Екс-наставник «Дніпра» Микола Павлов пригадав боротьбу своєї колишньої команди з київським «Динамо» за золоті медалі чемпіонату України сезону-1992/93.
Із самого початку тієї першості лідерство захопило «Дніпро», проте ближче до кінця чемпіонату кияни змогли вийти вперед. За три тури до кінця турніру команди зустрілися у очному поєдинку у Дніпропетровську. На той момент «Динамо» було попереду на 2 очки. Перемогу в матчі здобули господарі, таким чином зрівнявшись із «Динамо» за очками. До кінця чемпіонату ситуація не змінилася, і чеміоном стала столична команда — за рахунок кращої різниці забитих та пропущених м’ячів (59−14 проти 51−20).
Микола Павлов— Після «бронзи» у першому чемпіонаті ви відчували, що команда у наступному сезоні готова на більше чи все прийшло по ходу турніру?
— Все прийшло поступово. Коли ми зайняли третє місце, грали Горілий, Тищенко, яких довелося відпустити до Ізраїлю, Городов поїхав потім до Марокко.
— Усі футболісти одностайно стверджують, що за грою «Дніпро» був сильнішим за «Динамо». Згодні з ними?
— Так це ж не тільки наші кажуть, а навіть самі динамівці. І тих п’ять футболістів, що пішли до «Динамо», не я пропонував, а кияни обирали. Все вирішувалося нагорі, а мене зробили крайнім.
— Зараз важко уявити, щоб під час чемпіонату змінювали регламент, але тоді це відбулося: зробили, щоб у випадку рівності очок пріоритетом була різниця голів. За минулі роки та ситуація вже й легендами встигла обрости. Деякі кажуть, що й не було ніякої зміни регламенту…
— Була-була, Котельников з Банніковим це зробили. Мені ще задавали питання, чи готова ваша команда до Ліги чемпіонів. Відповідав, що не знаю, яке ми місце посядемо, але організаційно на той момент були не готові. Той же фонд допомоги був не безрозмірний. Планувати бюджет змоги не було. Доводилося по-різному питання вирішувати.
Скажімо, купив спортивний костюм «Адідас» за 50 доларів, подарував його директору якогось підприємства — і вони допомагали. Попередньо керівникам телефонував Іван Куліченко, просив сприяння команді. Він був дуже авторитетною та шанованою людиною у місті. І нас він ніколи не підводив.
— Як все ж таки ця зміна регламенту відбулася?
— Тихо та непомітно. Я здогадувався, що вони щось замислили, але не міг на це впливати. Плюс проти нас така машина почала працювати у другому колі! Тоді не стояло питання, чи можна стимулювати суперника третьою стороною — звичайно можна було. (Посміхається). Вони ж бачили, що по грі нас не обійдуть, а ось по цим моментам…
— Хоча «Динамо» теж очки втрачало…
— Спочатку втрачали… Якби ми не програли «Металісту» — усім відомою є історія, коли футболісти вирішили домовитися, а ті «кинули».
— Або не домашня нічия з «Кривбасом»…
— Та то взагалі щось неймовірне! Це вони мене розслабили. (Посміхається). Напередодні гри на базу приїхали президент «Кривбасу» Фомін та заступник генерального директора Єфремов. Ми посиділи, після чого вони почали пропонувати домовитися — їм потрібні були очки у боротьбі за виживання. Звичайно, я відмовив, але, вочевидь, сам розслабився і не зумів налаштувати хлопців як слід. Пам’ятаю ту гру, переглядав її потім, переживав: «Кривбас» центр поля не переходив. Так, ось ці дві гри мали бути нашими, а ми самі їх втратили.
— Чи був момент протягом чемпіонату, коли зрозуміли: все, «золото» спливло?
— Після гри у Харкові. Було зрозуміло, що навіть якщо ми переможемо у наступному турі «Динамо», вони в двох заключних матчах свого не відпустять.
— Після цього гра з «Динамо» набула особливої принциповості для вас?
— Звичайно! Фірма «Самсон» викупила усі квитки, навіть безкоштовно морозиво роздавали, і на стадіоні було більше людей, ніж на матчі зі «Спартаком» у 1983-му. Навіть між секторами на сходинках місць не було — я вже не кажу про дерева навколо!
До речі, за пару днів після гри ці хлопці із «Самсона» мені зателефонували: на них почав «наїжджати» рекет. Добре, що в мене зв’язки були — зумів це припинити. (Посміхається).
— Ви можете на власному досвіді порівняти атмосферу у цих знаменитих матчах «Дніпра» зі «Спартаком» та «Динамо» з різницею у 10 років.
— Ніякого порівняння бути й не може. Тоді було два журналісти та три оператори. А тепер з’явилося стільки преси, телебачення. Ажіотаж був набагато більшим. Павло Лазаренко навіть батюшку до нас відправив: «Він тобі допоможе!» Провели його до роздягальні, і він звернувся до хлопців з промовою: мовляв, Бог бачить ваші старання, вашу працю; ви молоді, і тренер у вас молодий, він передасть вам енергію; і я попрошу Бога про допомогу вам.
Зазвичай я не дуже слухав, що говорять у таких випадках — а тут навіть я повірив, що все можливо.
— Якщо підбивати підсумки, як вважаєте, чемпіонство у «Дніпра» вкрали чи ні?
— Я думаю, ми самі його загубили. Якщо б у нас був повноцінний клуб — такого б не трапилося. А так, усіма питаннями мав займатися головний тренер. Я ж не спеціально все це на себе взяв. Не було людей, які б цим опікувалися.
Був би Жиздик, ми, навіть бігаючи задом, стали б чемпіонами! Якби була така людина, ми б гори перевернули, тим більше у такому місті, як Дніпро. Впевнений, що Папа знайшов би спільну мову і з Тігіпком, і з «Приватбанком», і з «Південмашем». А мені, можливо, не вистачило життєвої мудрості. Менше ніж 40 років було — траплялися і конфлікти з керівниками, непорозуміння різні.
Вадим Тахтерін
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
