Виконувач обов’язків головного тренера київського «Динамо» Мацей Кендзьорек в ефірі YouTube-каналу «WeszloTV» розповів про своє життя в Києві, а також перші кроки як самостійного наставника команди
Мацей Кендзьорек«Ракета впала за 20 кілометрів, а величезний шестиповерховий готель ходив ходором»
— Тренер першої команди київського «Динамо» — звучить переконливо.
— Безумовно, це велика відповідальність, але мушу зізнатися: я неймовірно радий бути тут і дуже сподіваюся, що цей етап триватиме якомога довше.
— Як минає звичайний день Мацея Кендзьорека в Києві? І як це — жити в такому величезному місті, яке опинилося в епіцентрі війни?
— Мій день підпорядкований чіткому розпорядку: я намагаюся бути на роботі вже о сьомій ранку.
Починаю завжди з кави — це моя маленька слабкість, можна навіть сказати, залежність. О сьомій ранку починається робочий день, о 8:30 — сніданок, а потім — тренерська нарада, де ми обговорюємо майбутнє тренування.
Близько 11:00−11:15 команда збирається на брифінг, після чого починається тренувальний процес. Потім ми знову зустрічаємося з тренерським штабом, щоб підбити підсумки й підготуватися до наступного дня. Потім обід і невелика перерва. Увечері ми знову збираємося, щоб обговорити плани на майбутнє.
— Як усе це відбувається на тлі постійних сигналів повітряної тривоги й реалій воєнного часу? Чи можна взагалі до цього звикнути?
— Я не хочу спрощувати ситуацію, кажучи, що можна просто «жити далі», адже навколо розгортаються людські трагедії, і це усвідомлення завжди присутнє десь на підсвідомому рівні. Але життя, так чи інакше, має тривати. Багато людей опинилися ще в тяжчому становищі, ніж ми: наприклад, у самому місті останні кілька тижнів спостерігаються постійні перебої з електрикою і гарячою водою — світло вимикають на 9−10 годин поспіль. Це реальні, відчутні проблеми.
Ми перебуваємо трохи осторонь від Києва, тому виступаємо радше в ролі спостерігачів за всім, що відбувається. Під «осторонь» я маю на увазі, що наша клубна база розташована в передмісті, неподалік від міста. Так, ми перебуваємо там, де наслідки відчуваються не так гостро, але наші спортсмени, тренери й масажисти живуть у самому місті разом зі своїми сім’ями. Тому, хочемо ми того чи ні, щодня ми чуємо безліч подібних історій.
Насправді мій день починається з перегляду новин — хочеться дізнатися, що сталося останнім часом. Часто буває шумно і вночі — трапляються вибухи. Під час нещодавньої атаки балістичними ракетами готель, у якому ми зупинилися, буквально здригнувся. При цьому удар припав усього за 20 кілометрів від нас — це дає певне уявлення про масштаби того, що відбувається. Ракета впала приблизно за 20 кілометрів, і ти прокидаєшся посеред ночі від того, що будівля трясеться, величезний шестиповерховий готель ходить ходором. Це допомагає зрозуміти масштаб подій.
Ми стежимо за ситуацією й залишаємося в курсі подій, але я б не хотів виставляти себе якимось ветераном війни — на цей статус я точно не претендую. Водночас вважаю, що якби ви сказали звичайному жителю Польщі, що всього за 20−30 кілометрів від нього падають бомби або все здригається, він прийшов би в цілковитий жах.
— Не знаю, чи правильно так казати, чи не звучить це надто різко, але чи можна просто звикнути до того, що відбувається?
— З мого власного досвіду — ні, не можна. І в цьому криється головна пастка. Судячи з розповідей людей, які пройшли через значно тяжчі випробування, стає очевидно: рутина — часто найбільша проблема. Якщо ти звикаєш і втрачаєш пильність, перестаєш реагувати на тривожні сигнали — саме в цей момент найчастіше стається трагедія. Тому, на мою думку, потрібно робити все можливе, щоб не звикати до того, що відбувається.
Утім, після 15 місяців я, безумовно, дивлюся на речі інакше, ніж у перші дні. Думаю, мої помічники переживають щось схоже: я бачу, що з кожним днем деякі події справляють на них дедалі менше враження. Я пам’ятаю, як вони реагували на самому початку, тому в таких умовах украй важливо зберігати максимальну пильність.
«Коли надійшла пропозиція від «Динамо», я був однією ногою в тренерському штабі молодіжної збірної Польщі»
— Як ви опинилися в київському «Динамо»?
— Це доволі цікава історія. Нещодавно я вирішив розібратися в деталях і з’ясував, що був дуже близький до переходу в «Динамо» ще у 2020 році — хоча сам тоді навіть не до кінця усвідомлював це. Коли я залишив «Ракув» у 2020-му, в «Динамо» прийшов Мірча Луческу, і клубу потрібен був помічник ззовні, який міг би підтримати його в різних аспектах роботи.
Знаю, що про мене дуже добре відгукувалися з Польщі, і мою кандидатуру розглядали, я потрапив до шорт-листа «Динамо».
А у 2025 році, коли я повертався з тренерської конференції в Лодзі, мені зателефонував Томаш Кендзьора і розповів, що «Динамо» зв’язалося з ним, щоб розпитати про мене. Спочатку я подумав, що це жарт, що Томек просто вирішив мене розіграти, але він не з тих людей, хто влаштовує подібні розіграші. І все ж тоді я не надав цьому особливого значення.
Минуло два тижні, протягом яких нічого не відбувалося, але потім знову зателефонував Томек — цього разу з ним зв’язався президент «Динамо» Ігор Суркіс, щоб дізнатися про мене конкретні подробиці. За кілька днів мені зателефонував генеральний директор клубу, і я вирушив на зустріч із представниками «Динамо», які на той час базувалися неподалік від Любліна. Я зустрівся з тодішнім головним тренером «Динамо» Олександром Шовковським, ми поговорили, і протягом наступних кількох днів нам вдалося дійти згоди.
Я вже говорив про це і не стану приховувати: тоді я був однією ногою в тренерському штабі Єжи Бржечека в молодіжній збірній Польщі (U-21) — це була робота, яку я дуже хотів отримати. Але поєднувати обидві посади було неможливо. Пропозиція від «Динамо» була дуже привабливою, тому я вирішив її прийняти.
На той момент «Динамо» брало участь у кваліфікації Ліги чемпіонів, а я завжди мріяв почути гімн Ліги чемпіонів, стоячи на тренерській лаві. Шанси були непогані: суперники здавалися цілком прохідними — у першому раунді команда з Мальти, потім — «Пафос». Однак з’ясувалося, що «Пафос» — досить сильний суперник. До основного етапу Ліги чемпіонів ми не потрапили, зате опинилися в основному етапі Ліги конференцій.
«Доводилося виходити з поїзда посеред глушини»
— Отже, ви отримуєте роботу в «Динамо», приходите додому і оголошуєте: «Я їду до Києва, працюватиму в Україні». Якою була перша реакція вдома? Як відреагували близькі?
— Скажімо так, мені довелося діяти обережно — проявити трохи стратегії й винахідливості, щоб повідомити цю новину. Було непросто — та й зараз, чого вже приховувати, залишається непросто. З огляду на ситуацію в Україні й характер новин, які до нас доходять — а це майже суціль негативні події, — очевидно, що було і залишається важко. Але, як я вже казав, якщо я щось вирішив, то віддаюся цьому повністю: зберігаю рішучість і йду до кінця. У цьому випадку було саме так.
Щодо «хитрощів», до яких я вдався, — можна сказати, я використав «метод сендвіча». Я почав із хорошої новини, сказавши, що ми свої домашні єврокубкові матчі гратимемо в Любліні й тут же базуватимемося найближчим часом, потім повідомив щось менш приємне, а на завершення знову додав позитиву. Ось так це було подано, але ситуація залишається непростою — легкою її точно не назвеш.
Поступово — тут часто звучатиме слово «адаптація» — за останні 15 місяців ми звикли до обставин, що склалися, і навчилися в них працювати.
— Наскільки я розумію, у Києві ви живете один — ніхто з членів сім’ї вас туди не супроводжує. Як зараз виглядає дорога до Києва? Наприклад, коли ви повертаєтеся до Польщі на кілька днів — як зараз, під час міжнародної паузи? Як відбувається процес зворотного шляху до Києва і відновлення роботи в «Динамо»?
— Раніше я лише одного разу їздив машиною — просто тому, що вона була потрібна. А так користуюся залізницею. Що стосується поїзда, то важко точно сказати, скільки часу займає дорога, адже в обох напрямках (як до Києва, так і з Києва до Варшави) доводиться перетинати два кордони, а час проходження контролю щоразу різний. Якось я їхав у купе з трьома попутниками, а на момент прибуття на кордон нас залишилося троє — одну людину десь зняли з поїзда. Усяке буває.
Ніколи не можна точно спланувати час прибуття або бути впевненим, що встигнеш на пересадку, щоб дістатися додому, і так далі. Востаннє — місяць тому — я їхав із Варшави до Києва, і дорога тривала 23 години. Чи можна вважати це нормальним часом? Ні, це дуже довго, в ідеалі шлях має займати близько 15 годин. Утім, правила трохи змінилися: у разі оголошення повітряної тривоги поїзд зобов’язаний зупинитися, а всі пасажири — вийти назовні й чекати там.
Мені «пощастило» зіткнутися з трьома такими тривогами під час поїздки. Нам доводилося зупинятися й виходити з вагонів тричі — іноді посеред глушини, іноді на якихось станціях...
— Чи існують узагалі якісь протоколи безпеки для подібних ситуацій, чи від пасажирів просто вимагають залишити поїзд і чекати? Чи є хтось, хто керує цим процесом, чи передбачається, що кожен сам знає, що робити?
— Так, за кожен вагон відповідає окремий працівник залізниці. Тож, якщо в поїзді, скажімо, 10 вагонів, то за безпеку відповідають 10 людей. Вони підказують, що потрібно зробити або куди прямувати.
— І все ж стояти посеред глушини о третій годині ночі — задоволення, прямо скажемо, сумнівне. Які емоції відчуваєш у такій ситуації — коли їдеш у поїзді, а тобі раптом кажуть: «Виходьте і стійте десь тут»?
— Щодо емоцій, то намагаюся ставитися до цього з розумінням, зважаючи на обставини й час, у який ми живемо.
— Але після стількох часу — понад рік — страх зник? Чи справа вже не стільки в страху, скільки в простому розумінні ситуації?
— Мабуть, головне вміння — зберігати самовладання, не піддаватися емоціям і залишатися розсудливим. Саме так я намагаюся до всього підходити. Розумію, що не можу на це вплинути або щось змінити, тому довелося навчитися жити в таких умовах — такий мій настрій, так я намагаюся справлятися з подібними моментами. Ситуація, звісно, ненормальна, але щоразу переносити її стає все ж трохи легше.
— Як часто такі тривоги впливають на вашу повсякденну роботу або тренування? Чи часто доводиться переривати заняття — або, скажімо, робочий процес, — щоб залишити поле?
— Розповім два випадки: один — із тренування, інший — із матчу. Наприклад, під час нещодавнього тренування зовсім низько пролітав дрон — не пам’ятаю точно модель, хоча гравці мені пояснювали, — його було чудово видно. Зрозуміло, по ньому відкрили вогонь — своєрідне «полювання на дрони». Ми спостерігали за всім цим просто з поля, все відбувалося буквально на відстані витягнутої руки. У мене навіть є відео — наші масажисти зняли, як у дрон влучають, і він вибухає. Спочатку сам дрон, потім — вибуховий заряд, який він ніс. Усі спостерігали, раділи й аплодували — тішилися тому, що така подія сталася, — але, зрозуміло, ситуація ця — ненормальна.
Що стосується другого випадку, то за час моєї роботи як виконувача обов’язків головного тренера ми провели чотири матчі. Два з них відбулися у Львові проти «Шахтаря» — там відносно безпечніше, один — домашня гра в Києві проти «Кудрівки» (мій дебют), і ще один — виїзд до Кривого Рогу на матч із «Кривбасом», усього за 70 кілометрів від лінії фронту. Зустріч із «Кривбасом» розтягнулася на три з половиною години, оскільки нам двічі доводилося йти в укриття через повітряні тривоги. Мій дебют проти «Кудрівки» теж переривався — пауза становила близько 20 хвилин. Для тренера це серйозне випробування: ніколи не знаєш, скільки триватиме тривога і як краще розпорядитися цим несподіваним простоєм.
Відтоді ми дещо навчилися і скоригували наш підхід до подібних ситуацій. Наприклад, у тому першому матчі я зайшов в укриття, дав купу вказівок, спробував зарядити команду — а попереду ще 20 хвилин очікування. Ти не маєш жодного уявлення, скільки доведеться чекати, а за ці 20 хвилин енергія команди просто вивітрюється. До того ж настанови, які отримали гравці, втрачають свою актуальність.
Був у нас і такий випадок: ми впіймали чудовий ритм, домінували над суперником, грали саме так, як хотіли, — і тут пауза. Довелося йти в укриття, а коли повернулися на поле, стало зрозуміло: ігровий тонус втрачено. Ми вели 2:0, отримали право на вкидання ауту — але м’яч не протерли, не підготували, він вислизнув, у підсумку суперник увів м’яч у гру, стався рикошет — просто вдалий для них відскок. І ось уже 2:1 у матчі, який ми повністю контролювали. Якби не ця перерва, думаю, результат для нас був би значно кращим. Натомість рахунок стає 2:1, і обстановка на полі загострюється.
Якщо поглянути на дані GPS, то вони просто рекордні: понад 120 кілометрів дистанції, чудові показники інтенсивного бігу. Але, знову ж таки, у нас було дві перерви, тому порівнювати ці показники з даними інших команд чи ліг складно: вони не стикаються з подібними умовами. Наявність двох перерв — чинник, який обов’язково потрібно враховувати.
— А як щодо вболівальників на українських стадіонах? Чи справді існує правило, згідно з яким кількість глядачів на стадіоні обмежена місткістю найближчого бомбосховища?
— Так, таке правило є. Саме цього нам бракує найбільше — присутності наших уболівальників. Утім, ми відчуваємо величезну підтримку в повсякденному житті — через повідомлення, під час особистих зустрічей на вулиці. Це лише підтверджує, наскільки великим клубом є «Динамо».
— Скільки людей допускається на ваші матчі в Києві?
— Думаю, приблизно від 1000 до 1500 осіб.
— Виходить, недавній матч проти «Шахтаря» у Львові, на якому були присутні понад 4000 глядачів, — це абсолютний рекорд відвідуваності в Україні на цей момент?
— Думаю, це окремий випадок, і вдаватися в подробиці я не хочу. Утім, одного разу ми грали півфінал Кубка України в Тернополі, де були присутні 13 000 глядачів — не знаю, скільки там бомбосховищ і якими були конкретні умови.
Що стосується нас, то, коли я слухаю розповіді хлопців, які виступали тут до війни, або дивлюся старі матчі й відеозаписи за участю «Динамо», то розумію, яку неймовірну атмосферу створювали вболівальники — як на НСК «Олімпійський», так і на нашому рідному стадіоні імені Лобановського.
Мені хотілося б одного разу самому через це пройти, адже я чув про це багато хорошого. У нас є гравці, які виступають за клуб уже багато років — наприклад, Буяльський, Шапаренко і той самий Кендзьора. Їм довелося це пережити, і я був би радий колись опинитися в подібній ситуації.
— У «Динамо» багато українських футболістів, і всі ми знаємо, яка зараз ситуація в їхній країні. Багато їхніх рідних або воюють, або зазнають втрат, або стикаються з тяжкими реаліями війни. Чи доводиться вам, як тренеру, вникати в особисте життя гравців, щоб розуміти, через що проходить кожен із них, і відповідно реагувати — наприклад, якщо футболіст починає гірше тренуватися, дізнавшись, що його близька людина на фронті потрапила в біду?
— Безумовно. У команді чимало таких випадків. Не хочу вдаватися в подробиці — це приватні справи, і обговорювати їх публічно було б недоречно, — але в багатьох наших гравців є близькі, яких ця ситуація зачепила безпосередньо. Це ненормально і зовсім нелегко, але, як ви слушно зауважили, потрібно знати, як на все це реагувати.
Є також чимало історій про сім’ї наших гравців, які залишилися вдома — можливо, навіть по той бік лінії фронту, тому що, скажімо, бабуся чи дідусь відмовляються виїжджати. Вони просто прив’язані до своєї оселі. Це по-справжньому складні питання, які змушують замислитися і поглянути на футбол під іншим кутом. Футбол — це одне, але є речі, які значать набагато більше — найважливіші речі в житті. Іноді до таких ситуацій потрібно підходити з величезним співчуттям і розумінням.
Раніше я з подібним не стикався, але, ставши тренером, опинився перед лицем таких обставин. Це глибоко змінило мене і мій підхід до роботи з командою, адже тут потрібен зовсім інший спосіб реагування.
«Побував у Чорнобилі та Межигір’ї»
— Чи здивувало вас щось в українцях за час цієї війни?
— Не можу сказати, що щось стало для мене якимось величезним потрясінням, але дещо все ж здивувало. У нас на батьківщині люди схильні до певної стриманості, воліють триматися осторонь. Тут же все з точністю до навпаки: відчувається величезна відкритість і щира доброта.
У мене не було жодного негативного досвіду — всі, кого я тут зустрів, просто чудові люди. Вони добрі, чуйні й працьовиті. Мені тут по-справжньому комфортно, і я стикаюся виключно з хорошим. Це безумовно змінило моє сприйняття українців, хоча, з іншого боку, я бачу, що в багатьох речах вони дуже схожі на нас. Можливо, саме тому мені так легко тут жити.
— І останнє запитання про повсякденне життя в Україні. Як ви проводите час у місті?
— Знаєте, я така людина, якій подобається занурюватися глибше й пізнавати місця, де я перебуваю. Навіть у відпустці: можу пів дня провести біля басейну, а потім беру рюкзак — і вирушаю досліджувати регіон. Приблизно так само було і тут, у Києві, протягом останніх 14 місяців.
У кожен вільний день, за будь-якої можливості, я намагався вивчати місто. Наприклад, побував у Чорнобилі, Межигір’ї, де розташований так званий «Музей корупції». Я побачив усе місто — мабуть, міг би навіть проводити екскурсії, наприклад, Києво-Печерською лаврою або Андріївським узвозом. Тут так багато чудових місць!
Київ — це прекрасне місто, просякнуте історією. Раніше мені часто доводилося їздити на метро й громадському транспорті — транспортне сполучення тут чудове: можна дістатися куди завгодно, все поруч. Чимось нагадує Лондон: виходиш із метро — і одразу опиняєшся в самому серці міста.
Зараз через свої нові обов’язки я зовсім не маю на це часу, але той досвід допоміг мені краще зрозуміти місцевих жителів і особливості тутешнього життя. Звісно, нинішня ситуація — далеко не нормальна й не природна, але, як я вже казав, за бажання до неї можна пристосуватися. Головне — завжди пам’ятати про необхідність бути обережним, дотримуватися всіх правил безпеки й стежити за обстановкою: чи лунає сигнал повітряної тривоги, який рівень загрози і так далі. Наприклад, місяці три-чотири тому я був у магазині, коли ввімкнулася сирена повітряної тривоги. Невдовзі гучним зв’язком оголосили, що хвилюватися не варто: можна спокійно продовжувати покупки, оскільки магазин розташований у підвальному приміщенні й слугує укриттям. Тож панікувати не було через що.
— Чи вдалося вам за цей час опанувати українську мову настільки, щоб розуміти оголошення чи іншу інформацію в громадських місцях?
— Якщо говорять повільно — я справляюся, а якщо швидко — то поки що ще вчуся.
— Мені запам’ятався один момент, коли вас представляли як нового наставника «Динамо»: ви сказали українською, що не хочете «спотворювати» таку красиву мову, тому перейдете на англійську.
— Українська мова досить схожа на польську, багато слів дуже близькі. Я вчуся — займаюся з самого початку перебування тут, зараз у мене уроки раз на тиждень. У повсякденній роботі я чудово знаходжу спільну мову з багатьма гравцями, які не говорять англійською.
Однак, що стосується публічних виступів, — із поваги до країни, в якій я працюю, — я волію не говорити мовою, доки не опаную її на достатньо хорошому рівні. При цьому я справді хочу вчитися. Мене завжди засмучувало, коли польські тренери, пропрацювавши багато років за кордоном, насилу могли зв’язати бодай пару слів. Тож із поваги до місця, де я перебуваю, я твердо маю намір удосконалювати свою українську.
— А поїздка до Чорнобиля справила на вас сильне враження?
— Воістину неймовірне.
— Чи справді виникає відчуття, що ви перенеслися в інший світ — на іншу планету?
— Вражає, як за 40 років природа взяла своє — як вона все поглинула й зрівняла із землею. Ви потрапляєте в місце, де чути спів птахів. Ви перебуваєте, по суті, у місті — місті, яке простояло 40 років, але воно перетворилося, можна сказати, на «місто-ліс». І при цьому там можна зустріти лосів, диких коней, побачити рибу в річці... Це ніби величезний, первозданний світ. Первозданний світ — 40 років тут нічого не відбувалося, і природа просто взяла все у свої руки, відновивши природний порядок речей.
Без жодного втручання людини природа все збалансувала й установила свої закони.
«Дуже задоволений своїм тренерським штабом. Сподіваюся, з часом ми зможемо його розширити»
— Чого вам, як наставнику київського «Динамо», зараз бракує?
— Будучи помічником головного тренера, ви можете сидіти в роздягальні, обговорювати будь-які теми, сміятися і жартувати разом із футболістами, ви почуваєтеся в цій обстановці природно, та й гравці сприймають вас саме так.
У ролі ж головного тренера ставлення до вас стає зовсім іншим, і діяти доводиться інакше. Тепер саме ви ухвалюєте рішення й несете за них відповідальність, що неминуче змінює динаміку стосунків. У «Динамо» ситуація в роздягальні унікальна: адже ще нещодавно ви були помічником — і команда сприймала вас саме в цій якості. У вас уже склалися певні зв’язки з гравцями, а потім — раптовий перехід на посаду головного тренера.
Не можна просто взяти й миттєво «перемкнутися» — змінити спортивний костюм на діловий і почати поводитися зовсім інакше. У моєму випадку це виглядало б неприродно. Мабуть, перше, що я сказав гравцям, очоливши команду, — це те, що в нас склалися чудові професійні стосунки, і я хочу, щоб вони залишалися такими самими.
Багато гравців досі називають мене на ім’я — так уже склалося, і в мене немає з цим жодних проблем. З іншого боку, коли настає час працювати — отже, час працювати, і всім відомо, що я твердий у питаннях дотримання певних стандартів. Я послідовний і дотримуватимуся цієї лінії — до цього, по суті, варто звикнути.
Саме це я сказав на самому початку. Навіть якщо взяти звертання на ім’я — пам’ятаю, коли я працював у «Леху», шведські гравці почали називати мене на ім’я, через що в нас навіть виник невеликий конфлікт. Мені здавалося, що правильно називати мене «тренере» і так далі. Але потім я зрозумів, що в інших клубах культурні норми інші, і тепер мене це зовсім не турбує.
— Що не вийшло в головного тренера Ігоря Костюка і чому в клубі вирішили провести перестановки?
— Ми переходимо до порівняння тренерів. Мій особистий принцип такий: якщо я був причетний до якоїсь справи як асистент, я не говоритиму про це й не обговорюватиму це публічно.
Я був частиною того тренерського штабу. У мене були хороші стосунки з тренером Костюком. Я поважаю його — і як тренера, і як людину, — тому мені, його колишньому помічникові, було б недоречно давати йому публічну оцінку. Було б неправильно з мого боку міркувати про те, що в нього вийшло, а що — ні. Уся ця позиція «всезнайка» — у мене немає жодного бажання в подібному брати участь. Це суперечить моїм етичним принципам, тому на це запитання я відповідати не буду.
— Чи виник у вас внутрішній конфлікт, коли вам запропонували посаду головного тренера в «Динамо», і як на це відреагував Костюк?
— Певною мірою це було нав’язано мені: суть полягала в тому, що якщо я хочу продовжувати працювати, то маю взяти на себе обов’язки головного тренера.
Щодо того, як усе сталося, то після матчу з «Поліссям» я сидів на лаві запасних з одним із помічників, ми обговорювали гру, все ще перебуваючи під емоціями від неї. У цей момент підійшов представник клубу і сказав: «Ви готуєте команду до матчу в п’ятницю».
Я був приголомшений — спробував зберегти спокій, вирішивши, що це просто емоції моменту, — але він наполіг: «Ви маєте підготувати команду до п’ятниці, таке рішення президента клубу». Я увійшов до роздягальні, де тренер уже готувався звернутися до команди.
У своїй промові тренер повідомив гравцям, що його відсторонили від посади і що тепер керуватиму командою я. Усе сталося дуже швидко. Дорогою з Житомира до Києва мені довелося почати діяти.
Потрібно було зробити кілька дзвінків і зрозуміти, як усе буде влаштовано далі. Попереду на нас чекав черговий матч, тож гаяти час було не можна. А цього часу залишалося зовсім мало. Роздумувати було ніколи — потрібно було якомога швидше адаптуватися до ситуації.
— Чи отримали ви якісь конкретні завдання з боку керівництва «Динамо»?
— Мені сказали поки що зосередитися лише на майбутньому матчі. На цей момент очікується лише те, що я візьмуся до роботи, а за процесом спостерігатимуть — ось на цьому я й зосередився. У вас є чотири дні і суперник, до якого потрібно готуватися. Це дуже мало часу, щоб устигнути зробити багато, тому довелося зосередитися на найважливішому.
За такий термін революції не здійсниш. І все ж, думаю, ми вичавили з цих чотирьох днів максимум. На тому етапі в мене ще навіть не було свого тренерського штабу — хлопці приєдналися трохи пізніше. Перші дні видалися по-справжньому напруженими: усе відбувалося в шаленому темпі, спати майже не вдавалося.
— Оскільки ваш штаб прибув до Києва і почав роботу в «Динамо», чи можна поступово прибрати приставку «в. о.» з вашої посади?
— Це питання не до мене. Що стосується моїх помічників, то я дуже задоволений — якість нашої роботи помітно зросла. Зараз у мене три помічники. Якщо я залишуся тут на довший термін, думаю, ми зможемо ще більше розширити штаб.
Можливо, його і справді варто збільшити, адже я знаю, який вигляд мають тренерські штаби в інших клубах. Під час нашого першого матчу проти «Шахтаря» один із моїх помічників — який тоді ще не встиг до нас приєднатися — сидів на трибуні, а поруч із ним розташувалися п’ять аналітиків «Шахтаря» — п’ятеро турецьких фахівців, — і всі вони займалися аналізом гри. Це наочно показує, яким має бути масштаб роботи. Сподіваюся, з часом ми теж зможемо розширити свій штаб. А поки — лише ці троє хлопців.
— Чи було складно переконати їх прийняти пропозицію про роботу в «Динамо»?
— Було непросто. Зрозуміло, у всіх виникали запитання. З огляду на нинішню ситуацію, довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати їх і навести всі необхідні аргументи. Я спілкувався й з іншими кандидатами.
Деякі з осторогою поставилися до обстановки і вирішили відмовитися від цього виклику. У мене було багато подібних розмов — просто щоб підстрахуватися: якби не спрацював «план А», був би готовий «план Б». Але в підсумку нам вдалося зібрати чудовий тренерський штаб — до того ж дуже різноплановий. У нас є фахівці різного профілю: колишній гравець високого рівня Даніель Войташ, який попрацював у найрізноманітніших умовах — зокрема в збірній Польщі та «Легії» — і бачив усяке в роздягальнях. А ще Артур Ренковський — дуже перспективна молода людина, сповнена ентузіазму та енергії. Поки що штаб працює злагоджено, і я сподіваюся в майбутньому ще більше його розширити.
— Чи надходили від керівництва «Динамо» якісь сигнали про те, коли буде ухвалено остаточне рішення щодо вашого майбутнього?
— Знаєте, я особливо не зациклююся на цьому — роботи й так надто багато. Графік настільки щільний, що навіть ніколи про це думати. Зараз я повністю зосереджений на поточних завданнях. У п’ятницю в нас тести на фізичну готовність, потім товариський матч, а після цього — київське дербі проти «Оболоні». Це для мене зараз найголовніше. Думаю, час для всього іншого ще настане. Поки що ж я цілковито віддаюся роботі. Вона приносить мені величезне задоволення — тут багато адреналіну й енергії, — тому я хочу спрямовувати цю енергію саме в таке русло.
«У київському Динамо» друге місце — це просто перший серед тих, хто програв»
— Як би ви оцінили свою роботу на посаді наставника київського «Динамо» за останні кілька тижнів? Візьмемо, наприклад, два матчі проти донецького «Шахтаря»: перший склався невдало — поразка 0:3, а ось другий завершився внічию, 0:0.
— Перший матч не можна назвати повним провалом — принаймні, якщо говорити про саму гру. Попри незадовільний результат, наш загальний виступ і обраний підхід виглядали цілком гідно.
Судіть самі: вже на 30-й хвилині ми залишилися вдесятьох проти суперника, здатного домінувати в матчах із такими командами, як «Інтер» чи «Спортінг», — суперника, який передусім чудово працює з м’ячем. І ось ми, у меншості, змушені були глибоко оборонятися. Зрозуміло, це було непросто.
У підсумку маємо те, що маємо: довгий час ми поступалися 0:1 після доволі безглуздого гола. А ближче до кінця матчу, коли ми почали ризикувати, пропустили ще два м’ячі. Але, на мій погляд, сама гра в нашому виконанні була якісною. Цей матч допоміг нам зміцнити командний дух і згуртованість, а також відточити оборонні дії.
У кожній із чотирьох проведених зустрічей ми використовували різні тактичні підходи — експериментували з різними ідеями в пошуках оптимальних рішень. Думаю, у майбутніх матчах наша гра знову матиме дещо інший вигляд. Ми все ще перебуваємо в процесі побудови ігрової моделі, у процесі роботи здобуваємо цінний досвід, який хочемо використати максимально ефективно. Не можна просто прийти з готовою моделлю й очікувати, що все відразу запрацює ідеально.
Розумієте, у нас багато висококласних гравців, і наша мета — використати їхній потенціал на максимум, задіяти їхні сильні сторони так, щоб вони приносили найбільшу користь усій команді. Саме тому ми часто вносимо зміни й пробуємо нові ідеї. Гадаю, саме в цьому напрямі ми й рухатимемося.
— Чи існує величезний розрив між «Шахтарем» і «Динамо» у плані фінансових можливостей і загальних ресурсів?
— Сподіваюся, за пів року ситуація зміниться. Річ же не лише в кількості працівників: два-три аналітики можуть працювати настільки ефективно, що п’ятеро й не знадобляться. Утім, обсяг роботи такий, що команда аналітиків усе ж потрібна. Але якщо поглянути під іншим кутом — візьмімо склад «Шахтаря», який ми бачимо в Лізі чемпіонів: вони постійно запрошують бразильських гравців, платять їм солідні зарплати й витрачають величезні суми на трансфери.
У фінансовому, економічному й організаційному плані — за своїми масштабами — вони залишаються недосяжними для будь-якого іншого клубу в Україні. Якщо нам вдасться обіграти їх на полі, це стане серйозним досягненням. І ми зробимо все, що в наших силах, щоб це сталося. У них є свої переваги, тому нам потрібно знайти свої — в інших аспектах — і компенсувати різницю іншими способами. І в нас є план, як це зробити.
Я дивлюся на ситуацію інакше. Як я вже сказав, я зосереджений на своїй команді. Вірю, що нам це до снаги. Якщо все складеться — а без частки везіння, звісно, не обійтися, — і якщо все працюватиме на найвищому рівні, то, певен, ми будемо здатні конкурувати і навіть перемагати такі команди, як «Шахтар». Мені довелося відчути, що означають українські дербі і як вони воскрешають у пам’яті історичні моменти. Дуже сподіваюся, що ми зможемо вписати свій розділ в історію цих протистоянь.
— Чи можна взагалі пояснити вболівальникам «Динамо», що перемога в чемпіонаті України — можливо, не головна мета на конкретний сезон? Чи це обов’язкова вимога?
— Коли починаєш сезон у київському «Динамо», ти просто зобов’язаний боротися за чемпіонський титул. Я вже говорив про це на пресконференції: це не та команда, на автобусі якої може бути написано «друге місце». Я бачив такі клуби: приїжджаєш на виїзд, а там усі налаштовані лише на те, щоб посісти друге місце. Але тут друге місце — це просто «перший серед тих, хто програв». Тут значення має лише перше місце.
Є «Шахтар», є дуже сильне житомирське «Полісся», яке показує по-справжньому привабливий футбол — під керівництвом тренера Руслана Ротаня, який свого часу був ще й видатним гравцем. Є й інші команди, наприклад, із Харкова чи Черкас. Ліга стає дедалі цікавішою. Але якщо ми не посядемо перше місце, повірте, ніхто цьому не зрадіє.
— Як ви вважаєте, чи переживаєте ви зараз період найбільшого визнання за всю свою кар’єру?
— Знаєте, чесно кажучи, у мене просто немає часу про це думати. Зізнаюся, мені є над чим попрацювати над собою: навіть коли ми виграємо матч, я вже дорогою додому думаю про те, що буде далі. Замість того, щоб зупинитися, порадіти моменту, відсвяткувати успіх — мої думки вже десь в іншому місці...
Я настільки поглинений тим, що відбувається зараз, що хочу вичавити максимум із кожної миті. Хочу залишатися тут якомога довше й досягти серйозного результату з цією командою. Саме на це спрямовані всі мої думки й енергія.
— Ще у 2019 році я читав ваше інтерв’ю — тоді ви були помічником Марека Папшуна в «Ракуві». І ви сказали, що у вас підготовлено понад 140 різних варіантів розіграшу стандартних положень. А скільки їх зараз?
— Ну ви й «скелети з шафи» дістаєте! (Сміється). На цей момент у моїй команді я вже не відповідаю за ці аспекти. З часом усе змінюється і розвивається. Не можна застати суперника зненацька тактикою зразка 2019 року.
Тепер я працюю зовсім інакше. Багато що для мене змінилося — навіть у тому, що стосується стандартних положень. Звісно, варіантів могло б бути й більше, але це не найголовніше.
Переклад і стилістична адаптація — Dynamo.kiev.ua, при використанні матеріалу (як повністю, так і частково) гіперпосилання обов’язкове!
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
