Колишній півзахисник «Дніпра», «Динамо» та збірної України Сергій Коновалов розповів про роботу з Павловим і Лобановським, бурхливий футбол 90-х і перемогу в Кубку азіатських чемпіонів.
Сергій Коновалов (фото: О.Васильєва)«Тішить те, що чемпіонат України все-таки грає»
— Сергію Борисовичу, як справи? Чим займаєтеся?
— Справи, в принципі, як і у всіх у нашій країні, не найкращі. Особливо радісні моменти немає. Хоча життя до людей, як бачите, потихеньку повертається, втім, як і футбол у нашій країні. На даний момент я працюю з аматорським колективом «Партизан» (Кодра). Ми подали заявку на участь у чемпіонаті Київської області. Раніше в цьому турнірі було кілька ліг: найвища, перша. Враховуючи нинішню ситуацію в країні, багато команд взяли паузу, заявок не подавали. Наразі вийшло 12 команд.
— Першого березня у вас був ювілей— 50 років...
— Планував відзначати. Вже про все домовився, але після 24 лютого ні про який ювілей не могло йти мови. Роки, звичайно, летять, але в душі почуваюся не на 50, а набагато молодший.
— Що, на вашу думку, чекає український футбол в умовах війни з Росією та економічної ситуації в країні?
— Тішить те, що чемпіонат України таки буде. Головне, щоб було забезпечено безпеку учасникам. Зробити це буде нелегко. Так і футболістів чекають серйозні випробування. Гравці налаштувалися, ведуть на поле боротьбу, і раптом — сигнал повітряної тривоги, їх ведуть з поля. Далі все: гравець охолонув, втратив концентрацію. Ті, хто грав у футбол, мене зрозуміють.
Тому не варто мати ілюзій, що ми побачимо щось цікаве. Ну і потім, уболівальників на стадіонах немає, вони на футбол не можуть потрапити. Щодо якості гри, гадаю, всі бачили матчі наших команд у європейських турнірах.
Щодо обласної першості, то вона обіцяє бути цікавою. Деякі ігри вболівальники можуть відвідувати, десь у передмісті, в селах. У цьому плані обласний чемпіонат виграє. Зараз багато футболістів залишилися без команд, тому вони поповнюють аматорські колективи. У мене ось тренувалося по 26 гравців, хлопці представляють різні регіони нашої країни.
— Що скажете про виступ збірної України?
— На мій погляд, Петраков — молодець, як і всі хлопці, що входять до складу збірної. Те, що сталося в нашій країні, їх згуртувало. У принципі, вони зробили все, що могли. Так, вони «потрапили» Уельсу, але за ця поразка їм не повинна бути соромно.
— Як колишній гравець збірної, ви теж потрапляли в ситуацію, коли команді не вистачило трохи щоб потрапити до фіналу Євро-2000?
— У 1999-му ситуація була зовсім інша. Ми вийшли з групи, видобувши нічию в драматичному матчі з Росією, і потрапили на Словенію. Вважали, що з усіх можливих суперників, нам дістався найслабший (у стикових матчах, крім Словенії суперниками нашої збірної могли стати: Англія, Данія, Туреччина, Ірландія, Шотландія, Ізраїль, — прим. ред.)
Недооцінка суперника зіграла свою роль. Плюс ще низка факторів. Десь тренерський прорахунок. У Словенії ми не повинні були так грати, як грали. А вдома до чого ми готувались? Пішов сніг. Так був прогноз, що він може піти. Довго шукали червоного м’яча. Поле було не ідеальним, але умови були рівними для двох команд. Забили довгоочікуваний гол, але тут же пропустили. Тож у цій невдачі ми самі винні.
«Для мене „Дніпро“ — рідна команда»
— Ви — полтавець, який відбувся в «Дніпрі». Як пробилися в основу команди?
— Я вдячний долі, за те, що опинився в «Дніпрі». Для мене це рідна команда. Тут я відбувся як гравець. У 18 років дебютував у чемпіонаті СРСР. Починаючи з 1990 року, був в обоймі, трохи пізніше став гравцем основи. Це при тому, що конкуренція в «Дніпрі» в ті роки була, будь здоровий. Багато чого навчився у старших за віком партнерів. Це і ставлення до колективу, до самого себе, так і до гри, і результату. Нині все це передаю молодому поколінню.
— Хто в «Дніпрі» спочатку здався вам найяскравішою і колоритною персоною?
— Так я практично на всіх дивився, відкривши рота. Ще вчора тільки мріяв тренуватися і грати поряд з такими майстрами, а тут якось швидко все сталося. Зрозуміло, що молодому не завжди буває солодко і комфортно в такій компанії. Мало що не так, ти завжди винен. Просто все це треба сприймати нормально.
— Хто для вас був головним авторитетом у команді?
— Вадим Тищенко (замислився), Сергій Краковський, Володимир Багмут. Та багатьох хлопців із тієї команди можу назвати. А ще своїх ровесників — Сергія Мамчура, Женьку Похлєбаєва. Хлопців трохи старших — Андрія Юдіна, Володю Геращенка та Андрія Сидельникова.
— Ви прийшли в «Дніпро» до Євгена Кучеревського. Яким він вам здався?
— Звичайно, мені пощастило грати під керівництвом такого класного тренера і чудову людину. Пам’ятаю, що він багато жартував, щось підказував. Взагалі, Мефодьич відіграв величезну роль у моєму становленні як гравця «основи» «Дніпра».
«Я втік швидше за Роберто Карлоса»
— Цитата з одного вашого інтерв’ю: «За рекомендацією Кучеревського я потрапив до молодіжної збірної СРСР, яка готувалася до чемпіонату світу в Португалії».
— Мені було відомо, що Кучеревському дзвонив Геннадій Костильов, який працює з молодіжною збірною, і розпитував про мене. Мефодьич тоді сказав, що я дозрів для збірної і можу їй допомогти. В результаті, я поїхав з командою на чемпіонат світу серед юнаків.
— Ви адже за підсумком вибороли бронзові медалі?
— Могли претендувати на більше. Ми, адже бразильців, з якими грали в півфіналі, добре вивчили. Дивилися всі їхні ігри. Була впевненість, що пройдемо їх. Напевно, десь недооцінили цю команду. Після матчу за третє місце всі чотири команди переїхали до Лісабону (матч за бронзові медалі грав у Порту — 1:1, у серії пенальті — 5:4, — прим. ред.). Подивилися фінал, потім було нагородження, спільний бенкет. Щербакову вручили «золоту бутсу» (найкращий бомбардир чемпіонату з 5 голами — ред.).
— У тій збірній Бразилії грав Роберто Карлос. З ним перетиналися на фланзі?
— А що Роберто Карлос? Гарний футболіст грав лівого захисника. Я в атакі діяв у парі з Сергієм Щербаковим. Ми постійно мінялися флангами. Звичайно, з Карлосом були у нас єдиноборства, але я скоро йому не поступався. Біг, мабуть, швидше, ніж він.
— Розкажіть про матч з Єгиптом. Що сталося з вашими воротарями?
— Це була наша перша гра. На розминці, хтось із наших гравців з близької відстані зарядив м’ячем у Помазуна і зламав йому палець. На гру вийшов другий воротар Новосадов, який хвилин за 15-20 до фінального свистка отримав травму. Довелося в ворота стати нашому капітанові і моєму партнерові по Дніпру — Сергію Мамчуру. Рахунок був слизьким 1:0. Щербаков забив із моєї передачі. Були моменти, коли Мамчуру треба було впасти десь, зафіксувати м’яч. Загалом, вистояли.
— Правда, що австралійці виявилися компанійськими хлопцями, і після матчу за третє місце ви з ними міцно випивали?
— Для нас чемпіонат світу закінчився, і ми скажемо так відпочивали. Взяли пива, вина. Більш міцних напоїв не було. Сиділи всю ніч — душевно. З австралійців були їх капітан — Пол Окон і воротар Марк Босніч.
З Боснічем я вже був знайомий. За півроку до чемпіонату був турнір у Швейцарії для клубних команд, він уже був у складі «Манчестер Юнайтед». А наша збірна тоді брала участь у турнірі під вивіскою московського Спартака. Ми грали з Манчестером у фіналі і обіграли їх. Пам’ятаю, Босніч мені сказав: «На турнірі ми тільки й говорили про той, який у Союзі сильний Спартак, а виявляється, це збірна проти нас грала».
Потім вранці португальці готувалися до фіналу, і ми спостерігали з балкончика, як займалися Фігу, Руй Кошта, Жоау Пінту, Шав’єр. Ми адже бразильцям програли, тому вболівали за Португалію. В результаті вони стали чемпіонами світу.
— Але один із ваших партнерів по тій збірній розповідав, що австралійці таки принесли з собою пляшечку віскі...
— Я цього не пам’ятаю. Пам’ятаю холодильник із напоями, який був на першому поверсі готелю, хтось із хлопців до нас у номер притягнув (два Сергія — Мамчур і Мандреко — висмикнули апарат із розетки і притягнули в номер 5:4, прим. ред.). Ми його розкрили.
— Скільки правди в тому, що по шляху в Португалію в літаку ви розбили кубок з коньяком, призначеним у подарунок на п’ятдесятиріччя В’ячеславу Колоскову?
— (Задумався). Адже 30 років минуло. Згадав, що щось таке було. У нас одним із тренерів був тоді Едуард Маркаров і ще два гравці Арарату. Звичайно, везли коньяк, але там просто стався нещасний випадок. По-моєму, при зльоті літака, хтось із хлопців цей кубок впустив (в Кубку було приблизно 8 літрів елітного вірменського коньяку, — прим. ред.)
«Про гроші я дізнався вже після гри з «Пахтакором»
— Повернемося до «Дніпра». Ви встигли пограти в Союзному чемпіонаті. Про свій дебют за «Дніпро», ви вже багато разів розповідали. Давайте поговоримо про ваш перший забитий м’яч?
— Це було у грі на Кубок проти ЦСКА. «Дніпро» крупно програв перший матч у Москві, в Манежі — 1:4. У ЦСКА тоді була дуже сильна команда, тому гра у відповідь, стала формальністю.
Я вперше вийшов на полі у стартовому складі, і вже на 4-й хвилині забив у ворота Михайла Єрьоміна (армійці виграли тоді Кубок СРСР, а наступного дня після фіналу Михайло Єрьомін розбився в автокатастрофі, прим. ред.).
Так сталося, що це був мій перший і останній гол за «Дніпро» під час Союзу.
— Вас поставили на ставку інструктора зі спорту «Південмашу». Скільки вам платили?
— Тоді у всіх, хто був у дублі «Дніпра», у трудовій книжці такий запис був. Скільки платили? Спочатку була ставка — 90 рублів, потім — 180 і нарешті — 350.
— До?недавнього часу дербі «Дніпро» — «Металіст» вважалося найкрутішим у чемпіонаті України. Є думка, що ставлення команд зіпсувалося на фініші Союзного чемпіонату 1991 року. Начебто «Дніпро» здав матч «Пахтакору». Ви грали з узбеками і напевно пам’ятаєте масу деталей того матчу.
— Перед останнім туром у «Металіста» і «Пахтакора» було порівну очок. Ми вже ні на що не претендували. Нам потрібно було зіграти внічию, щоб Металіст, вигравши свою гру, міг залишитися у Вищій лізі. Ми програли вдома — 1:3, і «Металіст» мав вилетіти. Але на наступний рік чемпіонату Союзу вже не було. Тож «Дніпро» та «Металіст» стартували у Вищій лізі чемпіонату України.
— А ви знали про гроші, які напередодні гри привіз «Металіст» як преміальні для «Дніпра»?
— До гри я про гроші не знав. Я бо в команді був наймолодшим, а про гроші, напевно, знав лише обмежене коло людей.
Я вийшов на полі після перерви, ми програвали 0:1, і ніяк не міг зрозуміти, чому я в хорошій позиції, а мені ніхто не віддає пас. Вже після гри, коли на банкет з нагоди закінчення чемпіонату прийшли два гравці «Пахтакора» — П’ятницький і Шкирин, все стало ясно (у цій грі обидва забили по м’ячу в ворота «Дніпра», останній свого часу пограв за дніпропетровський клуб, прим. ред.).
— Пас вам партнери не віддавали, бо «Пахтакор» привіз більше, ніж «Металіст»?
— Цього я не знаю. Я тоді був зовсім молодий пацан. Мене в такі справи не присвячували. Я відпрацював на полі — і все.
«Договірні матчі в нашому чемпіонаті — спадщина Союзу»
— У березні цього року виповнилося 30 років з моменту першого незалежного чемпіонату України. Ви були учасником перших ігор. Що розповісте про той час?
— Ми тоді не розуміли, що буде. Команда була на зборах, там ми дізналися, що буде незалежний чемпіонат України. Ніхто тоді не знав, яким буде його формат. До чого готуватися. Потім склали список учасників. До п’яти команд, які представляли Україну у Вищій лізі Союзного чемпіонату, додалися клуби першої ліги — «Таврія», «Зоря» та «Карпати». Решту учасників добирали за рейтингом.
Ну що нам, футболістам, було робити? Вибору особливого у нас не було. Хто старший природно хотіли швидше виїхати, хоча би в Ізраїль. Було незрозуміло, що буде з грошима. У країні ввели якісь купони. Усі розуміли тоді, що це крах. Не буде футболу.
Не приховуватиму, в 1992 я теж хотів поїхати. Була така нагода. Тоді покійний Іван Вишневський приїжджав до Дніпра з людьми, які представляли турецький клуб «Сар’єр» (Стамбул). Вони дивилися Тищенку, і вийшло, що звернули увагу на мене. Влітку була серйозна розмова, але потім якось все зам’ялося.
— Найнезвичайніший епізод, що стався під час вашого перебування в «Дніпрі»?
—Тих було дуже багато. Так одразу можу згадати епізод, коли в нашу роздягальню вболівальники ломилися. Їх намагалися зупинити, говорили, зачекайте у нас збори. Там навіть Павлов не витримав, завівся. Вони, на емоціях випили, хотіли привітати нас. А у нас якраз була серйозна розмова.
— Як вважаєте, договірні матчі в наш чемпіонат перейшли з Союзу?
— Звичайно, це спадщина Союзу. Все пішло звідти. Усі ці прорахунки, кому що треба. Ти мені я тобі. Одне можу сказати, нам тоді у «Дніпрі» все це було нецікаво. Ми були впевнені в собі. Нам просто хотілося виходити на поле і обігравати суперника. Заробляти преміальні.
«Шахтарю» забивав у кожному матчі»
— Два ваших м’ячі, забиті «Шахтарю» в матчі за третє місце, принесли «Дніпру» бронзові медалі першого чемпіонату. Вважали себе героєм?
— Та ні. Забити ті голови мені допомогли партнери. Там Вадик Тищенко мені перший пас віддав, другий — Андрюха Полунін. І загалом у тій грі кращим на полі був наш капітан — Вадим Тищенко. Його присутність на полі дуже багато важила для нас.
— Забивши ті два м’ячі у воріт Дмитра Шуткова, ви потім продовжили регулярно його засмучувати.
— Так яму практично в кожній грі забивав, а форвард «Шахтаря» Сергій Ателькін постійно забивав нам. Ми з покійним Сергієм якось жартували над цим. А з Димою Жутковим ми одного віку, часто перетиналися в збірної України, грали разом. Він питав у мене: «Ну як так?». А я йому у відповідь: «Шахтар» — це моя улюблена команда«.
— У 1993 році «Дніпро» як ніколи був близьким до того, щоб стати чемпіоном. В одному з інтерв’ю ви сказали, що поразка від «Металіста» у Харкові стала вирішальною для «Дніпра». Зараз ви дотримуєтеся тієї ж думки?
— Думаю, що було дві рокові для «Дніпра» гри. Перша в Запоріжжя проти «Металурга»: ми вели в рахунку, контролювали гру, але другий гол все ніяк не могли забити. Під завісу гри «Металург» зрівняв рахунок зі штрафного. В результаті втратили там очко. Ну і, звичайно, гра в Харкові, де ми програли.
— А як щодо домашньої гри з «Кривбасом»? Ви теж у тій зустрічі недорахувалися очок?
— Гра з «Кривбасом» була принциповою тому, що на той момент у Кривому Розі грали багато наших вихованців, які з різних причин не підійшли «Дніпру». Ось вони і грали проти нас запекло, гризли землю, кусалися до кінця. Ми дві команди однієї області, йшла суто внутрішня боротьба.
— У Союзі було не так. Коли «Дніпро» боровся за чемпіонство, всі команди області працювали на головну команду?
— Так у Союзі всі працювали проти «Дніпра», так само, як і «Динамо»!
— Дивіться, опинися на місці «Дніпра», наприклад, «Шахтар» — важко уявити, як у гірників відбирають очки команди, які представляють Донецьку область...
— Звичайно, ми образилися, було щось не так. Можливо, Київ якісь преміальні їм пообіцяв. І все ж я думаю, в тому матчі на полі йшла чесна спортивна боротьба.
— Граючи за «Дніпро», ви тричі ставали найкращим бомбардиром команди. Причому кількість забитих м’ячів весь час йшла по зростаючій...
—Дійсно, найкращим бомбардиром був? Я якось не задумувався над цим. Але я адже спочатку нападником був у «Дніпрі», вже потім Павлов часто став використовувати мене як флангового гравця. Я міг і захисника зіграти. Але все-таки я завжди вважав себе форвардом, тому мав забивати.
— Який із забитих вами голів стоїть особняком?
— Звичайно, гол, забитий у Чернівцях — «Буковині». Ми грали в проливний дощ. На поле точилася жорстка боротьба. Моментів, як таких, не було. Мабуть, з ауту мені кинули м’яч, я прийняв його, обробив, і за високою дугою направив його в дев’ятку. Нам потрібна була перемога, і ми їїдобули. Я тоді дуже радів, як і вся команда.
«При Павлові у нас у „Дніпрі“ було все по-чесному»
— Яку роль у вашій спортивній кар’єрі відіграв Микола Павлов?
— Лише завдяки Павлову я залишився в «Дніпрі», як і інші молоді хлопці. Адже мене в 1993 році наполегливо кликав до себе московський ЦСКА. Якщо б не Павлов, я, швидше за все, не перейшов би і в «Динамо». Такий суто людський вплив він на мене надавав. Я довіряв і прислухався до нього, так само, як і інші хлопці.
Микола Петрович для нас робив усе, і ми це цінували. У нас був дуже хороший колектив, у якому все було по-чесному. Павлов для нас був як старший товариш (на момент приходу в Дніпро Павлову було 38 років, прим. ред.). Він казав: «Ось є такі гроші, і вони розподілені так, якщо ви вважаєте по-іншому, скажіть, хто що заслуговує».
— Розповідають, що Павлова вам представив особисто Леонід Кучма. Він як зайшов у роздягальню обійняв за плечі тоді ще помічника Кучеревського Павлова і сказав: «Ось ваш новий головний тренер»...
— Ні. Павлова нам як головного тренера презентували інші люди. А Кучма в роздягальню Дніпра досить часто заходив після гри (на той момент Леонід Кучма був директором ПО «Південмаш» та почесним президентом «Дніпра», — прим. ред.)
Коли я був уже в «Динамо», Кучма, будучи Президентом України, разом з міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком приїжджав на динамівську базу — знайомитися з командою. Було це після гучного скандалу із шубами. Тоді Леонід Данилович побачив нашу п’ятірку (крім Коновалова, тоді в «Динамо» грали колишні гравці «Дніпра» — Максимов, Михайленко, Похлєбаєв, Беженар, — прим. ред.), підійшов і жартом сказав: «Я дивлюся, тут мої хлопці. Вас тут не кривдять?».
— А що розповісте про скандал з шубами. Вони таки були?
— Розмови були, але фактів не було. Особисто я дізнався про це з новин. Спочатку подумав, що це жарт. Лише коли приїхав на базу, зрозумів, що все серйозно. Спочатку клубу загрожувала дискваліфікація на 3 роки. Тоді ще не було ажіотажу навколо Ліги чемпіонів, як зараз. Але мені було ніколи вбиватися. Треба було лягти під ніж, на операцію, відновитися і швидше повернутися в буд.
— При Павлові «Дніпро» було багато спонсорів. Микола Петрович особисто вибивав вам різні блага?
— Так у нього практично не було часу на те, щоб займатися тренувальним процесом. З командою працювали його помічники. А Павлов їздив по всему місту, всіх обходив. Вишукував, виривав якісь гроші, щоби премії нам дати. Житлові, побутові питання — ось чим він займався. Зарплати у нас тоді були невисокі. Час був такий. Пам’ятаю, давали нам продуктові пайки, така практика в «Дніпрі» з Союзних часів тривала. Хороші такі скриньки двічі на місяць привозили нам на базу, а ми вже їх забирали додому. Туди входило м’ясо, ковбаса, консерви, сири.
— Розкажіть, як ви билися на полі?
— Я думаю, у багатьох був такий момент, коли доводилося постояти за себе. А бився я на тренуванні із Санею Захаровим. Просто треба було випустити пару, десь охолонути. Таке траплялося на полі. Дві-три хвилини ми з’ясовували стосунки, потім нас розтягли. Дізналися причину. Якось покарали, умовно.
— А битися поза футбольним полем, вам доводилося?
—Всяке бувало. Коли приставали на вулиці, доводилося постояти за себе. Ми ж жили в дев’яності.
— А історію про те, як Павлов, будучи футболістом, побився, з міліціонерами знаєте?
— Ну звичайно.
— Це він сам вам розповів?
— Сам не розповідав, але ми знали з інших джерел. Не буду їх розкривати.
— Як так вийшло, що квартиру в «Дніпрі» вам дали на житловому масиві Тополя? Над хлопцями, які там жили, зазвичай сміялися. Казали, що звідти ближче їздити на тренування в Запоріжжя, ніж на базу «Дніпра»?
— Це я ще вибирав. Спочатку мені дали двокімнатну квартиру на лівому березі, по проспекту Правди. Квартира маленька, в старому будинку, кімнати суміжні. Я тоді дуже засмутився. Розраховував на більше. До того часу я вже був одружений, але дитини ми ще не чекали. Ми навіть не стали в квартирі прописуватися, тоді якраз надійшла пропозиція з Москви. У той час квартиру за гроші не можна було купити, тож довелося погоджуватися на те, що пропонували.
— Ви за словом у кишеню не полізете. Пам’ятаєте історію як ви у Павлова, цікавилися, де обіцяні «Мазди» та"Жигулі" шостої моделі?
— Звичайно пам’ятаю. Павлов тоді образився. Він ведь думав, що після поразки в Тернопільі — 0:3 ми покликали його, щоб обговорити, як ми будемо здобувати потрібний результат у відповідному матчі. А тут ми маємо якісь наші меркантильні запитання.
А машини? Перші у нас роздавали «Тойоти», їх отримали — Юдін, Дірявка і Біженар. А навесні 1993-го дали мені і Андрій Полунін за «Фольксвагеном». Це—результат переходу Андрія Сидельникова в"Ваттенштайд«.
— За кар’єру багато машин поміняли?
— Звісно. Я ведь у багатьох командах пограв. Часто їздив за кордон.
— В одному з останніх інтерв’ю Павлов розповів, що він не дуже засмутився через те, що в 1993 «Динамо» на фініші випередило «Дніпро». За його словами, Дніпропетровськ, просто не готовий був прийняти новий реорганізований турнір Ліги чемпіонів УЄФА...
— Я не думаю, що тоді Павлов думав про це. Просто він знайшов собі таке заспокоєння. Ми все тоді дуже засмутилися. Боролися до останнього. Пам’ятаю, в останній грі із запорізьким Торпедо нам треба було більше десяти м’ячів забивати. Ми забили три. Розуміли, що в паралельному матчі в Кременчуці питання вже вирішене.
Адже регламент тоді по ходу чемпіонату змінили. Спочатку чемпіон визначався за особистими зустрічами, і ми за цим показником випереджали киян. А ось різниця забитих і пропущених м’ячів була кращою у «Динамо». У них у другому колі — що ні гра, то великий рахунок (у другому колі в 15 іграх динамівці забили 40 м’ячів, а в першому лише 19, — прим. ред.).
«Ролекс» вартістю в 5 тисяч доларів подарував одній хорошій людині»
— Ви в Корею за грошима поїхали?
— У тому числі і за ними. А ще я їхав до команди, яка була лідером корейського чемпіонату, брала участь у Кубку азіатських чемпіонів. Це викликало в мене інтерес.
— Скільки разів вам ставили запитання, чи ви в Кореї собак?
— Напевно, мільйон. І продовжують ставити. Я ним кажу: «У вас, що інших питань немає?»
— Ви розповідали, що коли вперше виграли Кубок чемпіонів у Гонконгу, то в аеропорту купили годинник «Ролекс» вартістю в 5 тисяч доларів. Яка їхня доля?
—Подарував. (Сміється). Однією хорошій людині, вже в Києві. Мені запам’яталося те, що тоді у тренера і партнерів ця покупка не викликала якогось захоплення. Начебто я з кишені дістав якусь дрібницю і щось купив.
— Ваша зарплата в Кореї сильно відрізнялася від тієї, яка була в Україні?
— Дуже сильно. У 1996 у гравців «Динамо» були приблизно однакові зарплати. Так от, ту динамівську треба збільшити, напевно, разів у 10-15. А ще в Кореї були рекламні контракти, ну це вже пізніше.
— Які спогади залишилися у вас про країну?
— Люди в Південній Кореї дуже доброзичливі і привітні. Життя спокійне, розмірене. У мене було багато вільного часу в порівнянні з періодом, проведеним у «Динамо» і навіть у «Дніпрі», яке присвячував сім’ї.
— А що розповісте про місто, в якому ви жили?
— Городок невеликий, промисловий. Там розташований металургійний комбінат, величезний навіть у світових масштабах. Тому основний рід занять населення — робота на ньому. Але мені пощастило, що жили ми поза промисловою зоною, в студентському містечку, де розташований університет. Там було багато різних місць для відпочинку: боулінг, дитячі майданчики, атракціони. Кожен вихідний обирали, де провести час усією родиною.
— Розповідають, що Корея — дорога країна?
— Так воно і є. У той час прожитковий мінімум там становив 700-800 доларів. Високі ціни на продукти. Пам’ятаю, кілограм свинини коштував у районі 80 доларів. До речі, корейці м’ясо їдять, але не в таких кількостях, як ми, а один раз на два дні. Кухня у них дуже смачна. Коли повернулися до Києва, постійно з дружиною ходили до корейського ресторану.
— Можете назвати кілька страв корейської кухні, які вам подобалися?
— Ну, наприклад, пульгоги. Це варене м’ясо з безліччю приправ, зелені. Ще подобався салат кімчі, який маринується з перцем і різними спеціями. Дуже гостро і смачно.
— Яке місце в корейців займав футбол?
— Вигляд спорту № 1 у них — бейсбол. Потім футбол. Люди на стадіон ходили, тоді квитки були недорогі — 1-2 доларів.
— У яких умовах вам доводилося грати і тренуватися?
— У моєї команди був чудовий стадіон: чисто футбольний, тисяч на 30 глядачів, з полем гарної якості. І база з двома полями. Тренування не можна було порівняти навіть із теми, які були в «Динамо». Вони набагато важчі. Акцент робився на швидкість, витривалість та силу. Тривалість заняття — 2-2,5 години при жарі 40 і вологості.
Для мене це було дико. Пройшла половина тренування — пауза, виносять ящик з холодною водою. Через 10-15 хвилин заняття продовжується.
— Ви якось сказали, що роки, проведені в Кореї, були кращими. Зараз ви можете це підтвердити?
— Це як трактувати. У футболі найкращі мої роки пройшли в «Дніпрі». Якщо б не було тих п’яти років, може, і не було б футболіста Сергія Коновалова. А в Кореї я відчув свободу та фінансову незалежність. Думав лише про футбол, нічим іншим голова не була забита.
«До останнього не вірив, що команда в Севастополі зникне»
— Як ви стали тренером?
— Коли я закінчив грати, місяці три-чотири нічого не робив. Просто відпочивав від футболу. Потім зрозумів — треба повертатися в футбол і отримувати від нього задоволення. Грав на першість міста, за ветеранів. На одній із ігор Володимир Іванович Онищенко запропонував мені попрацювати з дітьми в динамівській школі. Я спочатку сумнівався, не був упевнений, що готовий до такої роботи. Але Оніщенко навів такі аргументи, які переконали мене зробити цей крок.
— З професійними клубами ви попрацювали майже десять років. Третина у «Севастополі». Що розкажете?
— Останні місяці роботи в «Севастополі» були напруженими. Важкий період розпочався у кінці 2013 року. Команда залишилася без тренера, у грі з «Динамо» мені довелося виконувати функції «в. про». Взимку ми взагалі не розуміли, що буде далі. Потім приїхав Ангел Червенков, який уже працював у «Севастополі», але за три роки його відсутності команда повністю змінилася. Зі мною він повів себе толерантно, і я допомагав йому в роботі.
— Яка ситуація була в місті у 2014 році?
— У самому Севастополі було спокійно — ми там жили. Проблеми виникали, коли нам на гри чемпіонату доводилося з Криму виїжджати на материкову частину України. Назад деяких із нас не пускали. Вимагали документи безвізового режиму з Росією.
Пам’ятаю, як після однієї з ігор у трьох наших легіонерів не було з собою контрактів, що підтверджують, що вони у нас працюють. Я тоді залишився з хлопцями в сірій зоні між Україною та Росією, всю ніч провели там, поки не привезли потрібні папери.
У «Севастополі» я пробув до червня 2014-го. До останнього не вірив, що команда припинить своє існування.
— За час перебування в «Севастополі» ви бачили крейсер «Москва»?
— Скажу більше, я навіть був на ньому. У Севастополі завжди з розмахом проводилися паради на морі. Нашого флоту, як такого, не було, тому брали участь, в основному, російські кораблі Чорноморського флоту, десант.
Я познайомився з одним російським офіцером, не стану його називати, з крейсера «Керч». Він виявився любителем футболу і якось запитав у мене, як можна потрапити на футбол. Я організував йому сезонний абонемент.
А він, як подяка, влаштував мені екскурсію на крейсер — походити, подивитися. Так я побував на «Керчі», а заразом і на «Москві». Був там недовго. Щось мені показали, щось ні.
— Що далі? У вас є бажання попрацювати з командою Прем’єр-ліги?
— Бажання, звичайно, є, але коли це буде важко сказати. Поки в мене є команда — «Партизан» (Кодра), вона вимагає уваги. У хлопців є бажання, а у мене можливість чомусь їх навчити.
Олександр Петров
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Читати всі коментарі (1)