Регистрация, после которой вы сможете:

Писать комментарии
и сообщения, а также вести блог

Ставить прогнозы
и выигрывать

Быть участником
фан-зоны

Зарегистрироваться Это займет 30 секунд, мы проверяли
Вход

Николай Несенюк: «Ушло поколение тренеров, которым было стыдно за поражения»

2020-09-24 20:19 Збірна України з футболу програла Іспанії — 0:4. Знаєте, що найбільше засмучує? Не те, що українці ... Николай Несенюк: «Ушло поколение тренеров, которым было стыдно за поражения»

Збірна України з футболу програла Іспанії — 0:4. Знаєте, що найбільше засмучує? Не те, що українці разом з українізованим бразильцем Марлосом були гірше готові технічно. Наші футболісти завжди поступалися іспанським у техніці роботи з м’ячем і поступатимуться ще років 50. І не те, що українська команда ви­явилася неготовою тактично, — тренери можуть помилитися, а гравці не виконати їхніх настанов. І навіть не те, що українці не показали волі до перемоги — чого немає, того немає. Засмучує, що за розгромну поразку з рахунком 0:4 нікому з них не соромно. Так сталося, що вираз «іспанський сором», який означає сором за дії інших людей, підійшов саме до гри українців з іспанцями.

Николай Несенюк

Покоління тренерів, яким було соромно за поразки своєї команди, поступово пішло. Разом з установкою на перемогу, на якій будувався спорт у колишньому СРСР. Останнім із таких був, напевно, Валерій Лобановський. Ніколи не забуду, як він мовчав і дивився в одну точку, коли збірна під його керівництвом восени 2001-го поступилася команді Німеччини з рахунком 1:4 у матчі за вихід на Кубок світу. Тоді в Дортмунді наш тренер порушив усі регламенти й не пішов на післяматчеву пресконференцію. Лобановському було соромно. Він був тренером-переможцем, і кожна поразка сприймалася як щось надзвичайне. А з розгромним рахунком — і поготів. Тому що програвала не команда — програвала країна.

Була і ще одна причина такої поведінки — після провалу збірної тренер радянської школи, як правило, втрачав роботу.

улітку 2006 року Україна під проводом Олега Блохіна програла в Лейпцигу тій же Іспанії в першому матчі фінального турніру Кубка світу із таким самим рахунком — 0:4. Блохіну пощастило — наступним суперником українців була Саудівська Аравія, яку вдалося переконливо перемогти. Далі мали два невиразні поєдинки проти Тунісу та Швейцарії, де за Україну зіграла удача. Коли ж у чвертьфіналі наших прогнозовано розгромили італійці — 0:3, ніхто й не подумав докоряти цим тренеру чи футболістам. Навпаки — команду, що розпочала й завершила турнір двома поразками з великими рахунком, було оголошено ледь не чемпіоном світу, а всіх причетних і не дуже — премійовано та нагороджено.

Скажу більше — якби Блохін не спокусився на гроші, двічі залишивши збірну України заради заробітків спочатку в Москві, а потім у київському «Динамо», він міг би й досі очолювати цю команду. Чому ні? Йому ж пробачили провал відбору на Євро-2008 і невихід із групи на домашньому Євро-2012.

Іспанці завжди грали у футбол краще за наших. Та це не означає, що їх не можна перемогти. Я говорив про це з одним із тих, хто не пустив іспанців на фінальний турнір Кубка Європи 1972 року, — воротарем збірної СРСР Євгеном Рудаковим. Після того як наші зіграли з ними в гостях 0:0, до їхньої роздягальні зайшов Франсіско Франко — іспанський диктатор і палкий шанувальник футболу. Хотів потиснути руку воротарю, якому не змогли забити. Рудаков згадував, як тоді будувалася гра команди. Завданням усіх було не дати суперникам вийти на позицію для удару. І це принесло успіх — на фінальний турнір Євро-1972 потрапили не іспанці, а наші, і стали другими. У фіналі поступилися німцям 0:3. Тепер за таке нашим футболістам поставили б по пам’ятнику на кожній вулиці, а тоді команду розігнали, тренера звільнили. Тому що програвати 0:3 у фіналі — соромно.

Може, добре, що ні Лобановський, ні Рудаков не дожили до нинішніх часів. Не побачили веселої й безтурботної усмішки Олександра Зінченка під час останньої зустрічі з Іспанією, де суперники всі 90 хвилин, як хотіли, ганяли полем його та партнерів по збірній. Справді, а «що тут такого»? Мені можуть зауважити, назвавши сотню причин поразки команди на чолі з Андрієм Шевченком. А я наполягатиму, що справа не в тактиці тренерів чи майстерності гравців. У нинішній збірній України — від керівника футбольної асоціації до останнього адміністратора — кожен вирішує свої завдання. Які, так здається, далеко не завжди пов’язані з перемогами команди.

Згадую, як зустрічалися наші з іспанцями в Севільї п’ять років тому. Тоді супротивник теж переміг, але 1:0. У цьому по­єдинку Романа Зозулю винесли з поля з тяжкою травмою, решта теж себе не шкодували. Тому що вони все-таки грали за честь країни. А за чию честь грав в останньому матчі Марлос, який гуляв полем, аж поки його не замінили?

Напередодні чергового Кубка світу розговорився з італійцем, листоношею з Венеції. Запитав у нього, що буде з тренером збірної Італії, коли та не стане чемпіоном світу? Відповідь була проста, і її дали б мені ще кількадесят мільйонів італійців: у команди буде новий тренер.

Я згадав це тому, що італійці за психологією та поглядом на життя схожі на нас, на відміну від німців, французів чи іспанців. Наші заробіт­чани не дадуть збрехати. У футболі італійці згодні на перемогу за будь-яку ціну — поняття чесної гри для них, як і для нас, є умовним. Але італійці мають амбіції. Вони ніколи не погодяться, щоб їхня збірна пасла задніх. Тож і мають чотири титули чемпіо­нів світу.

А тепер спробуйте сформулювати мету, до якої прагне футбольна збірна України. Не вдається? Я запитав про це Андрія Шевченка рік тому. Тоді наші сенсаційно обіграли в Києві збірну Португалії, якій, коли чесно, не дуже було й треба. Що мав би сказати тренер команди, яка щойно перемогла чемпіонів Європи? Звісно — самим стати чемпіо­нами. Але Шевченко пробуркотів щось про наступну зустріч із Сербією, що вже нічого не вирішувала. Чи це була випадковість? Навряд.

Не повірю, що Андрій Шевченко не тямить у футболі. Тоді чому випускає на поле в офіційних матчах національної збірної футболістів, які, очевидно для всіх, перебувають у не найкращому стані? Чому на поле завжди виходить щонайменше шестеро з «Шахтаря», двоє з яких навіть у клубі не потрапляють до основи? Навіщо було викликати на дивний «тренувальний збір» без половини основного складу 13 гравців «Динамо», з яких на поле з перших хвилин вийшов один? Навіщо робити з центра поля прохідний двір лише заради того, щоб «заграти» за Україну футболіста з угорським паспортом? Невже не можна було випустити його в кінці матчу? Що це за «квота на бразильців», коли хоча б один із них мусить вийти в основному складі нашої збірної?

Список подібних запитань міг бути втричі довший. Але й без цього зрозуміло, що не можна одночасно щось каламутити з командою й закликати її грати на повну силу, не шкодуючи себе. А може, їх ніхто до цього й не закликав? Навіщо віддавати всі сили на полі, коли за поразку не соромно? Не нам із вами, а тим, хто представляє футбольну Україну на міжнародній арені.

Микола Несенюк

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости

24.09.2020, 20:19
Топ-матчи
Лига Европы Брага АЕК 3 : 0 Закончился
Турнир дублёров Динамо U-21 Александрия U-21 - : - 23 октября 13:00
Чемпионат Германии Штутгарт Кельн - : - 23 октября 21:30
Чемпионат Италии Сассуоло Торино - : - 23 октября 21:45

Еще на эту тему

RSS
Новости
Loading...
Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Закрыть