зростати у виконавській майстерності і з року в рік набиратися досвіду. А так, щоб клуб повністю знявся з чемпіонату — такого аж ніяк не очікував. І навіть ніколи в житті про таке не подумав би! Не можу сказати, що під час війни новина про ймовірне розформування ФК «Ворскла» стала для мене шоком. А от повною несподіванкою — так, однозначно.
— Як виникли ці негаразди — вам щось відомо?
— Моя думка з цього приводу така. Керівникам полтавського клубу потрібно було купувати не іноземних футболістів, а розраховувати на власну молодь. У керівному штабі «Ворскли» добре знають клубну кухню, і якщо у матеріальному плані було не все добре, то й потрібно було більше покладатися на своїх вихованців. Адже наскільки мені відомо, молодіжна команда завжди непогано виглядала у змаганнях, мала певні успіхи. Та й хлопці хороші у складі були. Тому у «Ворсклі» могли б перебудуватись і замість того, щоб купувати легіонерів та платити їм високу зарплату, робити ставку на перспективну молодь. Яка могла б загартуватись у турнірному горнилі професіонального футболу і з часом за непогані кошти перебратись до заможніших клубів країни або за кордон. Зробили б це у «Ворсклі» років три-п’ять тому — і я впевнений, що сьогодні у Полтаві була б сильна та конкурентноспроможна команда. Така, як у першій половині 90-х були «Дніпро» та запорізький «Металург». А із сучасних прикладів — значно омолоджене власними вихованцями київське «Динамо» та львівський «Рух», у якого є відмінно діюча клубна Академія. Про фінансовий стан справ добре знали лише керівники «Ворскли», які були в курсі того, скільки грошей на клубному рахунку та скільки вони могли собі дозволити на ті чи інші потреби команди.
— Від кого, на вашу думку, залежить подальша доля «Ворскли»?
— Передусім від фінансової сторони. Це на першому місці. Адже якщо цього не буде, то ясна річ, що ніякий клуб не зможе за таких умов існувати. Дуже і дуже прикро, що такий відомий клуб як «Ворскла», котрий за майже три десятки років виступів в українській еліті досягав успіхів — вигравав бронзові медалі та Кубок України, нині стоїть на межі свого зникнення. Особисто мені — людині, яка разом з партнерами по команді виводила «Ворсклу» із Першої ліги у вищу, прикро і неприємно удвічі. Хоча думаю, що все ж знайдеться спонсор, який підставить плече відомому клубу у цей скрутний час. Варто буде зачекати рік-другий, як завершиться війна — і я сподіваюсь, що «Ворскла» знову відновиться і буде лише прогресувати, радуючи своїх вболівальників так само, як і впродовж багатьох років поспіль.
— Що запам’яталось вам найбільше із періоду, проведеного у Полтаві?
— Безумовно, незабутній сезон-1996/97, коли «Ворскла» здобула бронзові медалі. Головний тренер Віктор Пожечевський підібрав хороший колектив, який зумів вибороти путівку до класу найсильніших і відразу ж став у ньому призером. Тоді ми обігрували і середняків, і лідерів. Для мене саме той сезон став найпам’ятнішим у багаторічній кар’єрі. До цих пір пригадується домашній поєдинок з київським «Динамо»: повні трибуни стадіону, наша феєрична гра. Коли обігруєш динамівців 4:3 і при цьому забиваєш два м’ячі у ворота Олександра Шовковського — таке, погодьтеся, не зітреться з пам’яті ніколи!
— Із бронзового складу «Ворскли» сезону-1996/97 з багатьма підтримуєте зв’язки?
— Ну, звичайно! Без цього — ніяк. Часто спілкуємось з одноклубниками: хтось мені телефонує, когось я набираю. А ще переписуємось у месенджерах соцмереж. Як не як, а між нами давно сформовані стосунки, є життєвий досвід. Адже разом грали, тренувались, жили, їли, товаришували. Все це побут, який неможливо забути. Контактуємо часто із Віктором Богатирем, з яким довгий час разом грали і навіть жили в одному номері на базі, виїзних матчах та тренувальних зборах, Володимиром Дичком. Зізвонюємось з Ігорем Костюком, Володимиром Мусолітиним, Віталієм Кобзарем, Іваном Яремчуком, Станіславом Боровським, Олегом Моргуном, Олександром Омельчуком. Нещодавно з Ігорем Мачоганом спілкувався, з Ігорем Кисловим. Майже з усіма одноклубниками на зв’язку.
— Наскільки відомо, багато мешканців із вашого рідного Харкова під час повномасштабної війни рф проти України перебралися до безпечнішої сусідньої Полтави. Ви теж скористались таким варіантом?
— Так. Коли у Харкові у 2022 році були дуже сильні обстріли, я разом із родиною — дружиною, дітьми, онуком та собаками поїхали у Полтаву. Залишатись вдома було неможливо, адже постійно на місто летіли РСЗВ, інші смертоносні засоби. На Харків щодобово летіли ворожі літаки, падали бомби. Під час повітряних атак було дуже небезпечно і тривожно. Коли вісім місяців ми жили у Полтаві, там було дуже багато моїх харківських друзів. І не лише з кола спортсменів. Адже багато хто саме через постійну небезпеку переїхав із Харкова до Полтави.
За період мого перебування на полтавській землі я у повній мірі відчув підтримку нашого футбольного братерства. Багато хто із моїх колишніх одноклубників по «Ворсклі» готовий був надати житлову площу для моєї сім’ї, аби ми могли певний час оговтатись після нестерпного харківського жахіття. Пропонували це мені Олександр Мелащенко, Юрій Левчук, інші партнери по команді. Своє помешкання розділити з моєю родиною був готовий і колишній керманич «Ворскли» Віктор Пожечевський, який свого часу покликав мене із Олександрії у Полтаву. У перший рік повномасштабної війни мене запрошували до себе не тільки полтавські друзі, а й багато хто із різних міст України. Усі готові були усіляко допомогти і підтримати у важкий час мене і мою родину, надавши житло. Я щасливий, що маю таких друзів.
В'ячеслав Кульчицький
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
