Друга частина інтерв’ю українського тренера Олега Федорчука, який святкує 65-річний ювілей, для Sport Arena.
Олег Федорчук (фото: sportarena.ua)— Ви в 1999 році почали серйозну тренерську роботу. Як це було?
— Я довго тренував юнаків, а потім отримав кілька шансів у житті. Ми з Павлом Яковенком і Юрієм Ковалем збирали першу в історії аматорську збірну України. Попереду був відбірковий етап, де в Київ приїжджали білоруська та молдовська збірні. Ми розуміли всю відповідальність і підібрали хороших, талановитих футболістів. Ну, щоб я голослівним не був, деякі потім до вищої ліги доросли.
Але це був якийсь, хм, проклятий турнір. Спершу внаслідок організаційних непорозумінь Яковенко відмовився від посади головного тренера. Потім ми недооцінили декого із суперників, які під видом аматорів привезли гравців із своєї вищої ліги. Тож у підсумку наша збірна не виконала завдання й не вийшла зі своєї групи.
Я продовжував навчатися. Отримав тренерський диплом, брав участь у знаменитому семінарі, коли від УЄФА Рой Ходжсон приїжджав до нас у Київ. І отримав шанс від Оболоні.
— Це ж відома історія: в сезоні-1999/2000 ви якийсь час очолювали дві (!) клубні команди ФК «Оболонь-ППО» — в першій і другій лігах. Що це за божевілля?
— Очільники клубу Олександр Слободян і Сергій Сидоренко хотіли розвивати клуб. Ще за Сидоренка створили резервну команду, адже якраз перший склад вийшов у першу лігу. Так як я знав, напевно, всіх футболістів Києва 1979-1985 років народження, її доручили мені. І от уявіть собі: основна Оболонь іде на виліт, а «Оболонь-2» весь час в лідерах — ми навіть створили фурор, вигравши Меморіал Макарова, який на той час задіював гравців рівня Шовковського, Несмачного. Коли в відставку відправили тренера першої команди, мені доручили виставляти обидва склади.
Більш як половину сезону я справлявся з двома командами. Правда, так вийшло, що основна «Оболонь» вилетіла, зайнявши 16 місце серед 18-ти учасників першої ліги, а другий склад відстав на одне очко від «Борисфена», який підвищився в класі з другої ліги. Проте ми працювали на майбутнє, в чому Слободян з нами погоджувався. У нас в першу команду підтягувалися навіть діти 16 років! Середній вік гравців у першій команді під моїм керівництвом опустився до рівня молодіжної збірної. Від нас Свідерського запросили в «Динамо» — хай він там і не заграв, але в національній команді Блохіна став основним. Валік Слюсар доріс до збірної України також. Андрій Корнєв став легендою клубу. Відразу кілька хлопців — Федя Прохоров, Діма Козаченко — пограли за юнацькі клуби.
— І от ви без роботи, про вас на якийсь час забувають. Що робили в кінці 90-х і на початку 2000-х?
— Це була цікава історія. Після завершення кар’єри гравця в 1991-му я співпрацював з італійсько-румунською фірмою «Гаврізі». Вони шукали таланти по всьому колишньому Союзу, щоб переправляти їх у Серію А. Моїм завданням було відстежувати молодих гравців у Україні, Білорусі, країнах Балтії. Я їздив на перегляди, аналізував потенціал. Фактично, я працював скаутом, коли в Україні ще й слова такого толком не знали.
— Яких зірок ви віднайшли раніше, ніж про них дізнався світ?
— Про українських футболістів можна годинами розповідати. Ми дуже багатьох пропонували італійським клубам, і на деяких був попит. Але, умовно, щоб Мілевського перевезти в Італію — про це й мови бути не могло. Тож фірма, на яку я працював, просила скаутити всі юнацькі збірні, які приїжджали в Київ. У Чехії ми бачили Росіцького, в Білорусі — Кутузова та Глєба. Я кілька разів їздив дивитися їхні матчі.
Ними всіма тоді цікавилися серйозні клуби — «Фіорентина», «Інтер». Кутузова ми вели дуже щільно. На нього розраховували саме під «Фіорентину», але спершу він мав «обкататися» в сусідній «Сієні» — там, до речі, тоді був і мій вихованець, молодий воротар Дмитро Козаченко.
З Глєбом була схожа ситуація, але в італійців тоді був свій підхід: вони хотіли брати гравців за копійки, а наші клуби вже почали вимагати серйозні гроші. Зрештою, Кутузов опинився в «Мілані», а Глєб поїхав у Німеччину. Якийсь момент був, коли Глєба привезли до Лобановського в «Динамо». Уявіть собі, там він ходив сам на базі, ним не особливо цікавилися, потім поміряли тиск — сказали, щось не те… Словом, майбутній футболіст «Барселони» й «Арсеналу» взяв і поїхав із Конча-Заспи.
— Ви навіть супроводжували гравців до Італії. Що завадило вам залишитися в цьому бізнесі та стати успішним агентом?
— Мені пропонували хороші гроші, я мав контракт із фірмою. Але в якийсь момент надійшла пропозиція очолити новостворений «Нафком-Академію». Я зрозумів, що бути агентом і тренером одночасно — це конфлікт інтересів. Мені довелося обирати: або сидіти на відсотках від трансферів, або йти на поле і будувати команду. Я вибрав поле. Розірвав контракт із Гаврізі, втратив у грошах, але вивів «Нафком» у професіонали, а потім отримав запрошення у вищу лігу — в «Таврію».
— Чи не шкодуєте ви про той вибір, дивлячись на нинішні агентські комісійні?
— Знаєте, той скаутський досвід дав мені знання європейського ринку, яких не було в багатьох українських тренерів. Я зрозумів, як працює «кухня» топ-ліг. Це допомогло мені пізніше, коли в «Таврію» почали пропонувати дорогих легіонерів. А я вже сам вів скаутинг і казав: «Навіщо мені цей іноземець за великі гроші, якщо я можу взяти молодого українця — Ковпака чи Гоменюка — і зробити з них зірок?». Робота на італійців навчила мене бачити «золото» там, де інші бачать просто хлопця з сусіднього двору.
— Ваша кар’єра в «Нафкомі» почалася з авантюри: ви зібрали професійний клуб лише за 14 днів. Як можна з нуля створити команду, яка в першому ж сезоні бере «срібло» другої ліги?
— Взагалі ця історія починалася з містики. Я сам — людина раціональна, але хочете вірте — хочете ні. Одного разу вирішив підвезти людину, яка стояла посеред лісу. А це виявився науковець, з яким ми розговорилися й обмінялися телефонами, і я про це забув. А через рік цей чоловік мені дзвонить, як давній знайомий, і запрошує на зустріч із людьми, які хочуть створити футбольний клуб. Так усе й закрутилося.
Як створити та заявити команду за два тижні? Це була справжня «спецоперація». Коли інвестори — син першого Президента незалежної України Олександр Кравчук та Володимир Нечипоренко — запропонували мені цей проект, часу на роздуми не було. До старту сезону лишалося два тижні. Не було ні бази, ні назви, ні складу.
Інвестори взагалі хотіли назвати клуб «Апельсин», але я сказав: «Хлопці, я не буду тренувати команду з назвою фрукта». Зараз трішки жалкую. Нечипоренко мав божевільну бізнесову та маркетингову хватку, його варіант був цікавим і привертав увагу. Але я заартачився і прямо під час заповнення заявки в ПФЛ написав «Нафком-Академія» — знав, що у власників є така фірма, а базуватися вирішили в Ірпені, в Академії податкової служби (я їх добре знав завдяки роботі в студентському й аматорському футболі, адже аматорська збірна України базувалася на основі команди цього вузу).
А щодо складу — мені допоміг мій десятирічний досвід у дитячому футболі. Я знав покоління хлопців 1979-1985 років народження «від і до». Я знав, хто сидить у тіні, хто незаслужено забутий. Ми зібрали «голодну» молодь 18-22 років, об’єднану однією ідеєю: проявити себе і піти на підвищення. Бюджет був мізерний — 146 тисяч доларів на сезон, але ми били фаворитів за рахунок характеру. Ніхто не міг повірити, що таким складом можна виконувати турнірні завдання, але ми вже на другий сезон вийшли в першу лігу. Могли б і на перший, але мій учитель у футболі, Віктор Жилін, тоді в «Системі-Борекс» створив дуже сильну команду, і в останніх турах ми все ж відстали від них. Він досягнув це в 79 років, тож я надихаюся його прикладом.
— Ви застосовували в «Нафкомі» досить специфічні методи мотивації. Це правда, що ви роздавали премії готівкою прямо в душі після матчу?
— Щира правда. Це була моя психологічна хитрість. Хлопці мали відчути реальні гроші в руках відразу після перемоги — не через місяць на картку, а тут і зараз, поки емоції ще киплять. Також ми орендували для гравців легковики. По всій Україні пішов слух: «В Ірпені машини дають!», а ми просто так компенсували відсутність власного клубного автобуса (посміхається). Це притягувало до нас таланти. Ми були бідними порівняно з лідерами, але ми тримали марку: те, що обіцяли — виплачували до копійки.
— Символом того «Нафкома» став Сергій Левченко. Історія про те, як він забив 30 голів за сезон заради автомобіля, вже стала легендою. Як це було?
— Сергій був геніальним форвардом. Він подавав великі надії й починав у Німеччині разом із тим самим Вороніним. Ми викупили його у менхенгладбаської «Боруссії» за 100 тисяч марок. Він повернувся з Німеччини з вагою 100 кг. Коли він перестав забивати, керівники привезли знахарку, яка щось там пошептала в роздягальні — і він поклав дубль!
Льова дуже любив машини. Дивився на службову «Шкоду» в клубі так, ніби це був «Феррарі». Я йому сказав: «Заб’єш 30 голів за сезон — машина твоя». І він почав «колотити»! 30 голів у 29 матчах — це був рекорд другої ліги на довгі роки. Він забив тридцятий, взяв ключі й поїхав. До кінця сезону ми його більше не бачили (посміхається). Це був гравець неймовірного таланту, в нас його викупив запорізький «Металург» і після повернення звідти він заново вчився в «Нафкомі» забивати. Я досі шкодую, що його життя так трагічно обірвалося в автокатастрофі у 2007-му. Впевнений, ми б його перезавантажили і він би ще в УПЛ рекорди бив.
— Андрій Пилявський, який пізніше грав у Ізраїлі та збірній, — ще одна ваша «знахідка з вулиці». Як ви розгледіли його в аматорських турнірах?
— Я побачив його на Меморіалі Макарова — дивлюся, пацан зростом 190 см. Він був нікому не потрібний, коліно «вилітало». Подивився гру і зрозумів: не засну, поки не заберу його до себе.
Я дзвонив йому тричі. Останній раз сказав: «Андрію, або завтра ти в «Нафкомі», або йди працювати на завод. Даю тобі час до шостої ранку. Не передзвониш — значить, футбол тобі не потрібен». Він зателефонував без п’ятнадцяти шість. Саме за такі моменти я люблю свою професію: знайти хлопця в обласних змаганнях, в якого ніхто не вірить, і довести його до рівня єврокубків.
Коли він приїхав, то штангу 45 кг тиснув. Я сказав: «Поки не будеш тиснути 90 — на поле не вийдеш». Він зціпив зуби, набрав 10 кг м’язів і з «Нафкома» поїхав у «Ниву», а з Вінниці прямо в «Маккабі» (Хайфа), з яким повигравав місцеві трофеї. Пізніше грав за «Зорю», «Ворсклу», збірну України.
— «Нафком» здійснив переїзд із Ірпеня в Бровари, виграв другу лігу, підвищився в класі… Чому загальмувався розвиток клубу?
— Боляче ударила світова криза, був перепад у бізнесі власників, який був пов’язаний з с/г і паливно-мастильними матеріалами. Із Ірпінською академією не вдалося домовитися про співпрацю, і ми шукали дешевший стадіон — так виникли Бровари, тим більше, там же був і спортінтернат.
Грошей у нас завжди було небагато, але ми старалися виділятися. В Кубку України в кожному сезоні доходили до клубів вищої ліги, старалися давати бій тим же «Дніпру» та «Таврії», а 2002 році, будучи представниками другої ліги, вибили «Карпати» з Чижевським, Беньом, Хомою, Лучкевичем і кількома легіонерами. Коли наш Серьожа Левченко з пасу майбутнього помічника Петракова Руженцева забив той самий м’яч, під три тисячі глядачів піднялися на ноги. Мене запевняли, що в Ірпені в житті ніколи не було такого ажіотажу!
— «Нафком» зник через кризу 2009 року, але ви пишаєтеся тим, як клуб пішов. Чому?
— Ми пішли чесно. За два місяці до закриття ми попередили всіх гравців. Розрахувалися до останньої гривні, оплатили операції тим, кому це було потрібно, віддали хлопцям всю амуніцію та форму. Навіть коли з’явилися «інвестори», які обіцяли врятувати клуб за 1 гривню, а потім зникли, я зі своєї кишені розраховувався з водіями автобусів.
Для мене було важливо, щоб після «Нафкома» лишилося добре ім’я і плеяда гравців: Левченко, Козаченко, Шарпар, Пилявський, Кушка, Козьбан. Клубу немає, а його вихованці — це і є його історія.
— І от після Нафкому ви приймаєте клуб вищої ліги — «Таврію». Як це було?
— Чутки такі давно ходили, що мене хочуть бачити в вищій лізі. Різні команди називалися. А там тоді так вийшло, що ми непогано стартували, «Нафком» обіграв сильні харківський «Арсенал» і київський ЦСКА, якраз зіграли внічию на виїзді з «Карпатами». Про нас на той час багато говорили.
А паралельно «Таврія» програла новачкам ліги — «Оболоні» (0:1 вдома), у яких майже всі грали, хто раніше зі мною працював. Власник клубу Фірташ і президент Куніцин прийняли відставку легенди кримського футболу Заяєва. Зі мною провели перемовини, я не без проблем попрощався з «Нафкомом», звідки мене не хотіли відпускати, й дав згоду прийняти «Таврію».
— Вам — 43 роки, а «Таврія» з трьома очками розділяє останні місця в вищій лізі з «Борисфеном». Не боязко було за таке завдання братися?
— А не було виходу. Якщо ти хочеш себе проявити, але не маєш за плечима як у гравця збірної, виграних єврокубків, то ти змушений пробиватися. Пригадую мій дебют на кубок із нижчоліговим ФК «Черкаси». Грали в них на полі. Команда там — бомба, молоді Тарасенко, Казанюк, Ковпак. Думаю, вони самі не знали, наскільки вони перспективні. 10 тисяч фанів женуть їх вперед.
Ми навіть програвали, Васо Гігіадзе перевів гру в екстра-тайми. В серії післяматчевих пенальті навіть такий лідер, як Едмар, здригнувся — не зміг переграти черкаського воротаря Жукова. Але у нас-то — Шуховцев в воротах! Гігіадзе, Жуніор, Пирву, Йонанідзе та Храмцов наші пенальті забили, Шуха потягнув удар, ще один влучив у штангу. Не скажу, що це хороший матч для дебюту, але я бачив, що у нас є характер.
— Вас тоді преса називала «темною конячкою»…
— Я не ображаюся. А як назвати тренера, якому 43 роки (а це для українського клубу ну майже як Нагельсманн для європейського — крім мене, хіба що Рахаєв і Калітвінцев у молодшому віці стартували). До того ж, я прийшов після нижчих ліг. Головне, що я бачив, за рахунок чого виправити ситуацію.
Якраз була пауза збірних, кубок. Часу зовсім мало, але дали їм трішки навантаження й теорії. У мене були Шуховцев, Чижевський, Поклонський — хороші, командні ветерани. Потім підтягнули Сашу Головка. Треба було вибиратися з низів, а вже взимку я міг би будувати свою команду.
— У вас вперше були легіонери. Ваші враження?
— Я коли прибув у «Таврію», мені радили: «Бразильців спишіть на берег». Спершу я здивувався, що у них найменша зарплата — по тисячі доларів. А коли їх роздивився, то відразу наказав у 4-5 разів підвищити! Жуніор сам із небагатої родини, коли отримав підвищену зарплату — плакав. Едмар повеселів відразу — ну як так, основний півзахисник, а зарплата менша, ніж у запасних?!
Едмар — розумний футболіст, відповідальний, на позитиві — душа команди. Що Жуніор творив на тренуваннях — це треба було бачити! Помилка була тільки в тому, що Жуніора ставили лівим півзахисником, а не під нападаючими, а Едмара треба було постійно заохочувати, підтримати — він порядний хлопець, але все до душі сприймав, йому треба було розуміти, що його хвалять і цінують.
Правда, був у мене випадок, що вони обидва засмутилися. Я якось на зборах сказав: «У пріоритеті у нас українці!» Після бесіди підходять до мене Жуня та Едік і сумно так кажуть: «Тренер, нам їхати додому? Ви на нас не розраховуєте?» Я розсміявся: «Та що ви, ви — більші українці, ніж ті!» Я-то жартував, а Едмар тут одружився і за збірну заграв. А Жуніора дуже любили і в «Таврії», і в «Металурзі». Президент запорізького клубу йому навіть подарував джипа. У першій лізі, думаю, за всю історію не було більше гравця з зарплатою в 20 тисяч доларів на місяць…
Щодо грузинів — це високоякісні, але емоційні гравці були. Той же румун Пирву колись грав зі «Стяуа» в Лізі чемпіонів, але в нас більше догравав.
— І от ви приймаєте «Таврію» в зоні вильоту, а завершуєте сезон на сьомому місці. Як?
— Моїм завданням було змусити їх повірити в свої сили. Пригадую, приїжджає «Металіст» Литовченка — клуб набирав ходу, через рік Маркевич його навіки «в медалі» виведе. У них — Березовчук, Гунчак, Кузняцов, Джакобія, дехто з академкласу Яковенка. Та, що там!.. Кучер у запасі в тому матчі сидів — найталановитіший гравець харків’ян! І от ми їх обігруємо 1:0, а я кажу після матчу: «Це у нас був анти-футбол, я не буду хвалити хлопців, вони можуть більше!»
У преси вуха в трубочку скрутилися — щоб тренер привів команду до першої перемоги в новому чемпіонаті, і таке говорив! Але інакше команду не витягти! Пам’ятаю, приїхав до нас «Шахтар». Злі після єврокубків, виставляють основний склад. А у нас Гігіадзе забиває два м’ячі з передач Едмара та Пирву! Стадіон на вухах — шість років «Таврія» не могла «гірників» обіграти! А я після матчу говорю, що це наш найгірший матч за весь час. Луческу в шоці був! У нього — Срна, Матузалем, Тимощук, Левандовський, Хюбшман — а ми виграли 2:1!
І так весь сезон я потихеньку змушував хлопців повірити в себе. Підтримував, коли програвали в боротьбі. Приземлював, коли десь брали очки, а я був невдоволений грою. Я іноді більше давав за зразок, коли ми з Дніпром Кучеревського чи «Металістом» уже Заварова грали внічию, давали бій суперникам. У наступному сезоні, до речі, ми «Дніпро» Кучеревського обіграли 3:1 в гостях.
— Яка «Таврія» вам дорожча — та, яка сьоме місце завоювала в першому вашому сезоні в вищій лізі чи в другому?
— Мені важко вибрати. В обох команд був гарний потенціал. В другому моєму сезоні, 2005/2006, до нас приєдналися гравці рівня Реви, Дмитруліна. А я завжди особливе задоволення отримував, працюючи з молоддю — це при мені Корнєв, Козоріз, Старгородський, Прохоров, Литовченко прийшли. І вони відбулися в футболі. А згадати Гоменюка, Ковпака!..
— Давайте говорити про футболістів у вашому тренерському житті. Це пізніше Олександр Ковпак здобув звання найкращого бомбардира УПЛ. А як ви знайшли цього гравця?
— Я побачив його в аматорській «Зірці» (Журавлиха) — він забивав через себе, діставав важкі м’ячі. Коли «Таврія» приїхала на збори в Крим, там вже була «Ворскла», і Володимир Мунтян його майже підписав. Мені довелося діяти зухвало: я забрав Сашка до себе додому, закрив двері й написав йому на аркуші розписку: «Обіцяю ставити Ковпака в основний склад у перших шести матчах». Тільки побачивши цей «документ», він погодився на трансфер.
— Володимир Гоменюк доріс до національної збірної України, не викликаючись навіть, по суті в юнацькі. А цього ви де знайшли?
— Гоменюк зовсім трішки грав за «Ікву» (Млинів), була така команда в другій лізі. Про нього мені розповів брат покійного Андрія Баля — Орест. Вова був на перегляді у «Ворсклі», але там його не оцінили, вважали «дерев’яним». Я підійшов і просто сказав: «Збирай речі, їдеш зі мною».
Вова боявся, що в Сімферополі його не зрозуміють через українську мову, але я представив його команді як «нашого Руні» та сказав, що привіз зірку. Він тоді навіть не знав, хто такий Вейн Руні, але прізвисько допомогло йому миттєво стати своїм. Я старався талановитих, але маловідомих хлопців підтримувати. По собі знав, що їм дуже важко поряд із колишніми гравцями «Динамо» (Київ), «Шахтаря», «Дніпра», там, умовно, «Таврії» чи «Динамо» (Тбілісі).
І от, випускаючи Гоменюка на заміну проти «Арсеналу», я йому показав на табло НСК «Олімпійський» і сказав: «Хочу, щоб там було твоє прізвище». Вова бере й на 90+1 хвилині рятує нас від поразки, 2:2!
— Футболісти зазвичай досить самовпевнені люди. А були в вас гравці, які себе недооцінювали?
— Та звичайно! От приклад — Корнєв. Колись він грав за «Динамо-3» із Венглинським, Несмачним, хто там ще в їхньому поколінні. Я його знав по Оболоні і теж вважав, що в нього є потенціал. Проте Андрій вирішив, що футбол — це не його, і пішов вчитися в КПІ.
Він вже три місяці не тренувався, гриз науку. Я подзвонив його мамі, сказав: «Ви що, у нього талант!». В останній день трансферів, о 23:45, я «взяв за горло» федерацію, щоб вони прийняли заявку. Андрій приїхав у «Таврію» з підручниками, після першолігових «Системи-Борекс» і «Арсеналу» (Харків), а через кілька років вже піднімав над головою Кубок України, вигризаючи кожен м’яч у центрі поля.
— Шарпар, який пізніше пограє за «Таврію» та «Волинь», був нікому не відомим, але ви підписали його, навіть не бачачи, як він б’є по м’ячу. Це справді була «любов з першого погляду» під час гри в гандбол?
— Його привела мама, викладачка економіки. Ми тоді на тренуванні грали в ручний м’яч. Я подивився, як цей високий хлопець рухається, яка в нього координація і пластика, і сказав адміністратору: «Готуй документи, ми його беремо». Всі сміялися, бо він ще жодного разу не вдарив по м’ячу ногою, але я бачив атлета.
— Свідерський згодом зупиняв найкращих форвардів світу, але у вас в «Оболоні» його мало хто знав. Як так вийшло, що він не заграв у «Динамо», але став основним у збірній Блохіна?
— Слава поїхав у «Динамо» на оглядини, і кожного разу, коли Валерій Васильович заходив у їдальні на базі, Свідерський там щось жував. Лобановський мені потім казав: «Кого ти прислав? Він тільки їсть і їсть!». А Слава просто був молодий і голодний до всього — і до їжі, і до боротьби.
Справедливості заради, знаючи глибину складу, я розумів, що Свідерський у «Динамо» не проб’ється в основу. Але коли запитували з «Динамо» мою думку, я, звісно, пояснив, що людина витривала, універсальна, що це гравець вищої ліги. А що, неправду про свого гравця казати?!.. А коли він в «Динамо» не пробився, мені тоді казали: «Що ти нам втюхав?» Я відповідаю: «Так я ж не казав, що він під «Динамо»! Я казав, що хороший гравець, але у вас Несмачний, Лужний, Дмитрулін, Кирюхін, Радченко і ще десяток гравців». А вони тоді такі: «А що ж ти нас не переконав, щоб ми його не брали?!».
— Якийсь час Денис Фаворов вважався найкращим правим захисником УПЛ, став символом «Десни», а перелом у кар’єрі пережив у вас у ФК «Полтава». Як так вийшло?
— Денис — це людина з характером. Постійно невдоволений, вимогливий. Готовий був на жертви, щоб тільки його оцінили. Він хотів 1000 доларів у Черкасах, а я давав 600 у ФК «Полтава». І він пішов до мене, бо хотів грати в футбол, в який він хоче!
Я бачив, що його неправильно позиціонують. Пояснював йому: «Деня, як центрбек ти — посередність, а як правий захисник будеш у збірній». Він погодився на малі гроші, перевчив себе, і ви бачили результат — він став найбільш результативним захисником ліги.
— Шастал прийшов до вас у ФК «Полтава» з аматорського тоді «Колоса» (Ковалівка), де сидів у запасі. Як ви його знайшли?
— Підказали знайомі журналісти. Сказали — на Меморіалі Макарова буде футболіст, якого в чемпіонаті області недооцінюють. А в нього швидкість, техніка футбольний інтелект. Я подивився — справді, шикарна заготовка гравця!
Запросив його в «Енергію». Над ним сміялися, казали «кого ти привів, він же математик». Діма справді дуже розумний, але йому бракувало нахабства.
Просто оцініть, як це — молодому й талановитому київському хлопцю прийти в ФК «Полтава» на 4 тисячі гривень зарплати. Але мені треба було, щоб він зголоднів до футболу, і я приставив до нього Фаворова як «охоронця» в залі. Шастал витримав цей пресинг і доріс до «Олександрії». Дмитро не побоявся поїхати в Херсонську область, грав за Енергію за копійки, але в другій лізі його розгледіли в УПЛ.
— Які у вас були найбільш чудернацькі трансфери?
— Наприклад, у мене був третій воротар — юний хлопець дуже високого зросту. Він так хотів себе проявити, що одного разу, стрибаючи за м’ячем, врізався головою в штангу, ледве її не зламавши. Слава про нього дійшла до одного клубу, який погодився заплатити за нього великі на той час гроші — але поки ділили їх між клубом, агентами, посередниками, мені дісталася сума, якої вистачило на пилосос, спортивний костюм і стоматологію для моїх дітей. Пізніше одного гравця, який розкрився в нашій команді, продали із юнаків у клуб-чемпіон Угорщини і він в якихось 18 років дебютував у єврокубках.
Але найбільш прикрий для мене трансфер — на якому мене надурили. Навіть не так, не мене особисто — а весь клуб.
— Що за історія?
— Ввечері за день до того, як моя «Таврія» мала вирушати на збори в Туреччину, дзвонить мені тренер Кривбасу Косевич і каже: «Візьми в мене четвертого воротаря Старцева». А я знав його можливості, відповідаю: «Якщо привезете мені його завтра на сьому ранку — до відльоту літака з Сімферополя, беру». Макс із Ялти приїхав швидко, встиг. Ми орендували воротаря Старцева у «Кривбасу», домовлялися, що матимемо право його викупити за 60 тисяч доларів. Запам’ятайте цю суму.
Виставляю його відразу на контрольний матч із сильною командою з Австрії «Адмірою-Ваккер» — погано грає, пропускає. Бачу по ньому: потребує мотивації. І при всій команді кажу: «Що хочете, з ним робіть, я його буду ставити, аж поки ваш захист із Старцевим не перестане пропускати. Він ще у збірній буде!» Старцев у нас у «Таврії» вистрелив, і його в підсумку Блохін дійсно запросив у збірну. Макс мені вночі дзвонив: «Вікторович, нічого собі, ви казали — я сам не вірив!»
А коли він заграв, дзвонять люди з Кривого Рогу й кажуть: «Давайте 300 тисяч за Старцева». Кажу: «Як так? Ми ж за 60 тисяч говорили». Вони відповідають: «Ми ж не на папері домовлялися». Я дзвоню до власника «Таврії» Фірташа: «Кривбас» не за 60, а за 300 тисяч Старцева готовий віддати". Він каже: «Оформляйте документи». Ми в «Кривбас» — а вони кажуть «500 давайте». Так у підсумку й повернули його в «Дніпро», «Таврія» втратила.
— Свій останній матч в вищій лізі ви провели взимку 2005 року: програли 0:1 Металісту Маркевича при перевазі за кількістю ударів, а преса написала — ще ніколи «Таврія» так погано не грала вдома, більшості гравців нема чого робити в головному дивізіоні… Відчували, що це все?
— Були там, звісно, й позафутбольні проблеми та підводні течії. Є складні клуби, де без цього ніяк. От я теж пам’ятаю, як ми тоді грали. Боролися за виживання в чемпіонаті, проте команда була хороша — тож свої слова журналісти спростували потім самі, коли багато хто з тих, кого я привів, виграв із «Таврією» Кубок України, грав у єврокубках, доріс до багатших клубів.
Але я не зважав. Я ж то бачив, що «Металіст» іде під медалі, що в Мирона Богдановича є ті футболісти, які в підсумку культовими для Харкова стали. Це футбол. Сталося, як сталося. В підсумку «Таврія» два сезони поспіль фінішувала сьомою — спершу зі мною, потім із Михайлом Фоменком. Це про щось та й говорить.
Була тільки певна прикрість, що ті люди, які на руках носили після перемог над «Шахтарем» і «Дніпром», той самий колектив так «нищили» після мінімальної поразки від «Металіста». В цьому не було ні справедливості, ні логіки. Але таке трапляється.
— Вас доля поносила: «Кримтеплиця», «Княжа», «Нафком» знову, «Нива» (Вінниця), «Арсенал» (Біла Церква), МФК «Миколаїв», ФК «Полтава», «Енергія», «Таврія» знову…
— Іноді це були цікаві й перспективні команди, іноді — кризові тонучі кораблі. Бувало по-всякому. Одних президентів взяти — Слободян, Кравчук, Куніцин із Фірташем, Васильєв, Кіндзерський, Караванський, Оронюк, Соболєв, Рєпілєвський… Тут, як-то кажуть, спогадів на п’ять інтерв’ю…
Проте для мене головне, що ми знаходили й розкривали талановитих хлопців. От взяти «Княжу»: для Кіндзерського основним дітищем був ФК «Львів», а в Щасливому обкатували таланти. І що в підсумку? Так, ФК «Львів» — у першій лізі, але ж у нижній частині таблиці. А «Княжа» — п’ята в другій лізі, але я за своє півріччя не програв жодного матчу й бачу, як зростають і прогресують молоді. З тієї «Княжої» вийшли Танчик, Чепурненко, Налигач, Кушка. Всіх не згадаю, але загалом добрий десяток гравців доріс до УПЛ, грав у першій лізі на гідному рівні. Але настав такий момент, що мене попросили в відставку.
— Без жодної поразки, вірно?
— Кіндзерський викликав мене на бесіду, запитав дату й рік народження і повідомив: «Астрологія каже, що вам не судилося бути переможцем у футболі». Я йому відповів на це: «Та я щасливчик! Я пробився в футбол із Коростеня, практично не маючи школи, став володарем Кубка УРСР, працював у вищій лізі! Я абсолютно задоволений своєю кар’єрою!»
Пізніше він кликав мене назад, я не пішов. Залишаюся при своїй думці: мені пощастило так, як щастить одному на тисячу, і я працюю тренером не просто заради грошей чи слави, а тому, що мені це подобається — це моя улюблена справа.
— Серед ваших трофеїв є й унікальний, Кубок ліги від ПФЛ. Причому, «Нива» в фіналі здобула над «Гірником-Спорт» розгромну перемогу — 4:0. Знаю, що, знову ж таки, за кінематографічних обставин…
— Це — так. Весь той турнір був якимось особливим. Чого вартий виїзд у Горностаївку, коли їхали в райцентр із такою назвою, а виявилося, що це село зовсім іншого району на досить пристойній відстані в сторону… Тоді ще ФК «Мир» не грав у другій лізі, маршрут був невідомим серед команд другої ліги…
Так от, перед фіналом всі, крім кількох чоловік, у Ниви отруїлися. Гравцям було недобре — з усіма ознаками харчового отруєння. Чи то сметану подали команді перед вирішальним матчем неякісну, чи то ще щось… Тим не менш, бачу — хлопцям погано. А вони дуже хотіли в фіналі зіграти, жили бажанням виграти трофей. І от я їм говорю: «Ото ви злякалися перед фіналом, що аж у туалет потягнуло!» Підтравлюю їх, мотивую. І, треба віддати належне, команда зібралася й виграла в «Гірника-Спорту» — 4:0. Причому один із гравців, який щойно м’яч забив, мені з поля почав показувати «Вікторович, швидше заміну, бо до роздягальні не добіжу!»
От так ми й здобули той трофей. А потім Нива підвищилася в класі. Для мене вінницька команда — дуже важлива, тому що заради її успіху я перевів біля десятка гравців, яких готував у попередніх командах — «Княжій», «Нафкомі». Це були справжні таланти, декого потім клуб продав і продовжив таким чином виступи. Я їх збирав, кого як: один отримав пошкодження біля бровки, я під виглядом лікаря підбіг і встиг запитати «будеш за мене грати?» і так його перехопив; іншого помітив на зимовому турнірі й переконав повернутися в футбол, ще одного сам запросив у збірну Групи «А» Другої ліги й після того переконав до мене перейти… І от їх усіх я привів із собою в Вінницю, і багато хто після того до УПЛ доріс.
Хоча у нас було справжнє безгрошів’я. Дійшло до того, що за перемогу в Кубку ліги команді видав спонсор турніру комплект форми, так потім говорили в клубі — чого, мовляв, футболісти розібрали майки на пам’ять, не повернули? Було неприємно, адже і так молодь грала за віру в світле майбутнє і екіпірування точно заслужила собі на згадку.
— Яку команду згадуєте з особливими відчуттями?
— Виділяти б не хотів, у кожній своїй команді — навіть у тих, де попрацював недовго, — я бачив перспективи. Саме в команді, в гравцях, в їхньому потенціалі.
От якщо поставити питання так, де мені найлегше працювалося… Зараз, після багатьох років, я виділю «Енергію». По-перше, в моєму серці особливе місце займає місто Нова Каховка. Ще будучи дитячо-юнацьким тренером у Києві, я часто проводив збори команди саме там — це спортивне місто з непоганою на той час інфраструктурою. Мав змогу порівнювати з багатьма містами — в Новій Каховці дуже хороші вболівальники. Їх завжди на матчах було багато, команда їх чула, підтримка була гучною — і від фанатів, і від нашого трубача, який завжди музично супроводжував ігри, і це була така велика фішка.
У «Енергії» не було великих коштів, але за що я дуже вдячний меру Нової Каховки Володимиру Коваленку — що те, що обіцялося, виконувалося. Це дуже важливо. Він взагалі молодець, Володимир Іванович, у ставленні до спорту — завжди була підтримка, проводився марш спортсменів на день міста, і ми в ньому брали участь. Так вийшло, що в «Енергії» не було багатьох посад, які взагалі-то мали б бути в професіональному клубі, ну зате я мав повну свободу дій і творчу роботу — часто закривав питання, безпосередньо не пов’язані з тренерськими обов’язками, глибше занурювався в селекцію, аналіз суперників.
Тож, якщо говорити саме про творчу роботу та задоволення від широких повноважень, це «Енергія» в моєму житті.
— Вас дуже полюбляє преса та телебачення. Не жалкуєте про свої окремі, хм, занадто критичні вислови? Вас же, наприклад, Діма «Трендець» Поворознюк прозвав «головним пророком в українському футболі»…
— Ну, значить, він красиво представив мене глядачам. А хто дивився передачу уважно — міг побачити, що ми в Новій Каховці з розламаним автобусом, стареньким стадіоном і мінімальними зарплатами періодично обігрували фаворитів, щонайменше десяток футболістів підготували під контракти в УПЛ.
Я не боюся запитань і не відхиляюся від них. Журналісти — це ті, хто зробив футбол не просто розвагою на відкритому повітрі, а прибутковим і регулярно висвітленим у ЗМІ бізнесом. Для мене преса — союзник, а не ворог. Інша справа, коли свідомо перекручують слова. У мене таке траплялося, коли я, умовно, даю спокійне інтерв’ю про футбол, а люди вставляють мені в уста слова, які я не просто не говорив — не міг сказати в принципі.
Через таку нечистоплотність деяких журналістів виходили люди на мене ображалися і, що найгірше, я там був ні до чого. А так — я не боюся називати речі своїми іменами, і може це незручна позиція і президенти таких тренерів не люблять, але зате я в гармонії з собою і не мучуся, як ті, хто змушений мовчати, бачачи відверту дурість або несправедливість.
— Ви часто критикуєте футбольну систему. Є за що?
— Ну ми ж усі бачимо футбол. Раніше взагалі бували страшні випадки, коли футболіст підбігає до суддів і запитує, за що пенальті — а йому відповідають «За гроші». Це живе як жарт, але росте з реальних подій 90-х. Бувало, що тренер приймав команду, в якій його попередники «кинули» суддів, і потім його арбітри весь сезон «убивали» за борги попередників. Траплялося, що гравці «плавили» тренерський штаб, оточення президента. Мене якось звільняли з клубу, довго чекаючи, поки власник виїде за кордон, щоб усе зробити за його відсутності.
— Яким бачите ідеальний футбол в Україні?
— Ми — бідна країна і, на жаль, довго ще такою будемо. Тож наш футбол зараз повинен брати нотатник і вчитися в Хорватії, Польщі, Угорщини, Чехії, тієї ж Албанії, які в 90-ті щось таке переживали. Ідеологією українського футболу має стати робота над навичками таланту футболіста. Головними тренерами ставити треба не тих людей, які «освоюють» бюджети, а працюють над розвитком і подальшим продажем гравців.
У нас були моменти, коли Карпати та Зоря жили суто з футбольної діяльності. А в наших західних сусідів це є основний спосіб футбольного господарювання. І нашим власникам клубів треба не слухати футбольні шоу, а їхати й спілкуватися з президентами тих клубів, які продають гравців в АПЛ, Ла-Лігу, Серію А. Тому що українські таланти є, вони сильні, в них чудова генетика та задатки. І ми можемо стати такими ж експортними топарями, як Португалія, Бразилія, Хорватія.
— У Кварцяного, з яким ви працювали, ідеальний футболіст — це двохметровий боєць, який не прибирає ноги й має забруднену форму вже до 15-ї хвилини матчу. А в вас?
— Я люблю як технічних «ігровиків», так і самовідданих «пахарів». Для мене ознака справжнього атлета — в іншому, в ментальності. Футболісти мають бути як вовки, а не як дворові собаки. У них має бути інстинкт, агресія, жага до перемоги. Я готував підопічних до перемог у футболі, а не ролі статистів. Хоча вважалося, що юнацькі збірні формуються довкола грандів і головних академій — «Динамо», «Шахтаря», «Дніпра», «Карпат», «Чорноморця», в часи, коли я працював у ДЮСШ-15, «Локомотиві» та навіть приватному «Булаті», в мене постійно викликалися хлопці в юнацькі збірні, іноді — до восьми в одну команду. Це все тому, що я вчив їх вірити в свої сили і вони грали на перемогу навіть у виставкових турнірах, товариських матчах.
Моя особиста тренерська статистика, якою я справді пишаюся — 70 футболістів після роботи зі мною з часом дебютували в вищій лізі та УПЛ, біля двох десятків пограли за юнацькі та молодіжні збірні, а троє — за національну збірну України.
У мене дуже різні вихованці: є такі, що доросли до єврокубків і збірної, а є такі, які в футболі особливо не пограли, проте стали хорошими людьми, професіоналами в інших сферах, які і в 40-45 років із задоволенням виходять пограти. Умовно, Вова Бондаренко, Федір Прохоров, Діма Кондратович стали віце-чемпіонами Європи 2000 року в складі збірної України U-18 — а Женя Дикий серед професіоналів не грав, але зараз є президентом Прем’єр-ліги України. А це був голкіпер моєї дитячої команди, дуже хороша й приємна людина, на яку можна покластися.
— Ви пройшли всі сходинки — від дітей до вищої ліги. Який етап вважаєте найважливішим?
— Кожен дав щось своє. «Нафком» — це був проект, де ми з нуля створили команду, яка виграла другу лігу. «Таврія» — пік медійної популярності. У 2004-му ми посіли 7-ме місце, грали у видовищний футбол. Я тоді в опитуванні журналістів став другим тренером сезону після Мірчі Луческу. Уявіть: Луческу і Федорчук — непогана компанія (посміхається).
— Вас називають «українським Моурінью» за гострі висловлювання. А чому ви й справді спіймали це прізвисько? Звідки ця нетипова для нашого футболу готовність не лізти за словом у кишеню?
— Там мене по суті підставили. Ми тоді програли «Закарпаттю», яке йшло на підвищення в класі, а така була традиція, що спершу заходить один тренер, потім — інший, і вони один одного не чують. І от я висловився і з вінницькою Нивою вирушав у не близьку дорогу назад, а коли зайшов головний тренер господарів Гамула, йому якось так перекрутили мої слова, що він сприйняв, ніби я кажу, що в них слабка команда і вони виграли випадково. Що не могло бути з моїх уст, бо ми там десь у три голи програли, де Нива тогочасна, а де — претенденти на УПЛ…
Ну, Гамулу й понесло: «Да что он говоріт? Скажітє єму, что он вінніцкій Моурінью!» Якби це ми віч-на-віч говорили — ніякого скандалу б не було, а так після матчу на емоціях він «зіпсованим телефоном» почув викривлену чужу цитату… Але нічого. Я спокійно до цього ставлюся.
Вважаю, якщо тренер не вміє публічно пояснювати свої рішення й доступно розповідати про свою роботу, то йому нема чого робити в професії. Якщо він не здатен пояснити футбол вболівальникам і журналістам, то як зможе донести задуми гравцям?
Я завжди кажу правду в очі. Можливо, тому я не завжди зручний для керівництва. Але я не вмію лебезити. Якщо гравець «закладає за комірець» — я про це кажу. Якщо суддя «плавить» — не мовчу.
— Що для вас футбол сьогодні, у 65?
— Це життя. Я бачу, як багато молодих тренерів зараз бояться відповідальності або не мають фундаментальних знань. Мені приємно, що мої вихованці — а їх десятки в різних лігах та збірних — пам’ятають мої уроки. Головне — бути чесним перед собою та грою. Футбол не прощає фальші. Тому я і зараз і працюю з юнаками «Атлета», бо тут усе по-справжньому.
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
