У розпал осінньої частини сезону-2024/25 біля керма хмельницького «Поділля» з’явився новий головний тренер — Сергій Ковалець, який робив у цій команді свої перші кроки у професійному футболі. Колишній півзахисник київського «Динамо» і збірної України пригадав про свій виступ за «Поділля» та деякі інші фрагменти своєї ігрової кар’єри.
Сергій Ковалець— У сезоні-1986, як і в трьох попередніх, за регламентом чемпіонату СРСР у команді другої ліги мало бути двоє футболістів віком до 18 років, − згадує Ковалець. — Один із них в обов’язковому порядку зобов’язаний був бути на полі. Так ось, у тому сезоні я дебютував у «Поділлі», яке тренував відомий фахівець Іштван Секеч. У команді тоді грало багато досвідчених футболістів, серед яких були і ті, хто пройшов школу вищої ліги — такі, як Ігор Мосора, Петро Ушаков, Едуард Валенко, Леонід Пасемчук, Віктор Муравський, Віталій Бугай, Степан Нич...
Разом із футболістами середнього віку та молодими вони зуміли посісти почесне восьме місце серед 28 учасників. Але восени підійшов термін служити і я потрапив до армійської команди «Зірка» (Бердичів). Після служби повернувся в «Поділля», де в сезоні-1989 вдалося вибороти місце в основному складі. Тоді за хмельницьку команду грав відомий згодом бомбардир Ігор Ніченко, з яким ми багато забивали. За час, проведений у тому чемпіонаті, ми з ним на пару записали третину голів «Поділля».
— Не дивно, що ваша гра привернула увагу селекціонерів київського «Динамо», які нерідко дивилися матчі за участю «Поділля».
— У розпал сезону-1989 у мене було вже кілька пропозицій. Крім «Динамо» інтерес до мене виявляв і дніпропетровський «Дніпро». Зрозуміло, про існування цих двох варіантів Іштван Секеч був у курсі. Він, як досвідчений наставник розумів, що це звичайний процес у футболі, коли той чи інший гравець, який успішно діє, потрапляє до сфери уваги іменитих клубів.
Так вийшло і зі мною. Секеч по-батьківськи намагався поділитися зі мною своєю думкою, дати корисну пораду. Дізнавшись про те, що дніпропетровський клуб начебто хоче укласти зі мною угоду, він порекомендував не поспішати з рішенням. «Наскільки мені відомо, „Динамо“ про тебе також мову веде. Тож дивись сам».
— І що ж ви вирішили?
— Іштвану Секечу я відповів, що поки нікуди не планую переходити, тому що є бажання дограти в «Поділлі» сезон до кінця. І це при тому, що головний тренер не виключав варіант мого літнього переходу до київського клубу, адже в такому разі я б мав час для адаптації на новому місці. Але події розгорталися по-іншому...
— Невже втрутився «Дніпро»?
— Саме. Коли «Поділля» приїхало на календарну гру до Кривого Рогу з «Кривбасом», там мене знайшов представник дніпропетровського клубу Рохус Шох, старший брат Антона Шоха, який виступав тоді в «Дніпрі». У тій ситуації Іштван Секеч дав мені пораду: «Поїдь у Дніпропетровськ, але нічого не підписуй». Шох тоді забрав мене до Дніпропетровська, і хоча я не збирався нічого підписувати, все ж це зробив. У той момент мені, 20-річному хлопцеві, важко було впоратися з хвилюванням і психологічним тиском, що виник під час візиту до дніпропетровського клубу.
Між Дніпропетровськом і Києвом
— Що й казати, цікава зміна сюжету...
— Після того, як я написав заяву в «Дніпро», мене відправили назад до Кривого Рогу. Рейсовим автобусом. А той, як на зло, у дорозі взяв — і зламався. І це в розпал липня, коли стояла сильна спека! Нічого іншого не залишалося, як чекати, поки «Ікарус» відремонтують. Тим часом вечоріло, і пасажирів нашого транспортного засобу підібрав інший автобус. До готелю в Кривому Розі, де зупинилося «Поділля», я дістався вже опівночі. А наступного дня ми зустрілися з «Кривбасом», якому поступилися з мінімальним рахунком 1:2. Не дивно, що після подорожі до Дніпропетровська в тому матчі я виглядав не найкращим чином, бо був дуже стомлений.
— А як же варіант із «Динамо»?
— Телефоную до «Дніпра» і кажу: «Я не буду переходити до вашого клубу». А мені відповідають в ультимативній формі: «Ти ж підписав заяву, ми тебе на завод працювати відправимо!». На той час у трудових книжках футболістів ще не вказувалася така професія, як футболіст. У клубах, які захищали спортивну честь того чи іншого підприємства або організації, часто вписували посаду «Інструктор зі спорту», «Слюсар» або щось на кшталт цього.
По правді кажучи, тоді я трохи злякався. Однак Секеч мене заспокоїв: «Нічого вони не зроблять, адже ти тільки заяву підписав — а цього недостатньо». Загалом, переходити в «Дніпро» я не став. А через якийсь час у Хмельницький за мною приїхав із «Динамо» Олег Базилевич, він тоді був одним із тих, хто відповідав за селекцію. Я йому сказав про своє бажання дограти сезон у «Поділлі». При цьому пообіцяв, що потім приїду саме в «Динамо». Я йому так і сказав: «Обіцяю. Адже це мрія будь-якого українського хлопця — грати в такій команді!». Базилевич мені повірив і повернувся до Києва.
— Ви його не підвели?
— Ні. Після даної Олегу Петровичу обіцянки продовжував грати в другій лізі за хмельницьку команду. При цьому з поля зору представників динамівського штабу я не зникав. Коли «Поділля» грало з ірпінським «Динамо», за моєю грою стежив ще один представник столичного клубу — Володимир Онищенко. Після цього динамівці дійшли остаточного висновку щодо мого запрошення в київську команду. У підсумку з «Динамо» я уклав угоду, здається, у жовтні. Однак сезон-1989 я все ж догравав у Хмельницькому, куди повернувся після візиту до Києва. У «Динамо» ж приїхав у листопаді.
— Дебютувати у складі нової команди того року не встигли?
— Не встиг. Хоча до штату «Динамо» вже був зарахований. Тоді кияни якраз грали в 1/8 фіналу Кубка УЄФА, а їхнім черговим суперником була італійська «Фіорентина». Хоча я на той час не був заявлений і не мав права грати за динамівців, Валерій Лобановський усе ж таки взяв мене на виїзд. Як я розумію, насамперед для того, щоб я перейнявся динамівською атмосферою, якомога швидше став звикати до нових умов. До цього за кордоном я був двічі в Болгарії, куди їздив із «Поділлям» — а тут одразу ж Італія!
Випробування перед дебютом
— І як враження від візиту в капіталістичну країну?
— Пам’ятається, коли ми прилетіли до Флоренції, в готелі мене поселили в одному номері з Василем Рацем. Я тоді ще не був розпещений зарубіжжям, тому багато що було для мене в дивину. Наприклад, не знав, як у готелі відчиняти крани у ванній кімнаті, як вмикати світло — самі розумієте, яка за кордоном була тоді сантехніка та електроніка! Прийшли в готельний ресторан, а там такий вибір страв, що одразу ж губишся. Думаєш: брати піцу чи лазанью, страви з м’ясом чи морепродуктами?
Був здивований і на стадіоні. Перед грою наша команда вийшла на розминку, а я, щоб пробігтися, рушив із підтрибунного приміщення слідом. І тут побачив, як фанати «Фіорентини» почали кидати в нас лірами — монетами по півкілограма! (Посміхається). Нічого іншого не залишалося, як довелося знову повернутися назад, щоб уберегтися. І тільки тоді, коли вийшла на поле «Фіорентина», вийшли й динамівці.
На жаль, мої приємні враження про перші дні перебування в легендарній команді зіпсував підсумок гри з флорентійцями — «Динамо» програло 0:1. У матчі, в якому наша команда з 35-ї хвилини грала вдесятьох після вилучення Івана Яремчука, єдиний м’яч забив Роберто Баджо. В останній чверті поєдинку Володимир Безсонов послизнувся на мокрому полі, і гравець «Фіорентини» навмисне встромився в нього, заробивши пенальті.
Ну а в матчі-відповіді в Києві «Динамо» не вдалося відігратися, тому що газон був промерзлий, а дії футболістів обох команд більше були схожі на фігурне катання, ніж на футбол. До речі, саме після того поєдинку тема штучного обігріву поля стала дуже гострою.
— Дебют у футболці київського «Динамо» пам’ятаєте?
— А як же! Це сталося в серпні 1990 року, в матчі з командою, якій роком раніше я відмовив на користь «Динамо» — дніпропетровським «Дніпром». У тому поєдинку хвилини за три до фінального свистка я навіть м’яч забив, який став переможним. Відтоді майже в усіх іграх другого кола Лобановський довіряв мені місце в стартовому складі. І я всіляко намагався довіру виправдати. Хто знає, як би все повернулося, якби не один випадок, що передував моєму виїзду у складі «Динамо» на грудневий комерційний турнір з міні-футболу до Австрії.
— Що ж сталося?
— Приїхавши вже в ролі футболіста «Динамо» на тиждень до рідного Красилова, де мешкають мої рідні, зібрався разом із місцевими хлопцями пограти у футбол. Снігу в тому грудні випало дуже багато, але це не завадило нам пограти в лісі на свіжому зимовому повітрі. На моє нещастя, в одному з ігрових епізодів отримав серйозну травму коліна. І це при тому, що за п’ять днів мені потрібно було бути в Києві, звідки в розпал грудня «Динамо» мало вилітати в австрійський Лінц!
Від лісу додому відстань чимала — десь кілометрів чотири, а йти я не міг. Поки чекали на машину, за якою послали гінця, нога розпухла. Врятувала бабка-цілителька, яка не лише вправила коліно та зробила компрес, а й викотала яйцем від пристріту та порчі.
Повернувшись до Києва, про проблему нікому не сказав. Полетів із командою до Лінца, де відіграв один матч через біль. Але коли тренер Віктор Колотов запитав «Як ти?», я сказав, що ногу підвернув. Після цього динамівські лікарі по черзі чаклували над моїм коліном і під час турніру, і під час тренувального збору в Узбекистані, куди я потім вирушив із дублем. Пройшовши серйозне випробування, згодом я став основним гравцем «Динамо», за що вдячний долі.
Інконгіто з київського «Динамо»
— Після цього в Хмельницькому, як і в рідному Красилові, ви з’являлися в особливому статусі. Підвищену увагу до себе відчували?
— До футболістів «Динамо» завжди була підвищена увага, і я не був винятком. Пам’ятається, наступного року після моєї появи в київському клубі, була пауза в чемпіонаті, викликана проведенням світової першості в Італії, і я приїхав до батьків у Красилів. Заглянув у Хмельницький, де зустрілися з Іштваном Секечем. «Поділлю» якраз належало провести товариський матч із московським ЦСКА. Він поцікавився: «Чи можеш за нас зіграти?». Зрозуміло, я дав згоду, зробивши це інкогніто.
Зараз, після майже 35 років, розумію: якби про це якимось чином дізналися в «Динамо», то думаю, у мене могли б виникнути проблеми. Тим паче, що якраз тоді, в 1990-му, «Динамо» боролося за чемпіонство саме з ЦСКА. Хоча в ту пору суворих контрактних зобов’язань — таких, як зараз, ще не було. Сьогодні подібний ризик для футболіста загрожує.
— І як зіграли з ЦСКА, який приїжджав в Україну з метою заробляти гроші?
— Внічию, 0:0. Хороший був матч. ЦСКА на початку 90-х був сильним суперником. У тій грі в одному з єдиноборств зійшовся з армійцем Ігорем Корнєвим, який після жорстких дій із мого боку сказав: мовляв, хлопче, що ти тут б’єшся — нам потрібно виграти, адже ми тут гроші заробляємо! Коли закінчився перший тайм я хотів було замінитися, але не довелося. На трибунах хмельницького стадіону зібралося тисячі три глядачів, тому Іштван Секеч мене переконав залишитися на полі: «Ти ж звідси пішов у „Динамо“. Уболівальники просто не зрозуміють, якщо ти замінишся». У підсумку замінився я лише незадовго до фінального свистка.
— Вкотре на стадіоні в Хмельницькому вболівальники спостерігали за вашою грою рівно через 15 років, під час вашого прощального матчу.
— У цьому поєдинку зійшлися збірна клубів, кольори яких упродовж кар’єри я захищав, і київське «Динамо» зразка середини 90-х. Мені довелося відіграти перший тайм за збірну клубів України, а другий — за «Динамо». Брав участь у матчі й мій син Кирило, якому тоді було майже 12 років. Та гра завершилася результативною нічиєю, 4:4. Один м’яч вдалося забити мені, а Кирило оформив «дубль».
— Тепер ви у хмельницького «Поділля» в новій ролі — головного тренера. Справляєтеся?
— Час покаже. А поки що роблю все можливе для того, щоб вивести «Поділля» на якісно новий рівень. Сподіваюся, це вдасться.
В’ячеслав Кульчицький
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар