Писати коментарі
і повідомлення, а також вести блог
Ставити прогнози
та вигравати
Бути членом
фан-зони
Декілька слів про суботню гру.
Подякуємо гравцям за ці валідольні три бали в турнірній таблиці, за те що зуміли перемогти, Вип'ємо й випили за це, але ж....
Ребров, як учень Любановського ( не хоче Андрій Бортнік "учень", хай буде наступник, спадкоємець і т.д.), зіграв так як вчив Метр.
Атаки, атаки, вихор атак, забитий гол і можна перепочити.
Нічого не хочу писати про вчорашню гру, тому що той, хто захоче прочитати щось нове про цю ганьбу, то знайде, де читати і кого читати.
Але гляньте на це фото (вибачте за якість), на сумні обличя генерального директора і тіньового президента клубу і визначіться, чи може Динамо розвиватися, а не не деградючи стагнувати і чи уособлюють ці "менеджери" наші сподівання.
Декілька слів про молоду команду Динамо.
Спочатку давайте розберемось в тому, що таке молода команда.
Почнемо з середнім віком стартових складів Динамо у всіх п’яти іграх цього чемпіонату з:
- Минаєм – 27,2 років,
- Оболонню – 26,8 років;
- Чорноморцем – 25,1 рік;
- Ворсклою – 26,4 років;
- ЛНЗ – 26,5 років;
- Олександрією – 26,5 років.
Як там в Черчилля: «Хто в молодості не був радикалом - у того немає серця, хто в зрілості не став консерватором - у того немає розуму»? Здається так, хоч ніхто й ніколи не чув від нащадка герцога Мальборо цю фразу.
До чого я?
В дитинстві і юності, та й в молодості, я кипів від кожного виграшу Динамо, від двох балів в турнірну таблицю.
Цей матч треба забути від слова «геть» або, навпаки, його потрібно крутити кожній сільській відеотеці, щоб продемонструвати всім рівень нашого футболу й постаратись забути мрії про звитяги наших футболістів. Бо їх не буде. Бо ми середня сіра команда середнього сірого класу, яка може перемагати лише за рахунок організації гри.
Чесне слово, я надіявся на прохід Динамо через стамбульський Бешикташ, з яким ми до цього літа зустрічались 10 разів, при цьому шість разів вигравали і лише двічі програли (в 2002 і 2011 роках). Та діло, навіть, не в статистиці. Суть в тому, що дивитись гру минулого четверга в Бухаресті без захоплення міг лише упоротий ненависник Динамо.
Чому Динамо? Чому? Чому нині через цю недолугу команду, яка грає в футбол, як папуас на скрипці, не можу заснути, нерви скручуються в дрихлявий канат, лаюсь до нескінченості з друзями, а дружина десь ховає залишок Джеймісона.
Боже мій, а й справді - чому? Чому не Шахтар, чому не Дніпро, не Зоря, не Чорноморець з Карпатами, а це улюблене до нестями Динамо, яке останні 20 років не додає енергії життя, а висмоктує її як вампір.
На мою думку, Динамо вчора зіграло свою кращу гру в цьому сезоні. Навіть ігри з Минаєм та страшними пивоварами, коли кияни забивали в ворота суперників по 4 м’ячі та переможна гра з Арісом, не були такими справними, як вчорашня. Динамо грало.... Саме "грало", а не билось за перемогу.
Динамо нарешті показало, що вміє працювати з позиції сили, грати цікаво, що не боїться суперника, що вщент по гвинтикам вміє розбирати автобуси і тролейбуси посереднього, але поважного суперника.
Післязавтра - День Незалежності і післязавтра ж кияни грають з турками за вихід в груповий турнір Ліги Конференції…
Так, події незрівнянні, події не те що рядом не стоять, вони знаходяться в різних галактиках. Але чесне слово, для вболівальника дуже хочеться, щоб кияни нарешті зробили дарунок як собі, так і своїй державі, що носить горду і славетну назву – Україна.
«Чудес на світі не буває», - вчив мене в середині 70-их, ще молодого конструктора, практично молокососа від гідравліки, головний конструктор заводу, зубр із зубрів, Володимир Павлович Григор’єв, коли насос, який так довго вибрикувався, так довго не хотів виходити на розрахункові параметри, раптово запрацював і запрацював не то що на місячну премію, а на всю державну, а то й на Нобеля (мрії… мрії…).
