Офіційна історія сучасного футболу нараховує понад 150 років. Провідні клуби Європи вже давно відсвяткували сотню років свого існування й рухаються далі. 90-річна історія «Динамо» є повноправною частиною історії футболу, але історія — це не лише цифри у звітах про матчі, не лише забиті й пропущені м’ячі, не лише місця в турнірних таблицях і не лише призи та медалі. Історія футболу — це історія людей, які грали у футбол, уболівали за футбольні команди, організовували та проводили футбольні змагання. До 90-річчя «Динамо» традиційно підготовлені відповідні історичні довідки: здобуті нагороди, імена футболістів та тренерів, перелік іншої статистики. Ми ж спробуємо подивитися на ці 90 років з іншого боку — через життя країни, у якій проходила динамівська історія, у якій стало можливим практично безперервне існування київського «Динамо».
Ніхто й не думав...
Коли в 1927 році гравці однієї з київських команд почали виступати під назвою «Динамо», ніхто й гадки не мав, що це є початком грандіозного футбольного шляху багатьох поколінь футболістів та тренерів, об’єднаних літерою «Д» на біло-синіх футболках. Київське «Динамо» почало свою історію не так, як більшість відомих клубів Європи. Причина того — «будівництво комунізму», що розпочалося в нас сто років тому.
У футбол кияни грали задовго до 1917 року. Історія київських команд, заснованих аматорами на початку минулого століття, цілком могла стати історією великих клубів, подібно до таких самих аматорів в Англії, Німеччині, Італії, Чехії... Але історія розпорядилася інакше. Київських футболістів ніхто не запитував, чи хочуть вони створювати команду «Динамо». Команда, як і все тоді, була створена за наказом «згори». У цьому, окрім очевидних мінусів, було й чимало плюсів. Футболісти, за спинами яких став усемогутній тоді «народний комісаріат внутрішніх справ», могли не перейматися тим, де взяти екіпірування, де проводити матчі, чим їздити на змагання, зрештою, на що жити. Ні для кого ніколи не було секретом, що київські динамівці лише «захищали честь» організації, до якої належали. Насправді вони були професійними гравцями у футбол, що лише формально «працювали» в органах охорони правопорядку. Цей очевидний обман стосувався не лише динамівців: усі інші «пролетарські» спортивні товариства тих часів так само мали фактично професійні футбольні команди.
Команда «Динамо» (Київ) у перші роки свого існування була лише однією із сотень подібних і могла, як і динамівські команди Одеси чи Харкова, у будь-який час припинити своє існування. Але доля розпорядилася по-іншому. Доля в ті часи називалася Центральним комітетом комуністичної партії більшовиків.
Саме за рішенням згаданого ЦК, адміністративний центр Української Соціалістичної Радянської Республіки було перенесено 1934 року з Харкова до Києва. Цей же ЦК дав команду проводити з 1936 року чемпіонат СРСР із футболу серед «показових команд майстрів» і включив до складу учасників першого чемпіонату команду «Динамо» (Київ). А далі справа була вже за футболістами.
За чемпіонське знамено
Нинішні футбольні аналітики навряд чи знають, що в перших чемпіонатах СРСР ніяких медалей чемпіонам не вручали: переможці всесоюзного чемпіонату одержували «чемпіонське знамено» червоного кольору, яке передавалося від чемпіона до чемпіона. У боротьбі за це знамено брали участь лише команди з Москви, куди, не особливо запитуючи про їх бажання, збирали кращих футболістів з усього Союзу. Інші могли боротися хіба за Кубок СРСР, що в ті часи був турніром набагато нижчого рангу.
Команди з «периферії», до яких належало київське «Динамо», могли лише в окремих матчах гідно протистояти набагато краще укомплектованим командам зі столиці СРСР. Знаючи це, ми маємо набагато вище оцінювати виступи киян у перших всесоюзних чемпіонатах. Здобуті динамівцями Києва місця в чемпіонаті були тоді максимально можливими, або на фронті, або в окупованому німцями Києві.
Не час і не місце тепер оцінювати той футбол, який був в окупованому Києві. Команди «Динамо» в цьому футболі не було й не могло бути. 1942 року у футбол у Києві грали інші команди, серед гравців яких — і колишні динамівці. І нам залишається лише свято шанувати пам’ять тих із них, хто загинув від рук окупантів.
Довге відродження
Після війни київське «Динамо» відбудовувалося разом із Києвом. Саме в першому повоєнному чемпіонаті СРСР динамівці посіли місце, яке мало б залишити їх поза «класом А», як тоді називався найвищий футбольний дивізіон. Лише реорганізація чемпіонату, яких у нашій історії було і є більш ніж достатньо, залишила тоді київську команду серед найсильніших. Це було вперше та востаннє. Надалі київські динамівці рухалися лише догори, нехай і не завжди стабільно.
Не можна не зазначити й того очевидного факту, що і жодна інша немос ковська команда подібних резуль татів не показува ла. А кожен матч у Києві був для мос ковських команд неабияким випро буванням. А потім була війна.
Легенди й правда 1942-го
Історія київського «Динамо» обірвалася 22 червня 1941 року, коли не відбувся матч-відкриття нинішнього Олімпійського стадіону. На відміну від футболістів московських команд, більшість із яких продовжувала «удосконалювати майстерність» в евакуації, значна частина гравців київського «Динамо» опинилася
команда «Динамо» (Київ), починаючи з повоєнних років, була практично збірною України. Усі талановиті українські футболісти, непотрібні московським командам, опинялися в Києві. Але навіть вони поступалися тоді футболістам із Москви, які приїжджали до Києва завершувати кар’єру. Звісно, ні про які титули не могло тоді бути й мови. Кубок СРСР 1954 року — перший «всесоюзний» трофей київського «Динамо» — був лише винятком, що підтверджує правило. Не було киян і в збірній СРСР.
«Золоте» покоління
Становище змінилося лише тоді, коли до «Динамо» прийшли молоді київські хлопці з першого повоєнного покоління, які перші свої «уроки футболу» здобували на асфальті київських дворів. Серед них був і той, хто став згодом творцем дина мівської слави — Валерій Лобановський. Перший чемпіонський титул київського «Динамо», здобутий 1961 року, здавався випадковістю. У Москві всі були зайняті суперництвом чотирьох (!) місцевих команд і не помітили, як у Києві народжується нова нездоланна футбольна сила.
Будемо відвертими: якби тодішнє керівництво СРСР забажало, усі найсильніші динамівці Києва грали б у 60-ті роки за московські команди. Але, на наше щастя, перші особи Радянського Союзу були до футболу байдужі. А перша особа Української Радянської Соціалістичної Республіки — навпаки!
Ми можемо скільки завгодно й цілком справедливо критикувати комуністичних керівників Радянської України минулого століття. Але за футбол ми маємо їм лише подякувати. І згадуючи сьогодні непереможне київське «Динамо» 60-80-х років минулого століття, ми поряд з іменами тренерів та футболістів, що принесли «Динамо» заслужену славу, маємо згадати Володимира Щербицького, який не лише зберіг цих футболістів та тренерів для Києва, а ще й створив для них усі умови, аби найкращим чином готуватися до виступів на футбольних полях.
Так само, як і в довоєнні роки, динамівські футболісти були «прихованими професіоналами», що лише на папері вважалися аматорами. їхній статус та добробут у тодішньому СРСР відрізнявся від статусу та добробуту простих громадян приблизно так само, як статус та добробут справжніх професіоналів із капіталістичних країн відрізнявся від добробуту простих іспанців, італійців чи французів. У міжнародних турнірах київські динамівці, як і інші радянські футболісти, не лише виборювали призи та нагороди, а ще й пропагували «радянський спосіб життя».
Для нас же їхні перемоги були чи не найбільшою радістю в сірих буднях «будівництва комунізму». Саме тому всенародна любов до футболістів київського «Динамо» із «золотого покоління» 60-80-х була дорожча за все золото світу. Адже цю любов не можна було купити — її треба було здобути натхненною грою на футбольному полі.
Час професіоналів
Разом із крахом комуністичної ідеї пішов у небуття й «пролетарський спорт». Наприкінці 80-х усі провідні футболісти нашої країни хотіли бути не «таємними», а справжніми професіоналами, подібно до своїх закордонних суперників. Київські динамівці не були винятком, тому «Динамо» з команди спортивного товариства міністерства внутрішніх справ стало професійним футбольним клубом. Славні традиції команди привернули до неї багатьох спонсорів із числа нових українських бізнесменів. Ентузіазм Григорія Суркіса,
який очолив футбольний клуб «Динамо» (Київ) у 1993 році, дозволив команді на певний час стати єдиним і беззаперечним лідером футболу незалежної України, а тренерський талант Валерія Лобановського дозволив команді ввійти до числа найкращих у Європі.
Але, виявилося, не все так просто. У вільній країні одна команда вже не могла за власним бажанням збирати до себе всіх талановитих футболістів, як це було в 60-80-ті роки. Закони професійного футболу вимагали іншого підходу як до формування команди, так і до організації футбольного чемпіонату. Українські футболісти від 90-х років минулого століття й дотепер отримали багато інших варіантів для успішної кар’єри, ніж перехід до київського «Динамо». До того ж сам чемпіонат України, на відміну від чемпіонатів провідних європейських країн, так досі й не став прибутковим бізнесом.
Спроби підняти рівень гри «Динамо» за рахунок запрошення іноземних футболістів не дали бажаного результату — найкращі іноземці обирають найсильніші чемпіонати. Колишнього невичерпного резерву футбольних талантів, які давав колись масовий футбол, не стало разом із масовим футболом. Як наслідок, сьогодні ми не можемо вимагати від «Динамо» здобуття Кубка європейських чемпіонів у боротьбі зі збірними світу, якими є провідні футбольні клуби Європи. Титул чемпіона України, за який із перемінним успіхом бореться нинішнє «Динамо», не дає вже відповідного статусу в європейському футболі.
Що далі? Хочеться сподіватися, що вже найближчим часом буде знайдена оптимальна модель розвитку футбольного клубу «Динамо» (Київ), завдяки якій перед наступним, сторічним, ювілеєм ми згадуватимемо не лише колишні перемоги та легендарних гравців минулих часів, а й пишатимемося перемогами нового «Динамо» та новими футболістами світового класу, вихованими в нашому клубі. Історія до цього зобов’язує!
Микола НЕСЕНЮК, официальный клубный журнал «Динамо»
Приобрести журнал можно в кассах стадиона «Динамо» имени Валерия Лобановского, киосках «Союзпечать», у частных распространителей, в Интернет-магазине ФК «Динамо», а также в электронном формате в библиотеке PressPoint.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
