Колишній головний тренер та півзахисник «Динамо» Олександр Хацкевич пояснив, за що йому на цьому етапі соромно, а за що не дуже, розповів про Владислава Супрягу, Віталія Миколенка і співпрацю з Євгеном Краcніковим.
Олександр Хацкевич— Олександре Миколайовичу, коли Лобановського не стало, «Динамо» в кінцівці сезону розгубило велику очкову перевагу над «Шахтарем» і вперше за десять років не стало чемпіоном…
— Валерій Васильович пішов надто рано (у 63 роки — авт.), він міг принести ще багато користі. Звичайно, це був шок. Від якого ми тоді не відійшли. Подвійний шок, коли помирають люди такого масштабу, які зробили для клубу стільки корисного. Тому, зрозуміло, щось зламалося не лише в команді, а й у структурі клубу загалом. «Динамо» опинилося мов на роздоріжжі, ніхто не розумів, який вектор руху обирати. Брати Суркіси мали визначатися — залишати свого тренера, який працюватиме за принципами Лобановського чи запрошувати іноземця. Спробували в підсумку обидва напрями.
— Вам не здається, що проблема в тому, що тої довіри, яку відчував Лобановський, не мав від братів Суркісів жоден з українських тренерів?
— Довіра була, бо Лобановський давав результат. А за результатом приховується й фінансовий аспект. Скажімо, після продажу Шевченка була покращена інфраструктура як для підготовки першої команди, так і для дитячої академії. Власне, система й так певний час ще працювала і при Михайличенку в 2003−2004 роках команда непогано грала в Лізі чемпіонів. Проте рівень футболістів, які грали за основу «Динамо», поступово падав. І це позначилося на результатах.
А потім почалися пошуки. Не обов’язково доречні. В Україні завжди був свій стиль гри. Але після 2012-го, коли Іспанія у Києві виграла Євро, ми чомусь почали сліпо копіювати іспанський стиль футболу. 13 років минуло і досі намагаємося копіювати. Пора зрозуміти, шо ми не будемо грати як іспанці. Треба берегти ідентичність не лише країни, а й свого футболу. Який в Україні завжди мав впізнаване обличчя.
В часи СССР завжди існували грузинський, білоруський, спартаківський стилі, але саме футбол, який сповідувало київське «Динамо», постійно вважався сучасним. Так, треба вчитися і щось додавати, але основу залишати свою. Ось італійці свого стилю дотримуються, не дивлячись на загальні тенденції. Вони ніколи не будуть грати «тікі-таку», а завжди опиратимуться найперше на дисципліну в обороні, десь гру один в один. Ми ж після 2012-го, коли український футбол пережив часи найбільшого фінансового розквіту, почали щось видумувати і відреклися від коренів.
— Ви той період застали, очолюючи дублерів «Динамо». На вашу роботу окреслені вище тенденції впливали?
— Працюючи спершу з дублем, а потім з «Динамо-2», я застав трьох тренерів на чолі головної команди — Юрія Сьоміна, Олега Блохіна і трохи Сергія Реброва. Сьомін і Блохін у роботу дублю і «Динамо-2» не вмішувалися взагалі. У них були свої завдання. На той час у першій команді вистачало сильних легіонерів, молоді гравці з дублю могли розраховувати хіба на те, щоб час від часу потренуватися з основою. Сьомін щотижня делегував мені футболістів, які не мали ігрової практики й відповідно, переглядаючи їх в дублі чи «Динамо-2», міг помітити когось із молодих.
Молодь була хороша — Жора Бущан, Віталій Буяльський. Вони тоді виділялися, але рівень нашого чемпіонату був такий, що вище першої ліги їм піднятися було складно. Ось зараз в основі «Динамо» багато молоді. Певен, у чемпіонаті зразка 2012−2014 років 80% цих хлопців грало б у першій лізі. При цьому коли «Динамо-2» тренував я, від нас взагалі не вимагали результату. Виступами за цю команду молоді футболісти мали змогу пройти процес адаптації до дорослого футболу після юнацького.
— Систему «Динамо» ви на час покинули, очоливши в 2014-му збірну Білорусі. Яка при вас грала нестабільно — забирала очки у Франції, але втрачала з Люксембургом…
— За умови, що проти Люксембурга ми провели один із найкращих матчів під моїм керівництвом з точки зору якості. Вдарили по воротах суперника 28 разів, а Люксембург — двічі і, забивши одного разу після рикошету, звів гру до нічиєї. Такі матчі іноді бувають. З французами ми зіграли на рівних — не лише відбивалися, а й проводили гострі контратаки. Непогано ми дивилися й у зустрічі проти іспанців.
Взагалі, збірну Білорусі я погодився очолити великою мірою тому, що знав це покоління футболістів ще з тих часів, коли завершував кар’єру гравця і починав тренерський шлях у мінському «Динамо». Більшість збірників зразка 2014−2016 років тоді розпочинала виступи в дорослому футболі. Я розумів, що якщо братися за роботу зі збірною Білорусі, то лише тоді і з цим поколінням. Бо далі в нас за гравцями — прірва. Зазначу, що погоджувався працювати тоді за умови, що в мою роботу ніхто вмішуватися не буде. Зрозуміло, що Білорусь — специфічна країна, особливо у спорті, який повністю контролюється державою.
— На відміну від України, де влада традиційно ставиться до футболу з великою шаною, режим лукашенка футболістів не дуже шанує…
— В їх розумінні футболісти — дармоїди. Але в мою роботу, на щастя, не втручався ніхто. З часом, правда, почали радити, що треба омолоджувати команду. «Я сам бачу, що треба робити», — відповів. Але коли з боку Федерації почався тиск, я зрозумів, що довго ми співпрацювати не зможемо. У Білорусі, як і в Україні, є скаутський відділ. Так ось, враховуючи яких футболістів мені пропонували… Я б цих скаутів…
— У мішок і з моста?
— Вітя Леоненко так про футболістів каже. Проте можу сказати, що скаути, які щось радили мені тоді, і які працюють зараз, не сильно відрізняються одне від одного.
— Про те, що очолити київське «Динамо» є вашою мрією, ви говорили ще тоді, коли були граючим тренером «Динамо» мінського. Мрія в підсумку збулася. Проте навряд чи таким ви уявляли розвиток і продовження…
— Давайте почнемо з того, що я, мабуть єдиний тренер «Динамо», який пройшов усі щаблі — очолював команд U-19, «Динамо-2» і основу. Так, згоден, для киян друге місце — не результат. Але давайте подивимося в таблицю. В 2017-му команда під керівництвом Реброва програла «Шахтарю» 13 очок. Ми через рік — два. Не зігравши матчу проти «Маріуполя».
Чемпіонами ми не стали не на футбольному полі. Причини, чому так сталося, чому гра в Маріуполі не відбулася, мені відомі, але я зараз не буду по них говорити. Це не в моїй компетенції. Крім того, треба зважити, що в сезоні, який передував нашому приходу, чемпіонат грався за іншою формулою. Команди грали в два кола — двічі з «Шахтарем», двічі з «Маріуполем».
Чемпіонат-2017/18 проводився в чотири кола. Відповідно ми грали з «Шахтарем» і «Маріуполем» по чотири рази. І відповідно бодай лише тому знаходилися в програшній ситуації. Але навіть при цьому нам забракло лише того, непроведеного матчу з «Маріуполем».
Згадайте також, скількох футболістів ми втратили в період 2017−2018 років: Максим Коваль, Євген Хачеріді, Микола Морозюк, Андрій Ярмоленко, Домаґой Віда, Сергій Рибалка, Дьємерсі Мбокані, Дерліс Ґонсалес, Артем Кравець, зрадник Мораєс, раніше команду покинув Віторіну Антунеш.
Це — основний склад. А хто з’явився? Томаш Кендзьора, Беньямін Вербіч, Микита Бурда, Віталій Миколенко, Микола Шапаренко, стабільно почали грати Вітя Циганков, Володя Шепелєв і Тамаш Кадар. З основного складу в нас залишилися лише Сергій Сидорчук, Денис Гармаш, в кінцівці при Реброві почали грати Віталій Буяльський та Циганков. Все.
Ми перебудувалися, але при цьому залишилися конкурентоздатними. Я відразу сказав, що ця команда — не для Ліги чемпіонів. Це багатьом не подобалося, але так було. Зрозумійте, що Ліга чемпіонів — то лише гроші для клубу. Проте нашим рівнем стала Ліга Європи. І там ми почувалися добре, два роки поспіль вигравали груповий турнір достроково, за два тури до фінішу. Потім проходили 1/16-ту — спершу АЕК, потім «Олімпіакос». А в 1/8-й потрапляли на команди з топ-чемпіонатів. При цьому з «Лаціо» боролися: 2:2 на виїзді і 0:2 у Києві, двічі пропустили після стандартів.
А з «Челсі» все, думаю, зрозуміло. Big difference, велика різниця. Згоден, ми програли 0:8, але потім «Челсі» виграв Лігу Європи. Нам дорікали, мовляв, нас розірвав Олів’є Жиру. А він ще після того п’ять років за збірну Франції виступав, грав у фіналі чемпіонату світу. Просто не забивав довго, то ми поліпшили йому контрактні умови в «Челсі». Треба ж допомагати людям. Як каже олександр григорович лукашенко, важко їм у Європі. Ось ми всією командою вирішили Жиру підтримати, дали йому відзначитися після року без голів.
— Все, про що ви кажете, має підґрунтя. Але, мабуть, варто повернутися до початку, коли „Динамо“ програло в кваліфікації Ліги чемпіонів „Янґ Бойзу“, перемігши швейцарців 3:1 удома. Виглядає, що якби не та невдача, ситуація в „Динамо“ і ваша доля на цій посаді могли скластися по-іншому. Після того ж, як команда не потрапила в груповий турнір Ліги чемпіонів, пішли Ярмоленко і Віда й „Динамо“ дійсно вже було не таким конкурентоздатним…
— Це як у випадку з „Баварією“ в 1999-му. Протистояння з „Янґ Бойзом“ мали закривати в Києві. Мали тоді забивати п’ять-шість і не пропускати. Натомість виграли 3:1, а в Берні двічі помилилися — привезли пенальті і забили у власні ворота. Макс Коваль трохи „допоміг“. Але це футбол.
З цією командою, яка мала досвід виступів у Лізі чемпіонів, ми, звісно, були б значно сильнішими. Але тим не менш, мені за свою роботу в „Динамо“ не соромно. Ми двічі поступилися „Шахтарю“, який був об’єктивно сильнішим за підбором гравців. В єврокубках теж не провалювалися. Чесно вам скажу: після завершення сезону-2018/19 я не ходив і не просився на роботу. Ігор Михайлович сам мене набрав і сказав: „Хочемо продовжити з тобою співпрацю надалі“. Президент висловив розуміння, що будується нова команда і потрібен час, аби вона заграла.
Втім, на старті сезону-2019/20 ми програли в кваліфікації „Брюґґе“ і той факт, що ми втретє поспіль не потрапили в Лігу чемпіонів, зіграв свою роль. Ми розсталися і для мене це зрозуміло.
— У той час багато говорили про ваші стосунки з тодішнім віце-президентом „Динамо“ Євгеном Красніковим, про те, що він нав’язував вам футболістів, які вас не влаштовували. Що було насправді?
— У мене з Євгеном були чудові стосунки тоді і залишилися понині. На мою роботу він не впливав ніяк. Так, я висловлював Жені претензії щодо якості футболістів, яких він тоді привіз — Сідклея і Буено. Чесно сказав Краснікову: „То не гравці рівня київського «Динамо“. Може, для „Металіста“ вони були б і непогані. Але не для нас. Буено грав на позиції Циганкова. Який я мав зробити вибір? Відповідь, думаю, очевидна. А зліва в обороні ми мали Йосипа Піваріча і Миколенка. Де тут знайти місце Сідклею? Женя пропонує: „Підійми його вище“. А куди вище? Там Вербіч.
А ось Чече, якого Красніков привіз — прекрасний футболіст. Інша річ, що в нас він себе не проявив. Ми потім із Женею міркували, чому саме. Чече в нас з’явився 26-річним і вирішив, що буде незамінним. А виявилося, що тут хлопці теж вміють грати в футбол. На цій позиції ми тоді мали Сидорчука, Гармаша, Шепелєва, Буяльського, Шапаренка. Вони не хотіли поступатися місцем у складі.
Чече в таких обставинах мав трохи проявити характер. Проте йому було важко після навантажень на зборах. Женя пропонував застосувати індивідуальний підхід і зменшити об’єм навантажень. Однак це було б нечесно у ставленні, скажімо, до Сидорчука, Гармаша, Буяльського, які „ригали“ на рівні зі всіма. Так, не буду приховувати, можливо, досвіду роботи з бразильськими футболістами мені забракло.
— Був тоді в „Динамо“ ще данець Міккель Дуелунн…
— Цього хлопця хтось порадив Ігорю Михайловичу, а селекційний відділ підтримав. „Будь ласка, — кажу, — якщо є зайвих п’ять мільйонів. Проте в цій позиції в нас є Шапаренко, свій хлопець“. Крім того, данці в українському футболі не виступали ніколи. Ніхто не розумів, чи адаптується він тут. В підсумку виявилося, що Міккель нічим не кращий за наших хлопців. Так, це кваліфікований і перспективний футболіст, але практика показала, що навантажень він не витримує, є дуже травматичним. Питання не в моїх симпатіях чи антипатіях. Просто Дуелунн був слабшим за українських футболістів.
— Після того, як пішов Мбокані, „Динамо“ гостро відчувався дефіцит забивного центрфорварда. Здавалося, проблему може усунути Фран Соль. Але він теж у Києві не заграв.
— Франа взяли за моєю пропозицією. Проте хлопцеві банально не пощастило. Згадайте, як він дебютував: гол у ворота „Олімпіакоса“ в Лізі Європи, гол „Зорі“ в чемпіонаті, а потім третя гра в Чернігові і важка травма ключиці. Це був той нападник, який нам потрібен. Соль небагато бігав, не пресингував, як Бєсєдін. Проте Артем у 25-ти матчах забивав п’ять-шість м’ячів. Цього мало. Та з Солем нам теж не пощастило: спершу ключиця, потім на зборах дьорнув задню поверхню стегна. Проте то був той футболіст, який міг поставити кінцівку. У нього були такі риси, яких після Мбокані не мав ніхто.
— У цьому контексті не можу не зачепити болючої теми Владислава Супряги.
— Влад — це казка з сумним закінченням. Зрештою, для футболіста, поки він ще грає, не закінчилося нічого. Але Хацкевич х***вий, Михайличенко і Луческу — такі ж. Тепер х***вий Бартулович? І тільки Влад хороший. Давно кажу, що цьому хлопцеві треба розібратися в собі. Чи його так піднесли, що він досі не здатен реально оцінити своїх можливостей, чи я не знаю. Не виключаю, що це такий рівень, такий інтелект гравця.
В Супряги є сильні риси, як на свій вік він рано подорослішав, виділявся фізичними даними. Влад став чемпіоном світу-2019 серед юнаків. На тому ж чемпіонаті виступав Ерлінґ Голланд, забив в одному матчі дев’ять м’ячів, але навіть не вийшов з групи. Але відчуваєте теперішню прірву між Голландом і Супрягою?
— Олександре Миколайовичу, повномасштабна війна ввела у наш лексикон нове слово — ІПСО, скорочення від інформаційно-психологічна операція. Тоді ми, цивільні ще не знали, як то означити, але мені виглядало, що ваш заключний сезон у „Динамо“ саме спрямованим проти вас і вашого тренерського штабу ІПСО й супроводжувався…
— Я знаю тих невдах, які цього човна розкачували. Не буду переходити на особистості, вони самі себе впізнають. Можу сказати, що ці люди важче виделки нічого в своєму житті не тримали, а тиск у них підіймається тільки від того, що вони не можуть спорожнитися. До стресів ставлюся спокійно, щось можу перевести на гумор, щось прийняти, а щось ні. Проте думки тих людей, які тоді працювали проти мене, мені байдужі. Ми особисто не знайомі, знаю лишень, як вони виглядають.
— Це представники ЗМІ?
— Утримаюся від відповіді. В Україні в мене був лише один інцидент з журналістом. Я тоді ще був гравцем. Людина на годину спізнилася на інтерв’ю. Це негарно, треба бодай вибачитися. А не починати з наїздів, що я повинен був його зачекати. Дав йому в лоба у виховних цілях.
— Колись писав, що ви не схотіли йому давати інтерв’ю, нині покійний Артем Франков.
— Не знаю, що Артем собі таке згадав. Можу сказати, що як журналіста і професіонала я його поважав. А чим не догодив? Може, колись по 100 грамів не випив разом? Може, це йому не сподобалося.
— Олександре Миколайовичу, на завершення теми про динамівську сторінку вашої діяльності скажіть, за яким принципом підбирали тренерський штаб? Адже що Лужний, що Шацьких — представники тої самої старої школи, з принципами, про які нині почали забувати.
— Олег і Макс — це уособлення традицій київського „Динамо“. Ці люди власним прикладом показали, як треба викладатися за команду, як її потрібно любити. Крім того, я не міг нехтувати досвідом Олега Романовича — як ігровим, так і життєвим та тренерським. У Макса досвіду менше, але він відповідав за контакт між першою і другою командами. Він там працював, знав футболістів.
Саме дякуючи Максові Шацьких, пропустивши етап молодіжного футболу, в першій команді опинився Миколенко. В мене на цьому тлі ще була неприємна розмова з директором динамівської академії (Олександром Іщенком — авт.). Він переконував, що не треба поспішати, що Віталій — надто молодий, ми його заженемо. Але коли Миколенко прийшов у команду, Лужний відразу сказав: „Це гравець основного складу. Навіщо йому грати з дитячим садком?“
— Попереднє питання насправді є підводкою до наступного. Дійсно, ви і Шацьких — уособлення традицій „Динамо“, носії тих цінностей, які шанують фанати команди. І після того — переїзд у росію, в „Ротор“, крок, який залишиться плямою на досі бездоганній репутації.
— Це моя страшна помилка, яку визнаватиму все життя. Найголовніше, що цей крок не дав мені абсолютно нічого і професійному аспекті. „Ротор“ — команда на державному утриманні. Футбол там нікому не потрібен, клуб потрібен виключно для вирішення особистих питань, прикриття для освоєння грошей.
— Після того доля занесла вас відразу на Кіпр. Де ви теж затрималися недовго, всього на півтора місяці.
— Людям, які не пройшли черес все це, важко збагнути, що в наш час білорусу отримати візу і можливість виїжджати в Європу вкрай складно. Так, мені кілька разів пропонували отримати українське громадянство. Проте відмовлявся, бо вважаю себе білорусом. Так ось, виїхати з України можу, а отримати посвідку на проживання в Європі складно.
В Польщі після початку повномасштабної війни в Україні існує спеціальна програма для білорусів з чіткою громадянською позицією, за якою таку посвідку отримати можна. З того часу, як ми з сім’єю після 24.02.2022 виїхали, на отримання документів для себе й сім’ї витратив два роки. При цьому не мав права виїздити за межі шенгенської зони. Тому однієї миті довелося покидати Кіпр і переїздити в Польщу.
Через що я пішов з „Карміотісси“ — інше питання. Можу сказати, що рівень футболу там зараз дуже непоганий і результати зустрічей наших клубів з кіпрськими у єврокубках тому свідчення. „Карміотісса“ — теж команда хороша. Проте біда кіпрського футболу, що там є клуби, які не завжди грають за правилами. Не притримуються принципів Fair play, скажімо так. Я в такий футбол грати не хотів. Той матч, який ми програли 0:4 і який для нас став останнім, був під червоним прапорцем, тобто під підозрою букмекерських контор. Коли мені сказали, що треба грати fix-game, сказав: „Хлопці, без мене“. Після завершення сезону в „Карміотісси“ під підозрою було 11 матчів.
— Приреченою на провал авантюрою виглядало й ваше наступне місце тренерської діяльності — польський „Заґлембе“ з Сосновця. Як ви наважилися очолити команду, яка знаходилася на останніх місцях у таблиці другого дивізіону?
— Коли був у Польщі, зателефонував Маріуш Левандовскі. „Ти без роботи?“ — питає. „Так, чекаю на документи, отримаю через чотири місяці“. „Так що будеш сидіти? Бери команду. Є така вірогідність, що я трохи згодом зайду в "Заґлембе“ в статусі спортивного директора. Будемо робити приватний клуб», — каже Маріуш. Річ у тім, що в Польщі всі команди теж муніципальні. Я послухав, поїхав, подивився. Дзвоню Левандовскі: «Давай якось все це закінчимо». «Та ні, зачекай, невдовзі має зайти інвестор», — заспокоює Маріуш.
Інвестор дійсно приїхав, ми познайомилися. То — хлопець з амбіціями, живе у Лондоні. Я відзначив, що рівень футболістів у «Заґлембе» жахливий. Лише троє непогані, інших треба змінювати. Я з такого рівня гравцями в кар’єрі не стикався взагалі. Левандовскі порадив взяти українців і зі свого боку обіцяв дати гравців з «Термаліки» з Нечиці, якій тоді працював. На тому й зійшлися.
Коли під час зборів почав проводити двічі на день тренування, мені сказали, що ніколи в житті на зборах дворазових тренувань у «Заґлембе» не було. Потім прийшов на обід і зрозумів, що з такою їжею про друге тренування не може бути мови. Там були страви, взагалі не сумісні з заняттями спортом. Всі українські хлопці, які приїхали в Сосновець, були на голову сильнішими за місцевих гравців. Навіть воротар Олексій Шевченко, в якого тривалий час не було ігрової практики. Він нам дуже допоміг. Те саме стосується Льоші Довгого, Артема Сухоцького. Дуже шкода, що через травму випав Льоша Биков. Місцеві тренери приходили і казали, що такого рівня гравців у них не було ніколи. Однак загальний рівень залишався дуже низьким. Рівень всього в комплексі. Я це бачив і хотів піти. Вже на третій день.
— В підсумку ви пішли після інциденту з фанатами.
— Тоді кібіци чому на базу прийшли? В команді було два старших футболісти, в яких у контракті було прописано, що вони повинні зіграти певний відсоток матчів для автоматичного продовження співпраці. Я про це не знав. У моєму розумінні, цих хлопців не мало бути не просто в команді, а поряд з нею. Ось вони й домовилися з кібіцами. І ті прийшли, покричали «чорні get out», «білоруси get out», «українці get out». Пошуміли трохи, когось хотіли вдарити.
— Ніби ж говорили, що вдарили.
— Була спроба агресії. Проте я розрядив ситуацію, коли сказав, що на тому все і покинув тренування. Набрав керівників клубу, але ніхто з них не вийшов, хоча офіс знаходиться поряд з тренувальним полем. Зателефонував Левандовскі: «Маріуш, запитай мера міста, чому ніхто з клубу не відреагував на інцидент». Поліція прибула, вже коли всі розійшлися. Почали «розбиратися». «Когось били?» — питають. «Ви що? Подивіться на мене» — відповідаю. «Ви будете знімати тілесні?» — «А що знімати?»
Що ж, негативний досвід — теж досвід. Можу сказати, що за інфраструктурою «Заґлембе» може позаздрити будь хто: три натуральних поля, два полі в манежі, тренажерний зал, сучасний стадіон. А поряд — льодовий палац і палац для ігрових видів спорту.
Разом з тим, сам Сосновець — це Горлівка 80-х. В Горлівці грав проти дублю «Шахтаря» в 90-му. За донеччан тоді Серьога Ребров виступав. Так ось, опинившись у Сосновці, ніби перемістився в часі на 34 роки назад. Все похмуре, люди не усміхаються. Це просто катастрофа! Коли рік тому збірна України з хокею вперше за 11 років перемогла там поляків і виграла олімпійську кваліфікацію, ми почали жартувати, що Сосновець — це чорна мітка. Юнацька збірна Польщі з футболу там теж програвала.
— В нашій хокейній збірній навпаки говорили, що ви прийшли на фарт. І потім навесні сміялися, коли команда в литовському Каунасі готувалася до чемпіонату світу і з’явилася інформація, що ви приїдете на перемовини стосовно роботи з місцевим «Жальґірісом».
— (Сміється). Я дізнався, що хокеїсти вже виїхали, то й вирішив не їхати. А якщо серйозно, то розмови були, але далі них справа не пішла.
— В підсумку виходить, вже майже рік ви без роботи.
— Нещодавно зустрічалися з президентом одного клубу, потинусли один одному руки і розійшлися. Є варіанти з працевлаштуванням у країнах колишнього СССР. Проте я їх розглядати не хочу. Хоча мова йшла про команди, які виступатимуть у єврокубках. Також є екзотичні пропозиції — з Таїланду, Індонезії. Однак в мене інші плани. У вересні я повернувся в Україну і поки їхати звідси не збираюся.
— Тут війна і, м’яко кажучи, небезпечно.
— Це так. Але я вирішив, що буду тут. Я б і три роки тому не виїздив. Але тоді вирішив владнати питання з документами і мусив знаходитися в Польщі. Нині, коли маю змоги їздити і працювати по всій Європі, повернувся туди, де мені комфортно. Хоча, звісно, нікому не побажаєш того, що зараз відчувають українці. В Києві ще не так страшно. У мене є друзі в Харкові, Сумах, Чернігові, Запоріжжі. У них набагато небезпечніше, але вони не хочуть виїжджати з рідного міста. Всі роз’їхатися теж не можуть. Я зі свого боку теж чим можу допомагаю. І самостійно, і участю в поєдинках на підтримку українського війська.
Іван Вербицький
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар