Українські спортсмени — не ті люди, хто повинен бути прикладом для когось за межами спортивних майданчиків. Не ті, хто повинен бути опініан лідерами. Не ті, на слова кого потрібно зважати.
Богдан ЛедневЗавжди пам’ятаю слова викладачки української літератури в універі, які тоді вибішували не менше, ніж її любов до Винниченка. «Ааа, спортсмени», — говорила вона, коли ми з Олегом заходили до аудиторії, що означало, мовляв, що з них візьмеш. Вона вже знала оцінку, й вона не залежала від твоїх знань, ненависті/любові до Винниченка чи чого завгодно що ти скажеш. Була образа навіть. Але тепер я її розумію.
І зараз хочеться сказати не про боксерську православну еліту чи чуваків з ютуб каналами для аує-підлітків. Там всьо ясно.
Від звичайних спортсменів не варто очікувати вселенської мудрості, але розсудливість, поміркованість та чіткість в думках має бути. Це взагалі принцип для будь-якої людини, а не лише спортсмена.
Принаймні, нехай це стосується їх сфери діяльності.
Отже, Денис Попов говорить, що він хоче спробувати себе в закордонному клубі. Але спершу досягти чогось в «Динамо», а розпочати в Бельгії. В цьому ряді є одна логічна похибка: до Бельгії їдуть можуть поїхати лише ті, хто не заграли в Динамо. Й проблема тут лише в грошах.
Так, вся молодь хоче туди. Бельгія — це, згадуючи старовинне кліше, ярмарка талантів. Середній рівень чемпіонату бельгійської ліги про нічим не відрізняється від УПЛ, а «Шахтар» навіть робить її сильнішою. «Динамо» разом з «Шахтарем» робить грошовитішою. І хоча зараз «Динамо» не той клуб, який може витрачати на рівні 2012 року, але й заробляти не хоче. Це, щоправда, інша справа. Різниця в тому, що УПЛ на відміну від Бельгії — цвинтар талантів.
І це не спроба принизити, а констатація фактів. Основа життєдіяльності клубів в Бельгії — продаж гравців. При цьому вони можуть боротися за титул, брати участь в Лізі чемпіонів та збирати по 25 тисяч на стадіонах. Але кожен клуб задля свого фінансового благополуччя повинен довіряти молоді, виводити її на новий рівень, а потім продавати.
Тобто, не так як в Україні — ставити молодь, коли не хочеш переплачувати.
Бельгійський чемпіонат має неймовірну репутацію в Європі. Клуби-середняки з топ-5 чемпіонатів могли б закуповуватися лише там. Як «Астон Вілла», наприклад.
Чи могли б клуби УПЛ бути такими? Авжеж. «Шахтар» навіть таким є, хоча він більше схожий на «Порту» / «Бенфіку». Але справа в тому, що власники українських клубів не зацікавлені в тому, щоб заробляти гроші. Їх завдання: дарувати радість й так вже багатим людям. Аналогія з ескортницями/стриптизершами занадто? Але ж в Бельгії футболісти — товар, сировина, хіба це не занадто? Ну, добре, нехай будуть утриманки. Різниця в тому, що утриманки мають благополуччя лише миттєве.
За останні роки в Україні було декілька варіантів бізнес-підходу. Олег Смалійчук правий — він вміє продавати. Минулої зими за його участі були продані Мар’ян Швед (2 млн євро), Василь Кравець (2,5 млн), Орест Лебеденко (0,7 млн), які за рік зіграли у складах своїх команд, відповідно, 1, 6 та 6 матчів. Двоє останніх вже пішли, а перший хтозна чому не пішов. Так, Смалійчук вміє продавати. Чи парити?..
Другий клуб — «Зоря» із Сергієм Рафаїловим. Але вони не змогли досягти бельгійського рівня, а зупинилися на словацькому якомусь. Тобто, стали стартовим майданчиком для розвитку футболістів, яким після Зорі до топ-чемпіонату потрібно ще робити один крок. Навіть Лунін таким був, не кажучи вже про Бонавентуре, Харатіна чи інших клієнтів Вадима Шаблія.
В ідеалі УПЛ могла б бути Бельгією для африканців/скандинавів чи Португалією для бразильців, тобто наступним кроком в розвитку для гравців зі Східної Європи чи Латинської Америки. Україна не наблизить до Європи, але може бути плацдармом для набуття досвіду. Від цього виграють і клуби, і вболівальники, і рівень чемпіонату.
Але це не той менталітет. Про нього сказав Володимир Лисенко. Ця фраза звела з розуму не одне покоління українських футболістів, тренерів та вболівальників: легіонер повинен бути на три голови вищим за українця. Чому це? Що це за єресь? Є якась логічна причина, окрім того, що вони забирають нашу роботу, бо вони кращі на дві голови чи такі ж як і ми, але стараються більше?
Такі правила будуть існувати тільки при жорсткому ліміті. Але тоді буде чемпіонат Китаю чи Кобін, Шевчук та Кучер в одній команді з Фернандіньо, Вілліаном та Срною.
Слова Попова тут якраз говорять про нерозуміння ситуації та покаже ще один менталітет власників футбольних клубів в Україні. Він вже не потрапить до Бельгії просто через економічні показники. Зараз Попов є гравцем першої команди «Динамо», а тому не є активом. Українців Ігор Суркіс відпускає тільки в двох випадків: за вислугу років чи через непотрібність. Попов під жодне визначення не підходить. Можуть його продати хіба за якусь величезну економічно не підтверджену суму, яка просто рандомно виникне в голові власника. 20 млн в мішку з малюнком долара як в мультфільмах.
Умовний «Брюгге» може заплатити такі гроші, але за звичайними розрахунками його через рік-два потрібно буде продати за 50. Ніхто на таке не піде.
І це виходить, що для побудови кар’єри за кордоном краще не заграти в «Динамо», аби тебе продали? Роман Яремчук каже, що так. А що каже Віктор Циганков? Зараз ця проблема більше стосується не Попова вже, а Богдана Леднєва. Йому повертатися до «Динамо» та пробувати заграти після успіхів в «Зорі».
Чи буде це «Динамо», чи буде Бельгія.
Але при цьому потрібно ще працювати в Бельгії, чіплятися за свій шанс. Окрім Яремчука на видноті ще Малиновський, але не варто забувати Будківського, Болбата, Тотовицького, Лучкевича, Назарину. Вони всі пережили синдром українського футболіста, який має лише один симптом: в будь-якому випадку говори, що тренер мені не довіряє.
Малиновський та Яремчук зачепилися за свої шанси, хоча мали не менші проблеми. Також варто згадати Пластуна та Безуса, у яких інші мотиви, і у яких не все було легко в теперішньому клубі «Генті». І вони якраз антиприклад словам Лисенко. Скільки б разів вже сказали, що вони, бісові легіонери, не на три голові вищі за своїх?
Найголовніше, що допоможе кожному українцеві зачепитися за європейський клуб: одне просто розуміння ситуації. Десь 73% населення вважають, що ми там не потрібні, нас там ніхто не чекає, але задля успіхів в Європі потрібен інший світогляд: мені нема куди відступати. Тобто не думати, що як не вийде, то завжди можна повернутися в «Маріуполь» чи кудись, а думати, що назад шляху немає. І Яремчук, і Малиновський розуміли, що в топ-клубах України їм немає місця, а тому задля побудови успішної кар’єри потрібно працювати на новому місці.
В своєму інтерв’ю Леднєв дякував Скрипнику та Вернидубу, які в нього повірили, а тепер бачить більше шансів, адже попередній тренер «Динамо» його не бачив в складі. Проте не лише від тренера все залежить.
Змусили задуматися інші слова гравця. Він сказав, що в Європі хотів би грати в Іспанії, тому що вона більше підходить йому за манерою. Хотілося б уточнення, адже Іспанія — це не тільки «Барселона» та «Реал», а сучасна Іспанія це протилежність «Барселони» та «Реала». Там прототипів «Атлетико» набагато більше, а гра через короткий пас та контроль м’яча — рідкість. А, мабуть, Леднєв саме це мав на увазі. А не те, що він хоче грати за захисний «Гетафе», шалено флангову «Севілью» чи строгу «Валенсію». «Бетіс» чи «Реал Сос’єдад»? Та ясно що він мав на увазі «Реал» чи «Барселону», ніхто не будує в мріях, що він колись гратиме за «Реал Сос’єдад».
І що мають розуміти усі футболісти. І Попов, і Леднєв, і ті, хто грають в Україні, і ті, хто хочуть в Бельгію, тому що там більше свободи, конструктиву та менше біготні. Для гри на найвищому рівні завжди потрібно багато працювати.
Це прийде пізніше. Можливо. Як і мудрість та виваженість. Можливо. Бо деякі приклади лякають.
Ігор Бойко
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (7)