Колишній арбітр ФІФА Мирослав Ступар поділився думками щодо Дня незалежності України.
Мирослав Ступар— Що для вас особисто означає День Незалежності України?
— Знаєте, спершу я б хотів зробити невеличкий історичний екскурс про свою родину. Мій батько штурмував Берлін під час Другої світової війни. Після її завершення він повернувся додому, закінчив Львівський політехнічний інститут і почав працювати. Але буквально через півроку його заарештували й засудили до 10 років таборів, які він відбував у Жезказгані.
Зрозуміло, що його здав хтось із «наших», адже під час навчання в Політехніці батько очолював Провід ОУН інституту. Цей період закарбувався в моїй пам’яті на все життя, адже впродовж десяти років я зростав без батька. Коли він нарешті повернувся з таборів сюди, до Івано-Франківська, радянська влада заборонила йому тут мешкати й фактично змусила виїхати на Східну Україну.
Цей біль назавжди залишився в моїй душі. Навіть коли я вже навчався, працював і почав судити… Коли в суддівстві з’явилися перші успіхи й виникла перспектива виходити на вищий рівень та працювати на міжнародній арені, з Москви надійшов циркуляр про необхідність затвердити мою характеристику в міськкомі та обкомі партії. Тоді мама мені сказала: «Та куди ти поїдеш? Тебе нікуди не випустять, бо ти син людини, яка боролася за незалежну Україну». На щастя, знайшлися порядні люди, які підписали всі документи, і я зміг вийти на міжнародний рівень.
Незалежність України — це тема крізь віки. Якщо поглянути на нашу історію, за неї завжди точилася боротьба, завжди знаходилися зрадники, але водночас завжди були й ті, хто хотів загарбати родючу, багату на надра українську землю. Сьогодні ми проходимо черговий трагічний виток історії: коли незалежна країна змушена знову відбиватися від загарбника, якому мало власних просторів. Це історична ганьба для тієї держави та її нинішніх очільників.
— Чи змінилося ваше ставлення до українського прапора та гімну після 2022 року?
— Мене виховували ще в радянські часи, проте, наприклад, до комсомолу мене не приймали цілих три роки (посміхається). Не знаю достеменно чому, але так склалося, і я точно нічого від цього не втратив.
Коли лунає Гімн України, у мене завжди «мурахи» пробігають по шкірі — так було ще в 70-ті роки, а коли у 1991-му розгорнулася масштабна боротьба за незалежність, ці почуття досягли піка. Особливо потужним цей рух був у нас, на заході України.
Пам’ятаю випадок на нашому стадіоні в Івано-Франківську, коли місцевий Спартак виступав у Першій союзній лізі. Один із юнаків на трибунах розгорнув і продемонстрував синьо-жовтий прапор. Він швиденько його сховав, але радянська міліція тоді не спала — хлопця одразу почали переслідувати. Цей сміливий вчинок такої молодої людини став потужною мотивацією для багатьох. З’явилося чітке відчуття: з цією тоталітарною системою можна й потрібно боротися, щоб здобути те, чого ми врешті-решт домоглися.
— Який футбольний момент незалежної України ви пам’ятаєте найкраще?
— Перш за все, пригадується дебютний матч національної збірної України в Ужгороді у 1992 році. Можливо, тоді рівень гри ще не вражав, адже багато провідних виконавців із київського Динамо та інших клубів роз’їхалися за кордон.
Також надзвичайно пам’ятним для мене є перший чемпіонат України та «золотий матч» у Львові між Таврією та Динамо. Я був присутній на тій грі: працюючи в університеті, паралельно допомагав івано-франківському Спартаку, і ми разом поїхали на фінал. Перемога сімферопольців (1:0) тоді багатьом видавалася нелогічною, адже обіграти фаворита було сенсацією, але так розпорядилася гра.
Це були складні перші кроки. Рівень футболу на певний час помітно впав, але крок за кроком наш чемпіонат піднявся настільки, що згодом чотири-п’ять українських клубів грали на серйозному європейському рівні.
— Яку перемогу збірної України можете назвати особливою особисто для вас?
— Безумовно, це дебютний матч збірної України на Євро-2012 у Києві проти Швеції (2:1). Я на власні очі бачив цю гру зі стадіону. Тоді панувала неймовірна ейфорія! Усе місто, весь стадіон був одягнений у синьо-жовті футболки збірної. Ця атмосфера дарувала колосальний драйв і гордість за команду.
Це був фундаментальний, ключовий матч. Нехай подальші поєдинки турніру склалися по-різному, але цей переможний дебют на домашньому чемпіонаті Європи подарував усій країні колосальний емоційний підйом.
— Якою ви хочете побачити Україну та вітчизняний футбол через 10 років?
— Понад усе хочеться бачити сильну, розвинену Україну, яка реалізовуватиме свій грандіозний потенціал у мирний час, а не в умовах війни, коли цвіт нашої молоді змушений зі зброєю в руках захищати державу від російського агресора.
Що стосується спорту — хочеться прогресувати в усіх напрямках. Наші атлети навіть у нинішніх реаліях демонструють справжній героїзм, здобуваючи золоті нагороди на найвищому рівні в художній гімнастиці, легкій атлетиці та інших дисциплінах.
У футболі, звісно, завжди прагнеш більшого, проте варто залишатися реалістами. Сьогодні важкі часи: величезна кількість талановитих дітей виїхала за кордон. Ми бачимо, як вони прогресують у європейських академіях, виступають за юнацькі команди іноземних клубів, але боляче усвідомлювати, що більшість із них навряд чи повернеться грати в Україну. Таке життя, такий вибір роблять їхні родини.
Ми віримо, що рано чи пізно за підтримки цивілізованого світу ця агресія буде зупинена. Це повинні усвідомити й у самій Росії. Там є окремі люди, які розуміють усю глибину катастрофи, яку несе їхній режим, але всередині тоталітарної держави їм просто не дають права голосу — демократично налаштовані люди або виїхали, або перебувають під повним ковпаком спецслужб.
Владислав Лютостанський
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
