Інтерв’ю «Футболу 24» з Антоном Броварником, голкіпером київського «Динамо» 80-х років минулого століття, який став лікарем.
Антон Броварник— Я їм лише раз на день. О першій годині ночі. Снідаю кавою та насінням із яблук. Один вчений нещодавно за це інтервальне голодування Нобелівську премію отримав. А я так живу вже 25 років. І не скаржуся.
— Ви ж не змушуєте себе до цього?
— Ні, мені подобається. Як і тренування на спеціальних тренажерах, які я запатентував. Люблю сауну та крижану воду. Гарячу воду я не використовую — як і мило, шампунь чи будь-які креми.
— У вас відбувався певний злам у баченні свого стилю життя після завершення кар’єри футболіста?
— Так. Ви повірите, що у мене друга група інвалідності? Якщо аналізувати мої знімки, то я почну рухатися лише після заміни двох кульшових та двох колінних суглобів. А ще чотири хребці та три диски… У мене було вісім операцій, у тому числі, два переломи хребта.
— Це все футбольні травми?
— Перший перелом — наслідок занять східними єдиноборствами. Зазнав його здуру на кунг-фу. Вигравав двобій, але хотів зробити це красиво. Робив вертушку — ноги поїхали, обличчям влетів у татамі. Мені було майже 16 років. Якщо врахувати, що у ворота я став за три роки до цього, ситуація була непростою. Відлежав кілька місяців, але повернувся.
— А другий перелом?
— Вже у «Динамо». Знаєте, мене там вважали ледарем. Як тільки лунав свисток про закінчення тренування, все — мене ніби корова язиком злизала. Але такі речі я дозволяв собі лише в дублі. Якби провернув схожий фокус в основі, то мене потім викинули б геть. Взагалі мій типовий день виглядав так — о 7-й ранку я був у залі акробатики. Там за два місяці навчився робити подвійні сальто з «вертушками», перевороти та інші речі. Також виконував вправу на реакцію — за одне заняття тисячу разів приймав м’яч від стінки. Об 11-й — перше тренування в «Динамо». Перед другим вечірнім заняттям я забігав у інститут. До речі, через навчання у вузі я вперше посперечався з Валерієм Васильовичем.
— Чому?
— Лобановський не дав мені вступити до університету і засунув у інфіз. Я зарікся і сказав, що більше трьох років там не вчитимуся. «Дванадцять», — парирував Валерій Васильович. І, можливо, я б мав шанси виграти парі, але «Динамо» відправило мене в «Зорю», звідки до Києва переїхали Юран, Бідний, Волотьок, Гусейнов і Погодін. «Чого ти радієш? Це перша ліга!» — казав Лобановський. «Рік пограю і повернуся у вищу лігу», — відповідав я. Та тренер вважав, що у вищій лізі я можу грати лише за «Динамо».
— Але ж шансів у вас не було, враховуючи сильних конкурентів.
— У «Динамо» моїх часів грали два воротарі — і обидва з національної збірної. Одному — 25 років, іншому — 26. Я був просто непотрібний і протягом найближчих п’яти років міг забути про ігрову практику в основі.
— У дублі ви теж грали нечасто.
— У першому сезоні — лише три матчі і всі всупереч, а не завдяки. Спочатку в Алма-Аті дебютував, бо літак з основним складом затримався і не встиг прилетіти на матч дублерів. Я зіграв непогано, пенальті відбив. Наступного матчу чекав кілька місяців. Вітя Гришко травмувався, але на поле вийшов. До 15-ї хвилини пропустив три голи і тоді випустили мене. Я не пропустив. Втретє вийшов у останньому турі проти московського «Динамо», коли ми стали чемпіонами. Виграли 2:0, я знову зіграв на «нуль».
— У вас є пояснення такій відсутності довіри?
— Можливо, через те, що я одразу йшов після тренувань. Дивно, коли ми виграємо 5:0 чи 7:1, всіх випускають на заміну, а я сиджу. Невже не можна було 10 хвилин дати зіграти? Якось ми їхали з Михайлом Фоменком у 20-му тролейбусі на тренування. «Не любиш тренуватися, так?» — питав Михайло Іванович. «Я тренуюся, щоб грати, а не навпаки», — відповів я. Якщо до моєї гри не було претензій у збірній, я привозив з кожного турніру індивідуальні нагороди, отже, моя філософія не була хибною.
— Ви — корінний киянин. Для вас виступи за «Динамо» були не просто бажанням?
— Звичайно. То була мрія і головна ціль. Я — киянин у четвертому поколінні, усі мої предки на Байковому спочивають. Та проблема в тому, що від природи я був бунтарем. Я не був піонером та жовтенятком — зривав усе це з себе. Вступив лише у комсомольці. Та й то тільки після того, як побачив, що зробили з Пашею Яковенком за відмову. Якщо гравця національної збірної так припечатали, то що зі мною буде? Мене дитина якось запитала, до якого віку батьки водили мене до школи. «До 2 вересня», — відповів я. У перший день показали дорогу, а наступного — відправили самого.
— У вас 194 сантиметри зросту?
— 197. До 9-го класу я не був надто високим, а потім виріс на 20 сантиметрів.
— Ви сказали, що у ворота стали тільки у 13 років. Чому так пізно?
— У 7-му класі я ще був польовим гравцем і складав іспити в спортінтернат як нападник. Ноги у мене були несильні, хоча багато забивав головою. Справа в тому, що мої батьки не могли носити гроші, тож мене вигнали зі спортінтернату. Формулювання написали таке, що мене не просто для футболу забракували. Я навіть у шашки Чапаєва грати не міг. Мене не брали у жодну секцію Києва.
— Як же ви потрапили у футбол з другої спроби?
— У моєму будинку мешкав легендарний у минулому воротар «Динамо» Антон Ідзковський. Одного разу побачив мене сумного. «Вставай у ворота», — порадив Антон Леонардович. А я кажу: «Які ворота? Мені 13 років». Якось я забив гол і забіг у ворота. Повернув голову направо — штанга за кілометр. Дивлюся в інший бік — і туди кілометр. Та ну його! Як у цих воротах стояти? Врешті-решт, Ідзковський організував мені перехід у «Динамо». Я прийшов туди шостим воротарем. А що таке шостий воротар?
— Що?
— Другий воротар там м’ячі носить. А від третього і далі — підмести, сміття викинути, підфарбувати щось. Я закинув школу, взявся наполегливо тренуватися, почав прогресувати. Якраз мали їхати на чемпіонат СРСР, що відбувався у Рівному, і наш основний воротар не з’явився. Мій перший тренер Олександр Чубаров поставив мене і не прогадав. Я отримав приз найкращому воротарю турніру.
— Ви навіть доросли до рівня воротаря збірної СРСР.
— Там я вперше зіткнувся з москалятами. Все-таки треба покласти руку на серце і сказати, що пітєрци відрізнялися від людей з Москви. Не такі прикрі. Я з ними воював постійно. Поки йшов з москалятами лоб в лоб — вони вигравали. Потім вирішив з ними, умовно кажучи, грати у шахи. І тоді домагався свого.
— Хто з вашої команди досягнув найбільшого успіху?
— Ой, та наша збірна була уся зіркова: Коливанов, Кобєлєв, Кірьяков, Добровольський, Харін. Останній взагалі з’явився нізвідки — на рік молодший. Почали його ставити у склад. Пощастило, що в збірній хоч один тренер був порядний — Олександр Піскарьов. Я його відверто запитав, чого нас так не люблять. Він пояснив, що це все ставлення федерації.
— Повертаючись до Харіна — потім він все-таки пробився у «Челсі». Погодьтеся, солідно.
— Але тоді я його вибив з основи і Харіна перевели у збірну, молодшу на рік. Піскарьов сказав, що я маю грати на три голови вище і мені це вдалося. Практично з кожного турніру я привозив додому приз найкращому гравцю. Так тривало до того часу, поки у збірну не прийшов наш великий киянин — Анатолій Бишовець. Він одразу викреслив моє прізвище.
— У вас є пояснення?
— Можливо, тому, що я був вихованцем Чубарова, з яким у нього були погані стосунки. Одного разу я у збірну з’їздив, але одразу посварився з тренером. В одному з матчів на перерву ми пішли за рахунку 0:1. Це при тому, що я витягнув багато шалених ударів. У роздягальні Бишовець риторично запитав: «У нас там у воротах щось є?» Я на емоціях жбурнув рукавицю. «Роздягайся! Ти у мене з футболом закінчиш!» — закричав Бишовець. Більше я нікуди не їздив. Як я вже казав — у спорті я не мовчав.
— Ви не шкодували про свої імпульсивні вчинки?
— За суттю я мав рацію. За формою — не завжди. Пригадаю випадок у «Динамо». 1985-го я разом з іншими динамівцями брав участь у зйомках фільму «Обвиняется свадьба». Ми знімалися увесь день, було прохолодно, виникла пауза, тож Віктор Колотов запропонував розім’ятися. Ми грали у дир-дир і, як на зло, на мене хтось з хлопців невдало впав — я надірвав ключично-акроміальний суглоб. Вилетів на два місяці. Тільки зібрався повертатися на поле, як тренери кажуть — треба їхати на Спартакіаду.
— Не були готові?
— Першим номером тренери бачили Андрія Ковтуна. Навіщо мені форсувати події, якщо гратиме інший? Я був не у захваті, але вимушено почав підготовку, поспішив, недолікувався і поїхав. Перемотував бік, падав, терпів біль, але працював. У підсумку грав таки Ковтун, а я зазнав рецидиву. У відповідь я почав бунт. І це тільки один такий випадок.
— Ви кажете про передчасну підготовку. У той час медичні штаби не приділяли належної уваги травмам?
— Часто на це закривали очі. У матчі за дубль я зламав чотири ребра. Прийшов до Валерія Васильовича і кажу про це. Мовляв, навіть знімок маю. Але мені це не допомогло. У київському «Динамо» звільняли від тренування виключно у двох випадках: за наявності довідки про летальний випадок або у разі відкритого перелому.
— Ви не належали до тієї категорії людей, яка мирилася з цим?
— Почав задумуватися — можливо, футбол це не зовсім те, про що я мріяв. У «Динамо» воротарі бігали з усіма, складали тест Купера. Одного разу я ледь не втратив свідомість. У підсумку мене оштрафували. Що там казати — у Лобановського на зборах вихідний день виглядав так: чотири кілометри кросу на пляжі, потім ривки та стрибки на піску, тоді двогодинне швидкісне тренування, а в 17-й годині спаринг. Якщо програли, то ще й крос на вечір. І це тільки умовний вихідний.
— Одразу зрозуміли, куди потрапили?
— Коли на зборах у Гаграх зайшов у автобус, то був вражений позитивним настроєм команди. Раптом Анатолій Пузач встає і каже: «Молоді хлопці, оголошення для вас. Коли падатимете, підповзайте до дороги. Тренування коротке, підберемо вас». Я подумав собі — ого, виявляється, тут і тренери жартівники. Тільки потім з’ясувалося, що ніхто не жартував.
— З якими думками ви перевернули сторінку виступів у «Динамо»?
— «Динамо» я сприймав, наче родину. Образи жодної у мене нема. Своє бачення я маю, але розумію, що виключно тренер несе відповідальність за результат. Валерій Васильович був геніальною людиною. Зараз його хочуть скопіювати. Та це неможливо. У нього мухи за розкладом літали, таргани за розкладом повзали. Людина розраховувала все посекундно. Тим більше, я маю з чим порівняти — в інших командах такого надивився!
— Ви закінчили дуже рано.
— У 28 років. Я завершував у «Кубані». На свою голову підписав жахливий контракт, який зв’язував мені руки. Ще й з тренером не пощастило — Леонід Назаренко робив все хаотично та беззмістовно. Я повернувся в Україну, тренувався у «ЦСКА-Борисфені», хоча жоден клуб через той контракт заявити мене не міг. Разом із відомим лікарем Ярославом Ліньком я почав працювати у клініці, взявся за медицину, розпочав навчання. Так запустив свою медичну кар’єру.
— Про футбол ви згадуєте, насамперед, з позитивом?
— Один тренер зустрів мене і сказав, що я злочин зробив, оскільки не досягнув того, чого мав, враховуючи свій талант. «Я не дав себе зламати», — відповів я. Вважаю це своїм досягненням. А ще у футболі я отримував задоволення. Це був кайф. Виходив на матч і не хотів, щоб він закінчувався. Ви знаєте, що воротар втрачає за гру два кілограми — навіть, якщо ударів по воротах нема. Інакше — чотири-п’ять. Таке сильне психоемоційне навантаження. А я кайфував. Згодом на футбол я почав дивитися крізь призму цифр.
— У чому специфіка таких цифр?
— Цифри свідчать, що за умови правильної біомеханіки воротар не має права пропускати голи з-за меж штрафного майданчика. Погляньте на Георгія Бущана, який раніше мучився з ахіллом. Все через те, що у нього було перевантаження. Все через неправильну ходу. Ми виставили йому ахілл та біомеханіку рухів. Через тиждень все минуло.
— Хто з футболістів звертався до вас зі схожими проблемами?
— Сашко Зубков, коли у Маріуполі грав. Він довго мучився з гомілкою. Виставили йому біомеханіку руху і проблема зникла. Схожа історія з Назарієм Муравським із ЛНЗ. Із Віталієм Ревою працювали та багатьма іншими: Владом Ващуком, Тарасом Луценком, Олександром Шовковським. Прикро, що клуби не цікавляться цим і це явище не є масовим.
— Якщо коротко — як виставити біомеханіку стопи?
— Я створив коректор, який зовнішньо схожий на устілку. Та якщо устілку ви не зігнете, то коректор можна зім’яти. У нього немає функції фіксації стопи, він не працює замість неї, він її рухає. Коректор вставляється у взуття. Наприклад, ви хочете впасти на зовнішній край п’ятки — він не дає, відштовхує від зони патології, показує напрямок. Це проста, але дієва річ.
— Знання та практичний досвід ви здобули після завершення кар’єри. Але вже тоді було зрозуміло, що у спорті ви не збираєтеся залишатися?
— Мене кликали у вищі ліги Польщі та Ізраїлю, у другий італійський дивізіон. Для цього треба було змінювати громадянство. У мене немає іншої Батьківщини, крім України. Хочу жити там, де народився. І всім раджу не шукати іншої долі. Закінчувати зі спортом було складно. Я набрав зайвої ваги, усі травми почали вилазити. Ось такі (згинає палець в інший бік) ніхто навіть не вважав за травму. Не відкритий же перелом, правда?
— Зараз ви займаєтеся ортопедичною діяльністю?
— Так, я сконцентрувався на біомеханіці стопи. Це та частина тіла, яка недооцінена у всьому світі. У людському тілі є суглоб-близнюк стопи — це ділянка зап’ястя, що теж складається з двох великих кісток та 27 малих кісточок. Ви, мабуть, чули, що стопу часто ортопедичними устілками вкладають у правильне положення. Спробуйте вкласти близнюка долоню у правильне положення. Дивно, так? Для чого стопі така велика кількість кісточок?
— Очевидно, що ви не бачите сенсу в ортопедичних устілках.
— Біомеханіка стопи налічує 5000 площин, крапочок або ж положень. Яке з цих положень правильне? Його просто не існує. Тоді природа зробила б одну кісточку — ласту. Навіщо інші 4999 точок? Я не схвалюю поняття «плоскостопість». Якщо ми підкладемо під стопу щось, то забираємо її можливість вільно рухатися. Уявіть, що за вами женуться 20 працівників поліції. Ви ж на адреналіні легко перескочите 2-метровий паркан. Та якщо стопа зафіксована, то вона заблокована і ви нічого не вдієте. Вона стає дефективною.
— Як щодо дитячого ортопедичного взуття?
— Дитина повзала на колінках, нарешті здійнялася на стопи. Кожна дитина народжується з розпластаною стопою. Їй треба тренувати гомілку, а ми не даємо. Тепер усе взуття ортопедичне і фіксує стопу. У дитини, яка тільки встала на ноги, від природи проблеми з м’язами. А таким взуттям її лише добивають. Коли дитина починає повзати, ми ж не ставимо їй на долоні устілки?
— Свої знання ви застосовуєте на власному тілі?
— Інакше я б не рухався зі своїми зношеними суглобами. Я розслабив тіло і переніс все навантаження на стопу. Там у мене достатньо кісток, м’язів та сухожилля, щоб розслабити тіло і отримати опору. Подивіться на тварин, які мають розкуте все тіло і навантажену тільки ту частину тіла, яка відповідає за пересування. Навіть величезні бегемоти та слони.
— Повернімося на завершення трохи до футболу. 1987-го з «Динамо» ви перейшли у «Зорю». Нехай то була перша ліга, але ви отримали стабільну ігрову практику.
— Мене довго запрошували у «Дніпро» та московське «Динамо». Перехід з Києва був нереальним, адже в клубі керувалися принципом «Нехай не грає за нас, але й проти нас не гратиме». Зоря йшла у нижній частині турнірної таблиці, але я мав непогану статистику. Зіграв 20 матчів і 8 з них на «сухо». Як для 19-річного воротаря, це хороший показник. Проте я не відчував довіри від тренера «Зорі» Вадима Добіжі.
— Судячи з протоколів, тренер часто змінював воротарів.
— Наведу приклад з останнього туру сезону, коли ми поїхали у Кемерово. Тамтешній Кузбас наприкінці чемпіонату всіх обігрував з різницею у 3-5 м’ячів. Все через газон. Вони заливали поле водою і перетворювали його на ковзанку. При цьому, самі обирали належне взуття, а інші потрапляли у засідку. Перед «Кузбасом» в Олега Суслова виникли проблеми з апендиксом, а ветеран Олександр Ткаченко відмовився грати: «Ты же не выпустишь дедушку на такое поле?» Довелося грати мені з травмою руки. Влетіли 1:5.
— Ви теж потрапили у засідку?
— То був єдиний матч із фіксованим результатом, у якому я брав участь. Ми зберігали обумовлений пристойний рахунок 1:3, поки в кінці гри не вийшов ветеран Віталій Раздаєв. 41-річний нападник забив два м’ячі із фразою «Це мої перші голи в сезоні». Хоча 1:5 це ще нормально. За таких умов ми могли б і десять пропустити.
— Більше довіри ви отримали у «Суднобудівнику» в Геннадія Лисенчука.
— Я мав їхати до Михайла Фоменка у «Гурію» з Ланчхуті. Але у цьому не було сенсу, оскільки мене дискваліфікували за запитом «Динамо», де мені не пробачили перехід у «Зорю». Намагався обійти цю заборону через узбецьку федерацію футболу, їздив у Наманган, де обіцяли зняти дискваліфікацію, і заявити у «Пахтакор». Потім вирушив у «Таврію», але й там мене заявити не змогли. Тільки через друголіговий «Суднобудівник» я повернувся у футбол. На перший погляд, друга ліга, слабкий рівень. Але яка там команда була: Морозов, Машнін, Горячев…
— Після «Суднобудівника» ви так і не повернулися на вищий рівень.
— Я ще їздив у запорізький «Металург», але Геннадій Жиздик теж не зміг мене заявити. Далі була поїздка до Польщі, тоді вже згадана «Кубань» і завершення кар’єри. У Краснодар приїжджали представники московського «Торпедо», які хотіли створити конкуренцію українському воротарю Валерію Воробйову, але «Кубань» мене не відпустила.
— Ви перетиналися з багатьма відомими футболістами та тренерами. З ким зараз підтримуєте стосунки?
— Лише з тими, хто приходить до мене у якості пацієнтів. Знаєте, не можна бути трошки вагітним чи трошки померти. Я зараз в іншому житті і там немає місця для відвідування футболу. Але я продовжую любити футбол у першому ряді біля екрану телевізора. Я проаналізував свій навколофутбольний шлях і вирішив не втрачати час. Поки не пізно, хотів змінити своє життя. Розпочати з нуля в іншій галузі. Мене батьки навчили, що треба жити сьогоднішнім моментом. Немає завтра і немає вчора. Та немає навіть сьогодні. Є тут і зараз. Я футболу не зраджував і завжди його любитиму.
Любомир Кузьмяк
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Читати всі коментарі (2)