Олег Блохін: "навіщо грубо? Для ясності!"

Швидко летять роки. Чотирирічний Олег з мамою...

У буквальному розумінні слова на біговій доріжці головного стадіону України мама дала старт чотирирічному Олегу у великий спорт...

І на цій же доріжці 23-річному Блохіну був вручений "Золотий м'яч" кращого футболіста Европи - 1975...

1975-й рік. Вперше найпрестижніші призи Старого Світу виграє не якийсь там суперклуб з «капкраїни», що було б цілком звично і логічно, а наш, вітчизняний! Сьогодні, в черговому фрагменті перевидання моєї першої книжки "Два сезони" українською мовою, про Олега Блохіна.

Право на гол

— Хлопчиськом мені здавалося, що у футболістів веселе, цікаве і в чомусь безтурботне життя, — розповідав одного разу Олег Блохін. — Літають з міста в місто, з країни в країну, одна лише турбота — забивай голи! Але дуже скоро я переконався: головне для футболіста, як і для людини будь-якої професії, — це праця, праця і ще раз праця. Подивіться, як працюють на тренуваннях Женя Рудаков, Володя Мунтян або Віктор Колотов, та й, зрештою, і вся команда. А гра! Ми одного разу з хлопцями прикинули, що за один матч наша команда втрачає до десяти-дванадцяти кілограмів ваги. У кожного з нас є друзі, улюблений театр, дружина або наречена. Але ось за один сезон я і мої товариші по збірній і клубу не бувають вдома по 330 днів або щось біля цього! Адже так щороку. І хочеться, щоб хлопці, які мріють про великий футбол, відразу налаштували себе на систематичну, дуже серйозну і аж ніяк не легку роботу.

... У квартирі, де живе найкращий форвард країни, все нагадує про спорт — вимпели, значки, кубки, медалі. Що ж, так і повинно бути: всі члени цієї родини — спортсмени. Мати Олега, Катерина Захарівна Адаменко, — заслужений майстер спорту, екс-рекордсменка республіки і країни в спринті; батько, Володимир Іванович Блохін, — в минулому теж різносторонній спортсмен. Порушив сімейну традицію лише старший син Микола: він так захопився хімією, що покинув гареву доріжку і став кандидатом наук, керівником сектору в одному з київських НДІ.

— Миколо, Олег, по суті, лише кілька років у великому футболі, а про нього в домашньому досьє вже зберігаються понад дві тисячі вирізок з газет і журналів. Ви не шкодуєте, що свого часу залишили спорт? — запитали якось старшого брата Олега.

— Додайте до цих вирізки та численні інтерв’ю, які мені постійно доводиться тепер давати товаришам по роботі про наші футбольні справи, — посміхнувся Микола. — А якщо говорити серйозно... Ще студентом я долав стометрівку не гірше за Олега і не виключаю, що згодом міг би стати майстром спорту. Але я щиро переконаний, що тільки одне міркування має керувати хлопцем, коли він обирає професію: з тисячі доріг вибери тільки ту, яка тобі до душі. І нехай про твою роботу в пресі не буде сказано жодного слова, головне, що ти любиш свою справу і приносиш людям користь...

В одній з газет писали, що шлях Олега Блохіна в спорті був напрочуд легкий і простий: «Все чітко і прямо. Юнацька команда «Динамо», дублюючий склад, основний склад, молодіжна, перша, олімпійська збірні країни. І в кожній з команд — голи, голи, голи...»

— Прямо як у різдвяній казці про щасливе хлопча! — вигукнув Олег, коли йому нагадали про це. — На жаль, а може, на щастя, в житті все було набагато складніше. Адже я досить довго сидів на лаві запасних. А коли мені нарешті дали футболку основного складу, команда не відразу мене прийняла.

— Були образи?

— Ні, все правильно. Майже всі молоді входили саме так. Особливо форварди. Судіть самі, скільки сил, нервів і енергії витрачається на те, щоб створити біля воріт суперника гольову ситуацію. І все може зійти нанівець — і найчастіше так і трапляється! — якщо помиляється той, кому довіряють завершити атаку. Так що за минуле я не в образі на товаришів по команді. Право на завершальний удар, якщо хочете, право на гол треба заслужити.

У сучасному футболі для успіху, крім всіх інших компонентів, необхідна швидкість. Стометрівку Блохін пробігав швидше одинадцяти секунд! Ця якість у нього від мами. Ще в 1969 році на районних змаганнях школярів він виконав перший розряд в спринті. Може бути, жартома, але Петровський, тренер Борзова, часто пропонував Блохіну поміняти футбол на спринт, стверджуючи, що в цьому і є справжнє покликання Олега. Крім того, Блохіну пощастило з наставниками. З азами техніки його, зовсім хлопчиська, знайомили знані педагоги — Леонідов, Голубєв, Мельниченко, а до футбольної мудрості його долучив Михайло Михайлович Коман.

— Я отримую справжнє моральне задоволення від тренувань, які проводять Базилевич і Лобановський, — говорив Блохін. — Я б сказав так: хороший футболіст — це умілий виконавець творчих знахідок тренера.

Результативний форвард чимось нагадує секретну зброю, а діє вона до тих пір, поки суперники її не розгадали. Мабуть, тому лише небагатьом нашим нападаючим вдавалося з року в рік показувати високу результативність. А він чотири роки поспіль — найрезультативніший бомбардир чемпіонату країни!

— Олеже, ви не побоюєтеся, що захисники скоро знайдуть все ж проти вас контргру? — запитав я його.

— Про це я думав ще в 1972 році. Наступного сезону голи давалися важче. На що розраховувати далі? Ми, футболісти, нерідко говоримо про Пеле. Захисники ж не можуть поскаржитися на те, що у них не було часу вивчити короля футболу. А він все ж забив свою тисячу голів!

— Мрієте повторити рекорд Пеле?

— Ні, а ось увійти до нашого символічного клуба Федотова хочу. За чотири сезони в складі київського «Динамо» і збірної Блохін провів 169 офіційних матчів, забив 92 м’ячі. Після його суперголу у ворота «Баварії» спортивні оглядачі Європи в один голос стали називати Блохіна суперзіркою. А сам він досить спокійно поставився до таких захоплених відгуків.

— Багато хто не розуміє, — сказав одного разу Олег, — того, що своїми голами я перш за все зобов’язаний товаришам по команді. Ось спринтер або штангіст за перемогу бореться самотужки, а у нас успіх форварда — це всього лише крапка в сюжеті, який творить на зеленому полі весь колектив. Так що, можливо, є певна частка несправедливості, коли лаври дістаються одному з виконавців. Повірте, я не кокетую, просто більше всього на світі не люблю несправедливості.

— Чи не занадто скромно, Олеже, адже за чотири сезони не хто-небудь, а саме ви забили найбільше м’ячів у вищій лізі !? — сказали йому.

— Це як рахувати, — відповів Блохін. — Як правило, ведуть лік забитим м’ячам. Мені ж більше запам’ятовуються втрачені можливості. Кожен матч, особливо якщо він програний, я ще раз потім прокручують в пам’яті, знову і знову аналізуючи гольові ситуації і свої дії. Так ось, за моїми підрахунками, виходить, що поки мені вдається використовувати лише щось близько тридцяти відсотків можливостей для взяття воріт.

У 1975 році Блохін закінчив інститут фізкультури, отримав диплом футбольного тренера і в тому ж році вступив до факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету.

— Значить, дипломат або тренер? — запитав Олега кореспондент югославського журналу «Темпо».

— Можливо, що після завершення футбольної кар’єри я стану дипломатом; можливо — тренером, — відповів Блохін. — Я ще не прийняв остаточного рішення. Він і не міг його прийняти: поки все його життя було футбол.

— Олеже, — запитав його одного разу журналіст, — ваші товариші по школі будують будинки, прокладають дороги, працюють біля верстатів, а ви...

— А я в цей час ганяю м’яча і не приношу користі суспільству — це ви хотіли запитати?

— Ну, навіщо ж так грубо? — зніяковів репортер.

— Для ясності! Так ось самі ж мої ровесники давно і переконливо відповіли на це каверзне питання. Футбольні поєдинки нерідко називають спектаклями. І це близько до істини. Причому ці матчі-спектаклі збирають стотисячну аудиторію на стадіоні, та ще біля телевізорів мільйони. Якщо завгодно, ми — актори, правда, у нас, на відміну від театру, немає готового тексту, і на зеленому полі ми імпровізуємо. На зустрічах з робочими колективами я нерідко чув, — запально продовжував Олег, — що цікава, захоплююча наша гра, насичена драматичними елементами, піднімає настрій і навіть підвищує продуктивність праці. Щодо продуктивності судити не беруся, але те, що гарний настрій після захоплюючого футбольного матчу допомагає людям, — хіба ви з цим будете сперечатися?! Тому після тьмяної, сірої гри відчуваєш себе актором, який бездарно провалив спектакль. Повірте, гірке це відчуття...

Прийшовши в дев’ятнадцять років у великий футбол, він все рідше і рідше провалював свої спектаклі, в яких йому все частіше і частіше доручалися великі ролі. Популярність київського динамівця стрімко росла...

У чому ж секрет Блохіна? Як вдавалося йому з року в рік залишатися на посту кращого форварда країни?

— Захисники в усі очі стежать за моїми діями, — каже Олег. — Значить, потрібно весь час перебудовувати свою тактику, шукати якісь нові варіанти атаки, нестандартні ходи. Я багато працюю над пасом, вдосконалюю виходи один на один, гру головою. І завжди свої дії намагаюся робити на секунду швидше захисників. Ось і весь секрет. Як бачите, він простий. І я його не приховую.

Інші захисники з ним теж обходилися надто просто. Бо часом тренери давали їм завдання: «Взяти за будь-яку ціну!» Динамівці розповідали, як один наш відомий тренер під час матчу його команди з динамівцями Києва надсадно кричав з лави запасних: «Вогонь по Блохіну!» І його підопічні вели цей вогонь.

... Разом з московським журналістом Володимиром Снєгірьовим ми записували розмову з Олегом Блохіним для читачів «Комсомольськой правды». Так вийшло, що, коли ми прийшли до нього додому, Олег був сумний. Його ногу до самого коліна ховали бинти, і він час від часу долонею гладив їх, ніби намагався втихомирити біль. Операцію йому зробили години за три до нашого приходу. Ще було неясно, коли Блохін знову зможе вийти на футбольне поле. Ось чому він був сумний, і ми пошкодували, що прийшли до кращого радянського футболіста саме в такий день. У нас було заготовлено близько сорока питань. І перший ми задали, як то кажуть, на злобу дня:

— Про що ви, Олеже, думаєте, коли, накульгуючи, йдете по полю після грубої гри суперника?

— Про біль свій думаю, — тихо відповів він. — Прислухаюсь до нього: чи не небезпечна травма? Чи зможу грати? А буває, і злість кипить в душі проти кривдника — якщо той навмисно вдарив по ногах. Це, на жаль, зустрічається в нашому футболі часто-густо — коли б’ють не по м’ячу, а по ногах...

Напередодні нового 1976 року всі наші газети опублікували коротке ТАРСівське повідомлення:

«Традиційний референдум, що проводиться французьким тижневиком «Франс футбол», назвав 23-річного форварда київського «Динамо» і збірної СРСР Олега Блохіна кращим футболістом Європи 1975 року. Блохін випередив Франца Беккенбауера (ФРН) і Йохана Кройфа (Голландія).

Олегу Блохіну, який переміг в двадцятому за рахунком опитуванні футбольних оглядачів європейських країн, буде вручено «Золотого м’яча». Журналісти, які брали участь в референдумі, назвали прізвища 32 футболістів з вісімнадцяти країн. Блохін набрав 122 очки. Наступні за Блохіним Беккенбауер, Кройф, Берті Фогтс і Зепп Майєр (обидва ФРН) не набрали цієї суми разом».

Про підсумки цього референдуму Олег дізнався досить несподівано. Він брав участь в передноворічній телевізійній передачі «Старт», і раптом ведучий, який хотів зробити сюрприз, повідомляє про телефонну розмову з Парижем: Блохіна названо кращим футболістом Європи!

Почувши таку радісну звістку, Олег розхвилювався. Він насилу підбирав відповідні слова, говорив, взагалі, що щасливий і дуже радий за свою команду.

— Кого ви запросите на перший новорічний вальс? — запитав ведучий.

— Свою маму, — відповів Олег. У коротких відповідях був весь Блохін. Великий спортсмен, що не мислить себе поза командою: людина молода, безпосередня, хороший син, з дуже добрим серцем...

У ті дні газети публікували безліч матеріалів про київського динамівця, помістили цілі добірки відгуків найвизначніших зарубіжних майстрів футболу і спортивних оглядачів. Автори цих статей і висловлювань не скупилися на похвали. Блохін став, безумовно, найвідомішим футболістом Європи 1975 року.

Безліч поздоровлень приходило на ім’я Блохіна і до будинку по вулиці Уманській. Олегу надіслав свою світлину наш легендарний воротар Лев Яшин, володар «Золотого м’яча» 1963 року. На зворотному боці світлини було зроблено напис: «Олегу Блохіну. Футбол — це життя...»

— Ось бачите, — сказали якось Базилевичу і Лобановському, — у вас в команді не прийнято когось виділяти, а «Золотий м’яч» вручений все ж Олегу Блохіну.

— «Золотого м’яча» вручаємо не ми, — відповів Базилевич, — тому ми лише приєдналися до тих численних привітань, які отримав Блохін. Ми за все, що об’єднує футболістів, і проти того, що їх роз’єднує. Індивідуальні призи в командних іграх допомагають прославитися гравцеві, але іноді ускладнюють ситуацію в команді. Це, так би мовити, призи журналістські, а ми, тренери, визнаємо призи спортивні: чемпіонати, кубки, турніри, одним словом, змагання, де перемоги домагається вся команда.

— Вірно, — підтримав свого колегу Лобановський, — правда, в даному випадку ми абсолютно спокійні. Адже сенс першого ж інтерв’ю, яке дав Блохін в настільки щасливу для нього хвилину, полягав в словах: «Спасибі команді!» Олег зі спортивної сім’ї, до мозку кісток спортсмен-колективіст. Тому нагородження Блохіна «Золотим м’ячем», «Золотими бутсами» або «Золотими гетрами» не зробить з нього індивідуаліста.

Хіба можна було яскравіше охарактеризувати кращого футболіста Європи?..

Девi Аркадьєв,

26 червня 2020,

Філадельфія.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости